Загальна кількість переглядів сторінки

Показ дописів із міткою Благовісник. Показати всі дописи
Показ дописів із міткою Благовісник. Показати всі дописи

11 липня 2019 р.

Географія щастя



Якщо ви хочете мати щасливе життя, вам потрібно бути прив’язаним до мети, а не до людей чи до речей. 
Альберт Ейнштейн

Якось, їдучи в автомобілі на роботу, прислухався до радіопередачі, яка саме звучала в ефірі. Ведучі, відштовхнувшись від опублікованого нещодавно Індексу щастя, запросили у студію експертів та спробували подискутувати на тему щастя. Мені не вдалося прослухати усієї передачі, але тема, як кажуть, «зачепила».

Найбільше вразило те, що в цьому Індексі щастя (Міжнародний індекс щастя, що  відображає добробут людей та стан навколишнього середовища в різних країнах світу, був запропонований New Economics Foundation) Україна у 2019 році посіла 133 місце серед 156 країн. Це було більше ніж дивно. Зрозуміло, що не можна вважати цей рейтинг стовідсотково об’єктивним, але те, що більшість країн Африки чи Латинської Америки, яких ми вважаємо бідними та неблагополучними, опинилися далеко попереду нашої країни багато про що говорить. Про що саме? Я довго думав над цим. Пізніше читав коментарі щодо цього рейтингу, у яких спеціалісти не погоджувалися з методами проведення дослідження. Але це не пояснювало до кінця рейтингову «нещасність» України.

21 листопада 2016 р.

П’ятидесятниця як виклик



П’ятидесятниця не тільки є відповіддю на виклики сьогодення. Вона сама — це завжди виклик. Так було ще до того дня, коли в Єрусалимі на свято П’ятидесятниці — цей термін набув нового, особливого значення. Так було і в той день, коли люди з широко розкритими очима дивилися на апостолів та, слухаючи їхні полум’яні слова, не могли зрозуміти, що відбувається. Так було потім, протягом двох тисячоліть, коли сила з неба розбивала усталені, звичні форми християнства та змінювала хід історії. Так є і сьогодні, коли сучасне суспільство взяло чіткий та самовпевнений курс на секуляризацію і, на думку більшості, не має особливої потреби в Бозі.

23 січня 2014 р.

Парадокси миротворництва



Зоставляю вам мир, мир Свій вам даю!  Iв.14:27
Не думайте, що Я прийшов, щоб мир на землю принести, Я не мир принести прийшов, а меча. Мт.10:34

Перед тим, як сісти за написання цієї статті, зазирнув в інтернет із запитом «миротворці». Google-зображення на цей запит на 99 відсотків подають фото озброєних до зубів найсучаснішим військовим знаряддям міцних хлопців із суворими зосередженими поглядами. Так-так, це і є сучасні миротворці.

Парадокс? Авжеж. Поняття, у корені якого присутнє таке тепле та оптимістичне слово «мир», асоціюється перш за все з військовим контингентом і усім, що йде за цим: збройними сутичками, вбивствами, біженцями, кров’ю та руйнуваннями. Якщо абстрактно зобразити миротворця, використавши загальноприйнятий символ миру — голуба, то цього голуба потрібно зодягнути в бушлат кольору хакі з автоматом Калашникова у дзьобі. Погодьтеся, якась гротескна карикатура виходить.

Що ж, така реальність, саме таким і є сучасний миротворець.

А як у духовному вимірі? Яким є образ миротворця, згаданого Ісу­сом у Своїй знаменитій проповіді?

Як це не дивно, але він багато в чому схожий до того, який подає інтернет. Як це не парадоксально, але один з образів духовного миротворця — образ воїна.

Щоб зрозуміти це, повернімося до миротворців, які вже стали звичним фрагментом складної мозаїки із назвою міжнародні відносини.

11 квітня 2013 р.

Коли не можна затулитися Біблією


Однією з найулюбленіших тем українських (і не тільки) журналістів є тема життя та поведінки народних обранців — депутатів Верховної Ради. Що тільки про них не пишуть, яких тільки «смажених» фактів про них не назбирано! Правда, з них усе «як з гуски вода». Вони й далі поводяться так, як хочуть, і роблять, що хочуть. Але я не про політику. Я про наше людське фарисейство, нашу дволикість та лукавство.



