Географія щастя

Якщо ви хочете мати щасливе життя, вам потрібно бути прив’язаним до мети, а не до людей чи до речей. 

Альберт Ейнштейн

Якось, їдучи в автомобілі на роботу, прислухався до радіопередачі, яка саме звучала в ефірі. Ведучі, відштовхнувшись від опублікованого нещодавно Індексу щастя, запросили у студію експертів та спробували подискутувати на тему щастя. Мені не вдалося прослухати усієї передачі, але тема, як кажуть, «зачепила».

Найбільше вразило те, що в цьому Індексі щастя (Міжнародний індекс щастя, що  відображає добробут людей та стан навколишнього середовища в різних країнах світу, був запропонований New Economics Foundation) Україна у 2019 році посіла 133 місце серед 156 країн. Це було більше ніж дивно. Зрозуміло, що не можна вважати цей рейтинг стовідсотково об’єктивним, але те, що більшість країн Африки чи Латинської Америки, яких ми вважаємо бідними та неблагополучними, опинилися далеко попереду нашої країни багато про що говорить. Про що саме? Я довго думав над цим. Пізніше читав коментарі щодо цього рейтингу, у яких спеціалісти не погоджувалися з методами проведення дослідження. Але це не пояснювало до кінця рейтингову «нещасність» України.

Хтось скаже, що в нас війна. Але ж той самий Ізраїль, який постійно воює проти сусідів, живе на пороховій бочці — на 13 місці. У нас малі зарплати, корупція, злочинність? Але Мексика, Гватемала, Узбекистан чомусь у перших десятках. Тоді чому ж? Може тому, що в нас неправильне розуміння щастя?

Чим вимірюють щастя?

І ось тут ми підходимо що найбільш важкого запитання: «А що ж таке щастя? За якими параметрами його вимірювати?» Може, тоді ми зрозуміємо чому бездомний індус, який живе в нетрях Калькути, щасливіший за українця, який роками працює в Західній Європі, щоб добудувати, а потім утримувати свій триповерховий будинок із кам’яним муром.

Як же пояснюють це поняття словники? Вікіпедія каже, що «щастя — це психоемоційний стан цілковитого задоволення життям, відчуття глибокого вдоволення та безмежної радості. На думку американського психолога Абрахама Маслоу, сутністю щастя є задоволення потреб. Маслоу вважає, що люди мають п'ять рівнів потреб: фізіологічні потреби (голод, спрага, сон); потреби безпеки; потреби спілкування й любові; потреба в повазі; потреба самореалізації. Щаслива людина — це людина, у якої задоволені всі потреби». Запам’ятаймо це пояснення, воно допоможе в наших роздумах.

Словникове пояснення чітке та зрозуміле, от тільки в житті далеко не завжди все так просто, як у словниках. Ті самі визначення різні люди по-різному трактують. «Щастя — це задоволення фізіологічних потреб». Для когось — це поїсти хоча б раз на день каші з куснем хліба, для іншого — відбивна з мармурової яловичини за 5000 доларів за порцію. «Щастя — це задоволення потреб безпеки». Для немовляти — це тепло материнських обіймів, для мільйонера — озброєна до зубів охорона. Отже, це поняття дуже суб’єктивне та суперечливе.
Нерідко ми чуємо про випадки самогубства. І якщо хтось вкорочує собі віку через безвихідь або в алкогольному чи наркотичному дурмані, це ще якось можна зрозуміти. Але дивним є той факт, що останні десятиліття різко збільшилася кількість самогубств серед багатих та відомих людей, яким, здавалося б, нічого не бракує і які живуть здебільшого (от парадокс!) саме в країнах, де найвищий індекс щастя. Виходить, Абрахам Маслоу не все врахував?..

Сорочка щасливої людини

Однак є люди справді щасливі. І їх робить такими не просто задоволення перерахованих потреб, а те, як вони до них ставляться. Бо можна поставити таку високу планку щастя, що за все життя так і не подолаєш її.

Згадаймо Книгу Еклезіяста, у якій премудрий Соломон описує, як він намагався на практиці знайти сенс життя, сенс щастя. Маючи владу та можливості, він перепробував усе, що тільки може бути доступним людині: «вином оживляв своє тіло», «поставив для себе доми», «задля себе садив виноградники, запровадив садки», «наробив ставів», «набував рабів та невільниць, худобу велику та худобу дрібну», «назбирав срібла та золота, і скарбів царів та провінцій», «завів співаків та співачок», «і всякі приємнощі людських синів, жінок наложниць», «звеличувавсь усе більше та більше…» Але результати експерименту виявилися гіркими та песимістичними: «Коли я звернувся до всіх своїх чинів, що їх поробили були мої руки, і до труду, що я потрудився був, роблячи, й ось усе це марнота та ловлення вітру, і немає під сонцем нічого корисного!...» (Ек.2:11).

