Людина, яка подарувала українцям Святе Письмо

Сьогодні — день народження Пантелеймона Куліша. Людини, яка в українській культурі та історії вважається зіркою першої величини («перворядною», як назвав Іван Франко). А втім, доля його спадщини і саме ім’я досі залишається поза широкою увагою української громадськості. Причина банальна і, на жаль, досить розповсюджена у 19-20 століттях: він був наполегливим та активним впроваджувачем української культури та письменництва у тодішню російську культуру. Зайве нагадувати у яких обставинах йому довелося працювати, згадаймо хоча б Валуєвський циркуляр та Емський указ. Тому попри шалену популярність серед українців, особливо інтелігенції (він дружив з Тарасом Шевченко і той навіть був на весіллі  Пантелеймона за дружбу), його забороняли, його твори арештовували, замовчували. 

Не стали винятком і радянські часи. Хоча Куліш тоді і не був заборонений, але мало відомий. Я особисто відкрив для себе цього автора поза шкільною програмою і вже після школи. Письменник, фольклорист, етнограф, мовознавець, перекладач, критик, редактор, автор першого українського історичного роману «Чорна рада» — це неповний перелік його вподобань та сфер діяльності. 

Але, напевне, найбільш відомим він залишається донині завдяки його особливій праці. Це — переклад Біблії українською мовою. Його переклад вважається першим в українській новітній історії. Звичайно, спроби подібних перекладів були і раніше, але вони були і частковими, і, здебільшого, неопублікованими.

Не буду переповідати історію перекладу, на цю тему нині є багато інформації. Нагадаю лише атмосферу, в якій довелося працювати перекладачеві та його друзям (а співперекладачами стали відомий письменник Іван Нечуй-Левицький та науковець Іван Пулуюй). Все українське у російській імперії, частиною якої була Україна, і література зокрема, замовчувалося, заборонялося, знищувалося, переслідувалося. Згадаймо хоча б того ж Тараса Шевченка. Не стало винятком навіть Святе Письмо. Перші спроби Пилипа Морачевського перекласти Євангеліє спричинили великий спротив як світської, так і релігійної влади. 

Пантелеймон Куліш, який наважився на таку титанічну працю, пройшов чимало перешкод до здійснення своїх мрії. Він так і не побачив видання свого перекладу за життя: той був надрукований лише у 1903 році (до речі, цього року невеликий ювілей — 120 років) і то не в Україні, а у Лондоні. 

А втім, на жаль, цей переклад не зробив революції в українському середовищі, як це сталося із Синодальним перекладом Біблії 1861 року. Перша світова війна, короткий період української незалежної республіки, яку швидко поглинула нова, вже радянська, імперія. І знову боротьба проти українського. Де-юре, радянська ідеологію була за національний розвиток, де-факто, знищувалися усі паростки українського вільнодумства та ідей незалежності.

Релігійна сфера не була винятком. У православній церкві залишилася у вжитку малозрозуміла церковнослов’янська мова, серед підпільних та напівпідпільних протестантських — російська. Українська православна та греко-католицька церкви взагалі були під повною забороною. Я з дитинства, виростаючи у християнсько-протестантському середовищі, виховувався виключно на російському перекладі Біблії. Проповіді були або повністю російською, або українською розмовною з цитуванням російського синодального перекладу. Українські Біблії були величезною рідкістю (на той час у світі набув популярності переклад Івана Огіенка, виданий у 1962 році). 

Зросійщення церкви на той час було звичною і навіть природньою справою. 

Усе змінилося після здобуття Україною незалежності. Але… втім і не дуже змінилося. Хоча українська мова зайняла широке, а часом і панівне становище у протестантській богослужбовій практиці, на зібраннях продовжували звучати російські проповіді та пісні. Церкви західних регіонів були більш україномовними, східних — часто повністю російськими. Але й у західників на зібраннях часто звучала російська мова, особливо у піснях.

Зміни сталися після трагічних подій 2014 року, коли російська мова стала козирною картою в окупації частини українських територій. 2022 рік ще більше дав зрозуміти частині населення, у тому числі і християнам, для яких «какая разніца» якою мовою прославляти Бога, яку руйнівну силу може мати мова, одягнута в ідеологічний одяг. Церква різко та рішуче перейшла на українську. У когось це не виходить, стараються, бо розуміють — мова, і, зокрема, мова богослужінь, — це наша зброя проти окупантів, які хочуть знищити усе українське разом з його носіями.

Іноді дивно, що й досі деякі церкви ще використовують за інерцією російські пісні, вірші та переклади Біблії, не розуміючи усієї трагічності мовного питання у нинішній війні. 

Сьогоднішня річниця знаменитого українця, перекладача святого Письма — ще одна нагода нагадати усім нам важливість рідної мови. Важливість нею розмовляти, співати дітям колискові, видавати державні закони, використовувати в реклами та вивісках, спілкуватися та — молитися. Молитися Богу, співати Йому, проповідувати про Нього саме нею — українською мелодійною мовою.

І в цьому — важлива запорука нашого існування як народу, як нації, як держави.