На перехресті думок. Блог Юрія Вавринюка

Сьогодні — день народження Пантелеймона Куліша. Людини, яка в українській культурі та історії вважається зіркою першої величини («перворядною», як назвав Іван Франко). А втім, доля його спадщини і саме ім’я досі залишається поза широкою увагою української громадськості. Причина банальна і, на жаль, досить розповсюджена у 19-20 століттях: він був наполегливим та активним впроваджувачем української культури та письменництва у тодішню російську культуру. Зайве нагадувати у яких обставинах йому довелося працювати, згадаймо хоча б Валуєвський циркуляр та Емський указ. Тому попри шалену популярність серед українців, особливо інтелігенції (він дружив з Тарасом Шевченко і той навіть був на весіллі  Пантелеймона за дружбу), його забороняли, його твори арештовували, замовчували.  Не стали винятком і радянські часи. Хоча Куліш тоді і не був заборонений, але мало відомий. Я особисто відкрив для себе цього автора поза шкільною програмою і вже після школи. Письменник, фольклорист, етнограф, мовознав

У передостанній день тривожного літа 2022 помер Михайло Горбачов. Людина, яка змінила не лише одну шосту суші, але й, без перебільшення, цілий світ. Постать суперечлива і, разом з тим, варта поваги та захоплення. Одні не простили і не можуть простити йому розвал Радянського Союзу. Інші — дякують за це. Хтось вважав його агентом диявола з диявольською ж міткою на голові. Хтось — інструментом Бога в процесі розвалу атеїстичної системи. У зв’язку зі смертю в Україні витягують на білий світ скелети із шафи, висловлювання Михайла Сергійовича щодо Криму. Цитують хоча б оте відоме інтерв’ю Комсомольской правде у 2014 році:   «Я сказал: одобряю (присоединение Крыма, - ред.), потому что народ, крымчане, высказались почти единодушно за. И проголосовали. Я не ожидал даже, что так вот уже созрело. А международное право? Когда шел распад СССР, где было международное право? Выходит, Запад доверял нам? Хорошо. Пусть тогда и дальше не вмешивается. Я защищаю истину. А истина в этом случае состоит в том

«С глубокой болью мы вынуждены признать, что ВОЙНА в Украине СТАЛА КАМНЕМ ПРЕТКНОВЕНИЯ для славянского сегмента церкви во всем мире. Конечно, раскола в среде церкви можно было бы избежать, если бы не пропаганда, а Святой Дух и Священные Писания были нашим главным источником информации». Хм... Цікаве формулювання... А хто ж то з 2014 року став «камнем прєдкновєнія» у славянському середовищі? Хто то писав книги, виставляв відеопроповіді та звернення із засудженням Майдану та боротьби українців за власну свободу? Хто то закликав українців прийняти вимоги Путіна та мовчки піти у російське рабство? Хто то усі ці роки розколював українське християнство, повчаючи його як жити із сонячної Каліфорнії? Хто то говорив, що треба коритися загарбнику, коритися злу та неправді, мовчки іти в рабство і молитися за своїх ворогів?  «Нєт войнє!» Гарний лозунг... От тільки путін теж проти війни... І ряховський... і тисячі російських служителів, які вірять путіну... «Наблюдая за происходящим, я отмечаю неск

  Під час Першої світової війни, наприкінці липня – початку серпня 1917 р., після успішної контрофензиви союзних австро-німецьких військ смуга фронту в східній Галичині встановилася по Збручу. У листопаді 1920 року по лівий бік Збруча більшовики здобувають перемогу. У 1921 році був укладений Ризький мирний договір між Радянською Росією та Польщею про те, що річкою Збруч проходитиме кордон. Він проіснував до 1939 року. У вересні 1939 року Червона Армія згідно з пактом Ріббентропа-Молотова переходить Збруч і займає Галичину (Вікіпедія). Перед Першою світовою війною з села Биківці, що на Тернопільщині, на заробітки в Сполучені Штати виїхали українські селяни, серед яких були Порфирій Ільчук, Трохим Нагорний та Йосип Антонюк. У 1919 році вони повернулися в Україну й привезли на батьківщину нове євангельське вчення. Молоді християни активно проповідують Євангелію — і дуже швидко на Тернопільщині виникають нові церкви. Окрім згаданих проповідників, тут працювали Григорій Голубицький, який у

