На перехресті думок. Блог Юрія Вавринюка

*   *   * Ще назва є, а річки вже немає... Ліна Костенко Ще назва є, а міста вже немає... Будинки ребрами підперли небеса... Дими зі згарищ сонце затуляють і тишу ріже гуркотом яса. Ще вулиці асфальтами сіріють, а вже людей на вулицях нема... Смертельна тінь німої безнадії змертвіле місто міцно обійма... В підвалах ще життя тепліє іскра. Напівлюдей-напівмерців восковий лик... Руйновища чорніють хижим вістрям як пошматований напалмами рушник. Ще назва є — на картах і в новинах, на перших шпальтах у форматі bold, а місто помирає в домовині, пройшовши пекло у мільйони вольт. Зґвалтоване, розірване на шмаття, ворожим танком вбите упритул... Вкраїнське місто корчилось розп’яте, зловтішно посміхався вельзевул. І Бог мовчав, і світ німів від жаху. А вітер попіл гнав десь у яри... Проказою біліла свіжа плаха у кожному кварталі і дворі... Та назва є — а значить є надія. Живі тримають пам’ять, як мечі. Воскресле місто знов зазеленіє, і спатиме спокійно уночі. Ще довго будуть снитися гармати, зал

*   *   * Жити завжди було важко — Ти мов джин в закоркованій пляшці. А та пляшка в безмежному морі проблем... І для долі не стати тобі ковалем...

І завіса у храмі роздерлась надвоє від верху аж додолу… Євангеліє від Матвія 27:51 У святому святих було темно. Ні шпарини, ні вікон — ні дня… Пахло спогадом вицвіло-древнім, І гірчило едемське знання. За завісою тиша суботня. Херувими вдивляються в ніч. Там Єгова сумує самотньо. У сум’ятті людських протиріч.

З Наталею я познайомився в рівненському християнському притулку, організованому фондом "Відвага" для безхатченків. ЇЇ незвичайна і трагічна доля сироти вразила мене. На той час вона знайшла нову сім'ю серед працівників фонду і з оптимізмом дивилася в майбутнє. Але найбільше враження на мене справило старе плюшеве ведмежа, яке Наталя тримала в обіймах в розмові зі мною. Воно - єдинна річ, яка залишилася від її мами. Мами, яка одного дня свідомо залишила її, кількарічну, на рівненському вокзалі....   Мамине ведмежа Мама привела мене, трьохрічну, на вокзал - і залишила.  З тих пір я ніколи не бачила її,  від неї залишився лише плюшевий ведмедик,  якого я тоді тримала в руках і якого бережу досі... З розповіді 25-річної Наталі І яке ж ти кумедне, яке ж ти невинне, ведмежа. З маминого світу ти у мене єдине... Межа... Ти спало зі мною, сумувало, плакало — сім'я. Твоїми очима дивилась налякано я.

Минулого тижня відвідав Майдан. Звичайно, це вже не той Майдан, який був у лютому, коли тут лилася кров. І навіть не той, у перші тижні після перемоги. Але й зараз він вражає якоюсь особливою атмосферою боротьби, гідності і свободи. Але одне враження ще довго буде володіти моїми почуттями. Напевне, ніколи не зможу забути цього незвичного видовища: барикади, шини, обгорілі дерева, будинки, купи бруківки, металу і мішків з піском, і — море квітів. За все моє життя я не бачив стільки квітів. Це щось особливе. Гадаю, що кожен українець (і не тільки) повинен бачити цей вражаючий вияв людської вдячності. Це одне із найяскравіших доказів того, що ця народна революція була справді народно та справедливою. Бо бандитам, як називає дехто майданівців, квітів не несуть. І тим більше — мільйони. І як поет, звичайно, не міг не відобразити це враження у вірші. Квіти на Майдані

Його душа співала скрипкою, сміялись струни, схлипував смичок. Люб’язність пурхала хмаринкою,  Слова текли — як потічок. Та за живе торкнись попробуй-но, Скажи не те, не так, не в добрий час — умить душа в литаврах вибухне, скипить, мов гаркне контрабас. Юрій Вавринюк Творчість Юрія Вавринюка