І як тут не згадати відому східну притчу про могутнього та багатого царя. Було в нього все, про що тільки може мріяти людина: палац, багатство, влада, здоров'я,  дружина і діти, сотні слуг. Усі його найменші бажання миттєво виконувалися, але це не приносило йому радості. Похмурий сидів він на троні, намагаючись зрозуміти, звідки така незадоволеність. І ось одного разу зрозумів: у нього немає щастя. Викликавши придворного лікаря, сказав:

— Зроби мене щасливим — і я тебе озолочу.

Лікар розгубився: «Що робити? Як можна зробити когось щасливим, адже щастя — це внутрішній стан! Але цар збожеволів, і з ним краще не жартувати».

— Я повинен подумати, владико, — відповів лікар, — заглянути в стародавні трактати.
Він думав всю ніч, переглянув безліч книг, але в медичній літературі нічого не повідомлялося про щастя. Завдання було важким і він зовсім зневірився. Зрештою, під ранок знайшов рішення. Усе дуже просто!

— Ваша величносте, — сказав він, — потрібно знайти сорочку щасливої людини і носити її, тоді у вас буде щастя.

Почувши це, цар дуже зрадів: такий простий засіб! Він покликав першого міністра й велів йому:

— Знайди щасливу людину, візьми в неї сорочку й принеси мені. Та швидше!

…Не буду переповідати довгі та марні пошуки першого міністра. До кого б не підходив, усі були незадоволені своїм становищем, навіть найбагатші та наймогутніші. Нарешті хтось сказав йому: «Отам, біля річки, у старій хатині живе бідний чоловік з купою дітей. Він важко працює, але завжди ходить усміхнений і щовечора після роботи грає на порозі хатини на флейті, а діти йому співають. Зрадів царедворець, знайшов щасливця й запропонував йому за великі гроші викупити його сорочку.

— Вибачте ваша величносте, — промовив бідак. — Я не можу продати вам своєї сорочки, бо… її в мене просто немає…»

Щастя в калюжі

Кажуть, батькові не завжди можна довіряти наглядати за дітьми. Бо біля них він сам нерідко стає дитиною.

Біля моєї хати після дощу часто з’являлася глибоченька калюжа. Вулиця тупикова, закінчується залізничним насипом, тому вода збиралася там і довго не зникала. Якось після грози я вийшов з дітьми на прогулянку. Біля калюжі вже зібралися сусідські діти і намагалися палицями виміряти її глибину. Мої двійнята, яким тоді було років з п’ять, також тупцювали біля води. Може, усе пройшло б без пригод, якби дружина з подвір’я не гукнула: «Дивися ж там за ними, щоб у воду не лізли». Це була підказка до дії. Я побіг до хати, узяв відеокамеру і попросив дітей поміряти калюжу. Спочатку вони обережно ходили біля берега, але коли в чоботи раз-другий хлюпнуло води, вже нічого їх не стримувало. Сказати, що вони були мокрі з ніг до голови, нічого не сказати. Усі табу були зняті, калюжа кипіла під ногами й руками малечі. Крик та вереск на всю вулицю. Брудні та мокрі вони гасали по калюжі з таким захопленням, що не описати. На подвір’я ледве йшли під тягарем мокрих штанців та води в чоботях. Але як світилися від щастя їхні обличчя! Фіналом стала лекція дружини на тему правильного виховання дітей та слухняності, під час якої діти з блаженною усмішкою діловито знімали чоботи й виливали з них брудну воду…

Христос сказав: «Будьте як діти». Хто-хто, а діти уміють радіти та насолоджуватися щастям. Навіть якщо це калюжа. Навіть якщо це дешева іграшка. Їхні почуття ще не спотворенні оманливим розумінням щастя, його штучними замінниками. Для них прогулянка калюжею цінніша за дорогий одяг, а власноруч зроблена халабуда наприкінці городу — за мармурові сходи вітальні. Вони знають, що таке справжнє щастя. Коли ж ми стаємо старшими, прагматизм життя нав’язує нам його спотворене розуміння. І ми все життя женемося за ним, як за примарним синім птахом, намагаючись стати щасливими то в багатстві, то в професії, то просто у задоволені бажань…

«Не надо нам счастья земного…»

Ще за моєї молодості в євангельських церквах була популярною пісня: «Не надо нам счастья земного, не вечно оно будет длится. Душа, преклоняясь пред Богом, желает Ему молиться. Порой тяжело бывает, но где бы я в жизни не был, душа моя твердо знает — стремиться ей нужно в небо!»