Пандемія коронавірусу стала лакмусовим папірцем практично для усіх сфер життя. Вона виявила фактичний стан речей як у політиці, медицині, економіці, так і у людських стосунках. І навіть у такій інтимній сфері, як віра в Бога. Звичайнісінький вірус викрив штучність та ненадійність того, що ще вчора було досягненням і гордістю науки та політики. Кордони між країнами, які під оплески дипломатів зникали, раптом зачинилися на замок, безвіз став небезпечним, медицина непідготовленою та безпомічною, економіка обвалилася за ефектом доміно… Політики скинули маски і показали, хто вони є насправді. Коронавірус застав зненацька і Церкву. Виявилося, що там теж було багато штучного та декларативного. Виявилося, поза храмами, двері яких замкнув карантин, віряни не знають як і не вміють поклонятися Богові. І виявилося, що для багатьох християн і навіть служителів віра та реальне життя — речі не дуже сумісні…

Поряд з моїм будинком є невелика ділянка землі, яку ми використовуємо частково як квітник, а частково як садок. Ну, садком це назвати важко — так, шматочок п’ять на п’ять. Торік я вирішив у тому садку навести порядок. Правда, наводив я його дещо незвичним способом — взяв бензопилу і просто спиляв декілька дерев. Ні, не старих чи сухих — це були гарні, молоденькі черешня, абрикос, персик… Дружина мені потім ще довго дорікала за це. Та й самому було шкода: я разом з дітьми їх садив… Але іншого виходу в мене не було.

Эти фотографии облетели весь мир. Они вошли в золотую фотосокровищницу новейшей украинской истории. Они стали символом киевского Майдана. А еще — символом практического христианского милосердия. И если говорить о влиянии церкви на общество, невозможно найти для этого более значимой и красноречивой иллюстрации.

Ці фотографії облетіли цілий світ. Вони увійшли у золоту фотоскарбницю новітньої української історії. Вони стали символом київського Майдану. А ще — стали символом практичного християнського милосердя. І коли говорити про вплив церкви на суспільство, неможливо знайти для цього більш значущої та красномовної ілюстрації. Київський Михайлівський собор під час бойових дій у центрі української столиці перетворився на лікарню. Там, де ще вчора в тиші та благоговінні люди схиляли коліна, сьогодні схиляються лікарі над пораненими. Комусь це може видатися блюзнірством чи оскверненням святого місця. Аж ніяк! Навпаки, саме такою повинна бути Церква! Даруйте, але ми, віруючі, не завжди розуміємо для чого потрібна Церква. Здається, радянські ідеологи таки зуміли переконати нас у тому, що церковні приміщення (як і зібрання віруючих) мають одну «велику» і «святу» ціль — «совершение религиозных обрядов». Ми в переважній більшості приходимо в наші церкви і доми молитви саме для того, що

Одним із «каменів спотикання» в практичному житті церков є тема про пожертвування, а найбільше — тема десятини. Особливого значення вона набула в останні десятиліття, різко поділивши християн на два протилежні табори: на тих, хто надміру акцентує на пожертвах і навіть тисне на прихожан, та на тих, хто взагалі замовчує та категорично відмовляється від десятини. У той час, як богослови ламають списи, сперечаючись, хто правий, проста християнська церква подає яскравий приклад того, як потрібно ставитися до пожертвувань. Часто можна чути такі вислови: «Я не можу жертвувати на церкву, я й так бідний. Церква, навпаки, повинна ще мені допомагати». Дозвольте не погодитися з таким поглядом. Така позиція суперечить самій суті пожертвування, свідчить, що християнин так і не зрозумів, для чого й для кого потрібні пожертвування. Зрозуміти це нам допоможе македонська церква, яку згадує у своєму листі до коринтян апостол Павло.