Іноді мене запитують, як я пишу вірші, де беру ідеї, теми, образи. По рідному буває. Дуже по різному. Ось історія написання одного вірша. Якось пізньої осені, це був кінець жовтня, на узліссі я побачив незвичну для цієї пори року квітку - дзвоника. Сфотографував і коли передивлявся згодом фото, мені впав у вічі різкий контраст між літнім літньою квіткою та яскраво вираженим осіннім фоном. Так народився вірш «Останній дзвоник літа». Останній дзвоник літа Під білим сонцем вигоріло літо, І зблякла зелень, визріли літа. І на узліссі, в жовтий дим залитім, В останній дзвоник літо калата. Уже відцвів барвистий килим квітів, Лиш запізнілий дзвоник доганя Серпневу тінь, яка закрила літо, Й побігла геть, хутчіше від коня. За теплим літом тягнуться ключами Літа життя в осінньо-жовтий дим, Що пролетять хмаринками над нами, Упавши в душу смутком дощовим. Пора осіння підсумок підводить, Земля здає екзамен на плоди. Й моє життя до фінішу підводить, Немов би каже: «Пізно вж

До свята Преображення (19 серпня) Гора Преображення Гора свята як відблиск слави неба. І Вчитель їхній в сяєві зорі… Забракло слів.                        Та що душі ще треба? Тож залишімось на оцій горі! Тож залишімось пити Божі роси І слухати Мойсея та Іллю… Що те каміння, що там — ноги босі, Усе — дрібниця.                             В серце переллю Оті розмови теплі, чисті, свіжі… І — Преображення наповнить душу вщерть. Буденну прозу змінять вдячні вірші І Божий мир навік поглине смерть… Петро всміхався мрійливо і вдячно. Купався в сяйві неземних облич… Ступив назад, щоб раптом необачно Не загасити пломінь дивних свіч. Але — погасли…                             Холодно і темно. Зіщулився у грудку кам’яну… «Учителю…» — й замовкнув враз непевно, Упершись в чорну темряви стіну. Ісус всміхнувся — тепло і привітно: «Отямся, Петре! Це не та гора. Он, бачиш, ранок. Бачиш: уже видно Гору Голгофу. Нам ще не пора. Не тут Мене на царство коронують, І

*  *  * Різдвяні стежки ведуть не до ясел. Різдвяні дороги ідуть — з Віфлеєма. Ідуть повз столітній замислений ясен, Що стане хрестом у трагічній поемі. Проходять вони через ті перехрестя, Де милості просять сліпі й прокажені. Повз блудницю, страчену власним безчестям, І тих, хто ховає каміння в кишені. Вони пролягли через хату Закхея, Якого цуралися праведні люди. По водах озер і по землях Юдеї, По тих манівцях, що вели у нікуди. Різдвяні стежки пролягли через душі Обвітрені злом, крізь серця, що «убогі І спрагнені правди», які небайдужі До вічного Слова Предвічного Бога. Різдвяні дороги ідуть через совість, Заплямлену злом, крізь замулену грішність... Проходять крізь болі мої, щоб натомість Привести у яслах народжену Вічність.

Нещодавно на пою пошту надійшов лист від автора, який видав збірник християнських віршів. Він просив їх перекласти українською мовою і видати. Скажу відверто: вірші були такого низького рівня, що я мав повне моральне право навіть не відповідати на лист. Але, зібравшись з думками, підшукавши толерантні фрази та аргументи, пояснив чесно та нелукаво чому ми не можемо надрукувати ці «шедеври». І от прийшла відповідь. Подаю в оригіналі та без коментарів. Але найбільш образливо не те, що подібні автори не хочуть зрозуміти очевидного, а те, що вони все-таки надрукують цю сірятину, і її будуть продавати у церковних крамницях і ці вірші будуть використовувати на служінні. Абидно, однако… Приветстсвую вас Юрий !Спасибо большое за критику .Но то что пишет человек в болезни даже как вы считаете ниже среднего уровня и нужно поставить 2 - как вы считаете .А то что челоек пишет в болезни с рождения с травмой спинного мозга с рождения и ещё что делали до того как  я стал писать 4 курс