Розірвана завіса

І завіса у храмі роздерлась надвоє від верху аж додолу…

Євангеліє від Матвія 27:51

У святому святих було темно.
Ні шпарини, ні вікон — ні дня…
Пахло спогадом вицвіло-древнім,
І гірчило едемське знання.

За завісою тиша суботня.
Херувими вдивляються в ніч.
Там Єгова сумує самотньо.
У сум’ятті людських протиріч.

Цвіт зісохся, від жезлу опалий,
Скисла манна у скрині старій.
Протирає Всевишній скрижалі
Від пилюки розгублених мрій.

Раз на рік прийдуть гості знадвору,
Ледь здригнеться столітня пітьма…
Й знов та ж саме: оздоблена штора,
Первокосмосу тиша німа.

А надворі — і гомін, і крики,
Передсмертне хрипіння ягнят:
Божі діти, свавільні та дикі,
Знову жертви готують до свят.

Просять прощення, каються, плачуть:
Тихо квилить сумління струна.
І до Бога приходять неначе,
Та завіса....
                    Стоїть, як стіна...

І якось прохолодної ночі
Під мовчанням святих синагог,
Підперезаний словом пророчим,
Зі святого святих вийшов Бог.

Ледь рум’янився ранок з-за лісу,
Пахла ніч нещодавнім дощем.
Озирнувся на темну завісу,
І пішов навпростець в Віфлеєм...

Одягнувся в земну одежину,
Мандрував як пророк по землі...
Люди слухали Людського Сина.
Скреготали в злобі вчителі.

Поспішав. Бо ж завіса висіла.
Правив служби святий Аарон.
Й перед нею здавався безкрилим
Непорушний сінайський закон.

…А за містом Царя розпинають.
Почорнів, як на ніч, небокрай.
Землетруси планету ламають.
Тихо схлипує втрачений рай.

Та з Голгофи кривава дорога
Вже вела до святих одкровень.
І з воланням розп’ятого Бога
Увірвався у скинію день.

...Прохолода недільної ночі
Зазирала в прочинений храм:
Від завіси валялося клоччя
Як потіха майбутнім вітрам.

Там, схопивши пітьму за горлянку,
Як надія мільйонів сердег,
Теплі промені світлого ранку
Золотили ожилий ковчег...