Основна думка цієї пісні зрозуміла: тут, у земному житті, ми не знайдемо щастя, воно лише у небі, в Божій присутності, і саме цією думкою ми повинні жити. А в подорожі земною дорогою щастям може бути лише служіння Богові та, знову ж таки, думка про небо.

Я також щиро співав цю пісню, сприймаючи вкладений у неї зміст без сумнівів. Але останнім часом засумнівався в безапеляційності її тверджень.

Парадокс, але нерідко між тим, що ми співаємо та проповідуємо на богослужінні, і тим, що сповідуємо в житті, є суттєва різниця. Ми натхненно проголошуємо піснею, що «не надо нам счастья земного», — і разом з тим послідовно та наполегливо намагаємося бути щасливими в житті згідно з земними мірками. Скажіть, бути здоровим — це щастя? Так! Жити в достатку, маючи хліб та до хліба? Так! Мати хорошу сім’ю, де мир та злагода? Коли діти ростуть здоровими та слухняними, здобувають освіту і мають хорошу роботу? Коли ти любиш і тебе люблять? Коли ти живеш під мирним небом і не знаєш війни? Коли ти можеш здійснити свої прості, а іноді й складніші мрії? Так, це щастя! Звичайне, просте щастя, на яке має право кожна людина. І нікому не спаде на думку звинувачувати того, хто прагне такого щастя й шукає його. Чи не для цього Творець і створив людину, щоб вона жила та насолоджувалася простими земними радощами? «І поблагословив їх Бог, і сказав Бог до них: Плодіться й розмножуйтеся, і наповнюйте землю, оволодійте нею…» (1М.1:28). Земля була створена для щастя людини!

Правда, наші праотці внесли неприємні корективи у Божий задум. Через неслухняність Богові, їхнє щастя дало велику тріщину. І найстрашніше те, що вони втратили щастя спілкуватися з Небесним Отцем. З того часу людство в пошуках щастя. З одного боку, ми маємо повне право назвати щастям здійснення всіх перерахованих бажань, з іншого — відчувати його неповноцінність, якесь відчуття незадоволення, про що говорив Соломон. Чому ж? Чи не тому, що попри забезпечення отих п’яти базових потреб, ми підсвідомо відчуваємо велику потребу в Богові? Бо ж той Самий Бог, який заклав у нас потребу бути щасливими в задоволені фізичних, земних утіх, заклав і спрагу спілкування з Ним. Тому ми маємо право казати, що справжнє щастя — це поєднання земних і духовних потреб. Тому, вважаю, неправильно було б так безапеляційно казати, що «не треба нам щастя земного». Бо ж Творець, як добрий Батько, хоче бачити нас усміхненими та щасливими не лише на небесах, але й на тимчасовій земній дорозі. На землі, яку Він для нас і створив.

Радійте!

«Радійте в Господі завсіди, і знову кажу: радійте!» (Фил.4:4). Ці слова належать людині, яку здебільшого зображають як худого змореного аскета з обличчям, на якому немає жодних емоцій, як на знаменитій картині Ель Греко. Але я не можу уяви­ти апостола Павла саме таким, не можу уявити, як він з таким пісним обличчям звертається до майбутніх поколінь із оптимістичним: «Радійте!» Причому неодноразово. Радість — це зовнішній, видимий прояв щастя. Радісну людину легко визначити — чи то за виразом обличчя, чи то за поведінкою. Безперечно, Павло був щасливою, радісною людиною. Справді? Служитель, який казав про себе: «Я був більш у працях, у ранах над міру, частіш у в'язницях, часто при смерті, п'ять раз я прийняв був по сорок ударів без одного, тричі киями бито мене, один раз мене каменували, тричі розбивсь корабель, ніч і день я пробув у глибочині морській; у мандрівках я часто бував, бував у небезпеках на річках, у небезпеках розбійничих, у небезпеках свого народу, у небезпеках поган, у небезпеках по містах, у небезпеках на пустині, у небезпеках на морі, у небезпеках між братами фальшивими, у виснажуванні та в праці, часто в недосипанні, у голоді й спразі, часто в пості, у холоді та в наготі…» (2Кор.11:23-27). Чи можна бути щасливим, радісним в таких ситуаціях? Виявляється — можна! І секрет тут простий. У 3-му розділі Послання до филип’ян апостол говорить про пріоритети, якими керувався в житті. Перед ним в молодості відкривалося щасливе майбутнє. Але коли Савл по-справжньому зустрівся з Христом, у нього з’явилася нова мета, якій він присвятив усе життя. «Браття, я себе не вважаю, що я досягнув. Та тільки, забуваючи те, що позаду, і спішачи до того, що попереду, я женусь до мети за нагородою високого поклику Божого в Христі Ісусі» (Фил.3:13-14).

