На перехресті думок. Блог Юрія Вавринюка

Коли герой — герой Нам притаманно захоплюватися героями. І біблійними також. Ще з недільної школи нам знайомі Давид, який переміг велетня Голіафа, три юнаки в огненній печі, Даниїл серед левів. А скільки чудес зробив Ісус! Недаремно за Ним ходили тисячні натовпи. І одна з причин такого захоплення — те, що такі історії закінчуються неочікувано та щасливо. Власне, часто цей факт і робить ту чи іншу дійову особу оповіді героєм. В американській культурі є феномен, який називають «хепі ендом» (happy end) — щасливий кінець. Саме так, на думку масового читача чи глядача, має закінчуватися будь-яка книга чи фільм. Якщо по-іншому, вважається, що герой оповіді — не герой. Ось захоплююча, місцями детективна історія одного героя.

Якщо ви хочете мати щасливе життя, вам потрібно бути прив’язаним до мети, а не до людей чи до речей.  Альберт Ейнштейн Якось, їдучи в автомобілі на роботу, прислухався до радіопередачі, яка саме звучала в ефірі. Ведучі, відштовхнувшись від опублікованого нещодавно Індексу щастя, запросили у студію експертів та спробували подискутувати на тему щастя. Мені не вдалося прослухати усієї передачі, але тема, як кажуть, «зачепила». Найбільше вразило те, що в цьому Індексі щастя (Міжнародний індекс щастя, що  відображає добробут людей та стан навколишнього середовища в різних країнах світу, був запропонований New Economics Foundation) Україна у 2019 році посіла 133 місце серед 156 країн. Це було більше ніж дивно. Зрозуміло, що не можна вважати цей рейтинг стовідсотково об’єктивним, але те, що більшість країн Африки чи Латинської Америки, яких ми вважаємо бідними та неблагополучними, опинилися далеко попереду нашої країни багато про що говорить. Про що саме? Я довго думав над цим

П’ятидесятниця не тільки є відповіддю на виклики сьогодення. Вона сама — це завжди виклик. Так було ще до того дня, коли в Єрусалимі на свято П’ятидесятниці — цей термін набув нового, особливого значення. Так було і в той день, коли люди з широко розкритими очима дивилися на апостолів та, слухаючи їхні полум’яні слова, не могли зрозуміти, що відбувається. Так було потім, протягом двох тисячоліть, коли сила з неба розбивала усталені, звичні форми християнства та змінювала хід історії. Так є і сьогодні, коли сучасне суспільство взяло чіткий та самовпевнений курс на секуляризацію і, на думку більшості, не має особливої потреби в Бозі.

Зоставляю вам мир, мир Свій вам даю!   Iв.14:27 Не думайте, що Я прийшов, щоб мир на землю принести, Я не мир принести прийшов, а меча.  Мт.10:34 Перед тим, як сісти за написання цієї статті, зазирнув в інтернет із запитом «миротворці». Google-зображення на цей запит на 99 відсотків подають фото озброєних до зубів найсучаснішим військовим знаряддям міцних хлопців із суворими зосередженими поглядами. Так-так, це і є сучасні миротворці. Парадокс? Авжеж. Поняття, у корені якого присутнє таке тепле та оптимістичне слово «мир», асоціюється перш за все з військовим контингентом і усім, що йде за цим: збройними сутичками, вбивствами, біженцями, кров’ю та руйнуваннями. Якщо абстрактно зобразити миротворця, використавши загальноприйнятий символ миру — голуба, то цього голуба потрібно зодягнути в бушлат кольору хакі з автоматом Калашникова у дзьобі. Погодьтеся, якась гротескна карикатура виходить. Що ж, така реальність, саме таким і є сучасний миротворець. А як у духовному вимірі?

Однією з найулюбленіших тем українських (і не тільки) журналістів є тема життя та поведінки народних обранців — депутатів Верховної Ради. Що тільки про них не пишуть, яких тільки «смажених» фактів про них не назбирано! Правда, з них усе «як з гуски вода». Вони й далі поводяться так, як хочуть, і роблять, що хочуть. Але я не про політику. Я про наше людське фарисейство, нашу дволикість та лукавство. Запропоноване фото, яке впіймало «на гарячому» одного з депутатів, не є дивиною. Кнопкодавство (вже й термін новий з'явився) — річ дуже поширена в практиці наших українських депутатів. Тема голосування за себе і «за того парня» вже набила оскому українцям, і навіть блокування трибуни опозицією не вирішує проблеми. Але на тій світлині є одна річ, яка надає їй особливого забарвлення: якраз між двома руками, що тиснуть на кнопки, лежить… Біблія. Саме так — Біблія. Книга, яка мала б стати моральним орієнтиром, нагадуванням про відповідальність перед людьми та Богом. Мала б… На жаль,