Запропоноване фото, яке впіймало «на гарячому» одного з депутатів, не є дивиною. Кнопкодавство (вже й термін новий з'явився) — річ дуже поширена в практиці наших українських депутатів. Тема голосування за себе і «за того парня» вже набила оскому українцям, і навіть блокування трибуни опозицією не вирішує проблеми. Але на тій світлині є одна річ, яка надає їй особливого забарвлення: якраз між двома руками, що тиснуть на кнопки, лежить… Біблія. Саме так — Біблія. Книга, яка мала б стати моральним орієнтиром, нагадуванням про відповідальність перед людьми та Богом. Мала б… На жаль, вона лишень гарний атрибут робочого столу депутата, така собі модна «фішка»…

Що ж, із гіркотою доводиться констатувати, що лукавство, дволикість — проблема не лише депутатів. Цією хворобою хворіють чимало людей, у тому числі й ті, хто називає себе християнином; у кого на робочому місці чи вдома на журнальному столику лежить Слово Боже; хто позиціонує себе віруючою людиною, відвідує та жертвує на церкву. Більше того, такі трапляються й серед тих, хто вважає себе євангельським віруючим, може, навіть є служителем чи проповідником. Коли на зібранні, за кафедрою — один, а поза церквою — інший. Коли одна рука лежить на Біблії, а друга робить гріх. А нерідко навіть так, як на фото: обидві руки зайняті неправдою, а Євангелія… А Євангелія — для гарних та пишних промов за кафедрою та перед камерою. От тільки об'єктиви фотокамер безпристрасно фіксують справжній стан речей. І якщо вже журналісти бачать, то чи не більше бачить Бог?

"Благовісник", 2013, 1

9 квітня 2013 р.

"Благовісник", 1,2013, Редакторська стаття

«Зброя бо нашого воювання не тілесна, але міцна Богом на зруйнування твердинь, ми руйнуємо задуми, і всяке винесення, що підіймається проти пізнання Бога, і полонимо всяке знання на послух Христові» (2Кор.10:4,5).

Тема війни була і залишається чи не найголовнішою в будь-якому суспільстві в усі часи. І примітивні племена й цивілізовані держави свідомо чи несвідомо постійно беруть участь у збройних сутичках. Парадокс: хоча кожна тверезомисляча людина прагне спокійного та мирного життя, не бажаючи війни, воїн завжди був оточений ореолом пошани, уособлюючи мужність та героїзм. Хтось сказав мудру фразу: «Хто хоче миру, повинен завжди бути готовим до війни». І це ще один парадокс: здебільшого мир (і то відносний чи тимчасовий) здобувається у ході війни.

Християнство за своєю суттю вважається миролюбною релігією, хоча в історії чимало протилежних випадків. Вчення Ісуса Христа каже: «блаженні миротворці». Воно проповідує прощення та непротивлення злу, вчить підставляти ліву щоку, якщо хтось вдарить тебе у праву. Тому на цьому тлі можуть здатися дивними інші біблійні слова та настанови, в яких звучить неприхований заклик до битви, до війни.
Утім, не потрібно бути особливим знавцем Біблії, щоб зрозуміти: мова йде про особливу війну, дещо відмінну від війни в нашому, людському розумінні. Хоча термінологія, стратегія та правила часто ті ж самі. Духовна війна, про яку йдеться в Слові Божому, не менш важка, наполеглива і не менш реальна, аніж фізична. І результати цієї битви мають надзвичайно важливе значення для майбутнього: як особистого, так загальнолюдського.

Приступаючи до цієї теми, якій ми присвятили номер журналу, варто було б зосередити нашу увагу на декількох важливих моментах.

Однією з найбільших помилок віруючих є думка, що духовну війну, про яку пишуть апостоли, мають вести священнослужителі: мовляв, це їхня «професія», їхній обов'язок. Це далеко не так. Кожен християнин — воїн. Це твердження випливає з того факту, що диявол воює не за якусь територію, не за комори із золотом, не за газові родовища — він бореться за людські душі. Тобто поле битви — це наші душі. І ніхто, крім нас самих, не може стати на їхній захист.

Утім, з цього випливає ще один важливий факт. Людство вже давно програло духовну битву: наші прабатьки в Едемському саду добровільно «здалися» в полон дияволу. З тих пір кожна людина, яка народжувалася у світ, автоматично ставала власністю ворога душ людських. Багатовікова історія підтверджує: усі намагання адамових нащадків вирватися з того полону були марними та безуспішними. Хоча, чесно кажучи, далеко не зажди вони намагалися вирватися з того полону.

І тоді на землю прийшов Той, Хто мав силу та владу перемогти ворога. Перемога Ісуса Христа на хресті похитнула силу та міць сатани. Більше того, Ісус наділив силою для перемоги Своїх послідовників — тих, хто через віру визнав Його Спасителем та Переможцем. Отже, право й обов'язок боротися проти влади диявола на землі, яка тимчасово ще перебуває під його владою, покладені на Церкву Христову. Саме вона повинна втілювати в життя вчення Ісуса. Яким чином? Руйнуючи «задуми, і всяке винесення, що підіймається проти пізнання Бога». Тобто руйнувати в думках та свідомості грішників невір'я, зло, неправду, бути ворогами несправедливості, жорстокості, злочинства. І в процесі війни визволяти з диявольського полону грішників, які самі безсилі звільнитися. Іноді віруючі роблять помилку, свідомо відгороджуючись від світу (мовляв, ми не від світу, і нам байдуже, що там робиться), будуючи свій окремий «монастир», такий собі острівець святості. Ні, наше місце — на передовій, там, де диявол найбільше лютує, де робить шкоду та губить людей.