У Павла було покликання до служіння Богові. І це робило його щасливим. Він знав, що таке земне щастя. «Але те, що для мене було за надбання, — писав він, — те ради Христа я за втрату вважав. Тож усе я вважаю за втрату ради переважного пізнання Христа Ісуса, мого Господа, що я ради Нього відмовився всього, і вважаю все за сміття, щоб придбати Христа» (Фил.3:7-8).

Апостол не відкидає прагнення людини до земного щастя. Павло у своїх посланнях говорить не тільки про духовні речі, він дає чисто практичні поради щодо одруження, сімейного життя, стосунків між рабами та панами, навіть щодо фізичного здоров’я. Він турбується про фінансові потреби церков та віруючих, які з певних причин мають у чомусь нестачу. Він хоче, щоб християни, наскільки це можливо, були щасливими і з погляду чисто земних міркувань.  Але червоною ниткою через його повчання проходить думка про щастя слідування за Христом. Він хоче показати, у тому числі через старозавітне служіння, що Ісус — Син Божий, Який прийшов на землю, щоб із двох половинок розбитого в Едемі щастя скласти цілісний діамант щастя земного, хоча й тимчасового, вираженого в задоволені емоційно-фізичних потреб і небесного, вираженого потребою спілкуватися з Творцем. Людина, що пережила радість зустрічі з Богом, отримує відчуття повного щастя.

Історія християнства знає сотні, а то й ти тисячі імен героїв віри, які, проходячи через важкі життєві ситуації чи навіть страждання, були щасливими та радісними.

Прив’язані до мети

Згадайте про ваші земні миті щастя. Ви мріяли про вступ до університету. Довго готувалися, переживали — і нарешті мрія здійснилася! Ви щасливі! Але так триває недовго. Буденність навчання не завжди асоціюється зі щастям. Перед вами інша мрія — після закінчення вузу знайти хорошу роботу. Знайшли! Нове щастя, яке з часом так само стає буденністю. І знову нові мрії, пошуки щастя. Одружилися. Купили будинок, автомобіль. З’їздили у відпустку на море. Це все маленькі елементи щастя, яке, на жаль, триває лише якийсь час. І коли до нього звикаємо, перестає бути щастям.

Отут ми приходимо до цікавого висновку: щастя — це коли ми ставимо якусь ціль і наполегливо йдемо до неї. Це згуртовує наші сили, здібності, загартовує і наповнює життя смислом. Для студента — це навчання, для закоханих — створення сім’ї, для митця — творити нову музику, картини, вірші, для матері — дати крила доньці та синові. Людина, яка прив’язана до благородної мети, щаслива вже від думки, що колись досягне цілі, і блаженна, коли її досягає.

У християнина, окрім чисто земних миттєвостей щастя, на які він має повне право, є найбільш висока ціль — досягнути неба. Він вже щасливий тим, що через особисту зустріч з Богом через Ісуса Христа частково досягнув мети: відродив загублене в Едемі спілкування з Богом. Кажу частково, бо життя в тілі ще обмежує повне злиття з Творцем. Але ми живемо вірою та надією на здійснення і цієї мрії. Тому християнин приречений жити радісно та щасливо. «Бо для мене життя то Христос, а смерть то надбання, — сказав якось апостол Павло. — А коли життя в тілі — то для мене плід діла, то не знаю, що вибрати. Тягнуть мене одне й друге, хоч я маю бажання померти та бути з Христом, бо це значно ліпше. А щоб полишатися в тілі, то це потрібніш ради вас» (Фил.1:21-24). Апостол умів бути щасливим у жертовному служінні Богові та людям. Ще більше щастя чекало його попереду. Висока мета додавала йому сил та оптимізму. І тому він міг отак прямо посеред глибокодуховних теологічних роздумів несподівано вигукнути до читачів: «Радійте!» І — будьте щасливими!