«Зброя бо нашого воювання не тілесна, але міцна Богом на зруйнування твердинь, ми руйнуємо задуми, і всяке винесення, що підіймається проти пізнання Бога, і полонимо всяке знання на послух Христові» (2Кор.10:4,5). Тема війни була і залишається чи не найголовнішою в будь-якому суспільстві в усі часи. І примітивні племена й цивілізовані держави свідомо чи несвідомо постійно беруть участь у збройних сутичках. Парадокс: хоча кожна тверезомисляча людина прагне спокійного та мирного життя, не бажаючи війни, воїн завжди був оточений ореолом пошани, уособлюючи мужність та героїзм. Хтось сказав мудру фразу: «Хто хоче миру, повинен завжди бути готовим до війни». І це ще один парадокс: здебільшого мир (і то відносний чи тимчасовий) здобувається у ході війни. Християнство за своєю суттю вважається миролюбною релігією, хоча в історії чимало протилежних випадків. Вчення Ісуса Христа каже: «блаженні миротворці». Воно проповідує прощення та непротивлення злу, вчить підставляти ліву щоку, якщо х

Якщо ти маєш публічне служіння, потрібно бути готовим до критики, а то й до відвертої ворожнечі. Часто доводиться щось кілька разів повторювати, розжовувати, оправдовуватися. От і в останьому номері "Благовісника" довелося оправдовуватися перед деякими читачами за "нехристиянську" обкладинку. Складність будь-якої духовної чи інтелектуальної праці полягає в тому, що тебе не завжди можуть зрозуміти. І проблема навіть не в тому, що ти, як людина, можеш помилитися (врешті, навіть апостоли не могли цього уникнути), а в тому, що твої слова трактуються з такого кута зору, про який навіть і не подумав би. Не чекав, що обкладинка нашого журналу "Благовісник"   №3 за 2012 рік викличе таке невдоволення читачів. Не буду переказувати всіх негативних коментарів та обурливих слів, які довелося вислухати з цього приводу. Усі їх можна звести до наступного: ото дожилися — вже шахмати стали пропагувати в християнському журналі. А один читач висловився ще категоричні

Історія нас вчить тому, що вона нічому не вчить.  Афоризм Або ті вісімнадцять, що башта на них завалилась була в Сілоамі й побила їх, чи думаєте, що ті винні були більш за всіх, що в Єрусалимі живуть? Ні, кажу вам; та коли не покаєтеся, то загинете всі так!  Євангелія вiд Луки, 13:4,5 У суспільстві широко відомі два прислів'я, які, хоч і йдеться в них про одне і те ж явище, протилежні за своїм змістом: «Історія нас багато чому вчить» та «Історія нас нічому не вчить». Хтось об'єднав ці дві фрази в один в один напівжартівливий афоризм: «Історія нас вчить тому, що вона нічого не вчить». Мається на увазі, що найбільший урок історії полягає в тому, що люди не беруть в неї ніяких уроків. І якщо вже мова пішла про прислів'я, то згадаю ще подібну приказку: «наступати на ті ж самі граблі». Що ми часто і робимо.

Редакторська стаття журналу "Благовісник" У 2012 році настане кінець світу. Ви чули про це? Якщо ні, то час поговорити. Напевне, небагато буде людей, яких би не цікавило питання кінця світу. Пошукова інтернет-система Google видає на цю фразу 7 мільйонів посилань українською мовою, 12 мільйонів — російською і 36 мільйонів — англійською. Виходить, жителів 21 століття дуже хвилює те, чим, як і коли закінчиться історія маленької, як тепер виявилося, планети Земля? Так, але тут криється один парадокс: про кінець світу говорять усі, кому не лінь, але, що дивно, живуть так, ніби його ніколи не буде. Здавалося б, все повинно бути якраз навпаки: якщо ми знаємо, що скоро настане зима з морозами, то відповідно готуємося до неї: купуємо теплий одяг, утеплюємо будинок, запасаємося дровами… Але ж кінець світу — це не зима, яку, як кажуть, «з бідою» можна якось пережити. Це набагато серйозніше.