Але, щоб бути хоробрим та сильним воїном на полі битви світу, потрібно перш за все стати переможцем у битві за власну душу, думки, почуття. Там також іде запекла боротьба через сумніви, зневіру, спокуси, залякування. Це боротьба, як кажуть, на два фронти. Тому Христовому воїнові доводиться нелегко. Але віруюча людина має запоруку успіху — перемогу Того, у Кого вона вірує: «А Богові дяка, що Він Господом нашим Ісусом Христом перемогу нам дав» (1Кор.15:57).

Наше завдання — втілити Христову перемогу в життя.

Читати журнал

4 лютого 2013 р.

Пішаки на шаховій дошці, або Неприємні образи на духовних уроках


Якщо ти маєш публічне служіння, потрібно бути готовим до критики, а то й до відвертої ворожнечі. Часто доводиться щось кілька разів повторювати, розжовувати, оправдовуватися. От і в останьому номері "Благовісника" довелося оправдовуватися перед деякими читачами за "нехристиянську" обкладинку.

Складність будь-якої духовної чи інтелектуальної праці полягає в тому, що тебе не завжди можуть зрозуміти. І проблема навіть не в тому, що ти, як людина, можеш помилитися (врешті, навіть апостоли не могли цього уникнути), а в тому, що твої слова трактуються з такого кута зору, про який навіть і не подумав би.

Не чекав, що обкладинка нашого журналу "Благовісник"  №3 за 2012 рік викличе таке невдоволення читачів. Не буду переказувати всіх негативних коментарів та обурливих слів, які довелося вислухати з цього приводу. Усі їх можна звести до наступного: ото дожилися — вже шахмати стали пропагувати в християнському журналі. А один читач висловився ще категоричніше: «Я колись за це в тюрмі сидів, а нині...».

Не збираюся дискутувати на тему: гріх чи не гріх грати в шахи. Не думаю, що це настільки важливо, щоб сперечатися. У будь-якому разі знаю: до якогось спільного знаменника навряд чи вдасться прийти. Запитуючи в різних віруючих, служителів, як вони ставляться до цієї гри, чув абсолютно різні думки, які, в принципі, не суперечать головним біблійним істинам. Можна було б взагалі відмахнутися від отих критичних зауважень, які прозвучали на нашу адресу, але ми поважаємо думку читачів (бо ж, власне, дня них ми і працюємо) і їхні погляди на ту чи іншу проблему.

Але говоритиму не про гру в шахи. Бо не шахи ми мали на увазі, публікуючи фото на обкладинці. І тим більше були далекі від думки пропагувати цю гру серед християн. За великим рахунком, та ілюстрація говорить не про шахи. Так само, як і багато біблійних ілюстрацій — не про те, що нам спадає на думку з першого погляду на них.

26 березня 2012 р.

Історія, яка нічого не навчає


Історія нас вчить тому, що вона нічому не вчить. Афоризм
Або ті вісімнадцять, що башта на них завалилась була в Сілоамі й побила їх, чи думаєте, що ті винні були більш за всіх, що в Єрусалимі живуть? Ні, кажу вам; та коли не покаєтеся, то загинете всі так! Євангелія вiд Луки, 13:4,5



У суспільстві широко відомі два прислів'я, які, хоч і йдеться в них про одне і те ж явище, протилежні за своїм змістом: «Історія нас багато чому вчить» та «Історія нас нічому не вчить». Хтось об'єднав ці дві фрази в один в один напівжартівливий афоризм: «Історія нас вчить тому, що вона нічого не вчить». Мається на увазі, що найбільший урок історії полягає в тому, що люди не беруть в неї ніяких уроків. І якщо вже мова пішла про прислів'я, то згадаю ще подібну приказку: «наступати на ті ж самі граблі». Що ми часто і робимо.

22 березня 2012 р.

Вийшов з друку "Благовісник" 1,2012. Цього разу двомовний. І оновлений


Редакторська стаття журналу "Благовісник"




У 2012 році настане кінець світу. Ви чули про це? Якщо ні, то час поговорити.

Напевне, небагато буде людей, яких би не цікавило питання кінця світу. Пошукова інтернет-система Google видає на цю фразу 7 мільйонів посилань українською мовою, 12 мільйонів — російською і 36 мільйонів — англійською. Виходить, жителів 21 століття дуже хвилює те, чим, як і коли закінчиться історія маленької, як тепер виявилося, планети Земля? Так, але тут криється один парадокс: про кінець світу говорять усі, кому не лінь, але, що дивно, живуть так, ніби його ніколи не буде. Здавалося б, все повинно бути якраз навпаки: якщо ми знаємо, що скоро настане зима з морозами, то відповідно готуємося до неї: купуємо теплий одяг, утеплюємо будинок, запасаємося дровами… Але ж кінець світу — це не зима, яку, як кажуть, «з бідою» можна якось пережити. Це набагато серйозніше.