Загальна кількість переглядів сторінки

1 липня 2015 р.

Що спільного у садівництва та місіонерства?



Поряд з моїм будинком є невелика ділянка землі, яку ми використовуємо частково як квітник, а частково як садок. Ну, садком це назвати важко — так, шматочок п’ять на п’ять. Торік я вирішив у тому садку навести порядок. Правда, наводив я його дещо незвичним способом — взяв бензопилу і просто спиляв декілька дерев. Ні, не старих чи сухих — це були гарні, молоденькі черешня, абрикос, персик… Дружина мені потім ще довго дорікала за це. Та й самому було шкода: я разом з дітьми їх садив… Але іншого виходу в мене не було.

Справа в тому, що на дуже обмеженій ділянці росло в декілька разів більше дерев, ніж потрібно. Звичайно, моя вина в цьому була — я планував пересадити молоді деревця, але вчасно цього не зробив, вони виросли і, як кажуть, «збуяли». Через брак місця та сонця вони потяглися вгору, погано розвивалися, погано плодоносили. От і довелося вирішувати справу таким жорстоким способом: частину зрізати, частину молодших пересадити, щоб ті, що залишилися, мали можливість рости в належних умовах.

Цей випадок згадався мені, коли я, під час нещодавньої поїздки, відвідав місіонерські церкви Чернігівщини. У Ніжині зібралися місіонери, які працюють в області, для короткої зустрічі з заступником директора місії «Голос надії» Віталієм Онищуком. Розповідали про свою працю, ділилися здобутками та невдачами, і, оскільки серед них були нові працівники, для знайомства розповідали й про себе.

І от коли вони відрекомендовувалися, я звернув увагу на одну особливість: серед присутніх, а це переважно сімейні пари, було багато таких, де або чоловік, або дружина, а то й обоє — із Рівненської області. Області, де найбільша кількість євангельських церков і, відповідно, віруючих. Де в невеликих селах будуються величезні доми молитви, які наповнені сотнями християн. Де іноді половина села — прихожани протестантських громад. Чи це добре? Звичайно! Навіть дуже добре! Але на цьому фоні не надто привабливо виглядають маленькі церкви в інших областях, зокрема, на згаданій Чернігівщині. Десь густо, а десь пусто. Іноді, буваючи в деяких великих церквах, радієш, що така велика кількість людей служить Богу і приходить у храм поклонитися Йому. Але, з другого боку, чи це не надто густо  для одного населеного пункту, чи є можливість повноцінного духовного росту та використання своїх здібностей? Чи не буває так, як у моєму садку, який потрібно проріджувати?

Дяка Богові за молоді душі, які розуміють ситуацію і, залишаючи рідні, багатолюдні, духовно благословенні церкви, їдуть на голі поля місіонерства. Поля, які продуваються вітрами безбожжя та байдужості, іноді ворожнечі та одинокості. Нерідко, спілкуючись із місіонерами, можна почути від них думку про те, що одним із важких випробувань для них стають моменти одинокості та браку спілкування з одновірцями. Так, у звичному родинному колі багатолюдної церкви затишніше, але це і є та ціна, яку місіонер платить, служачи далеко від дому і вростаючи корінням в чужу землю. Рівненщина, Волинь, Львівщина, Тернопільщина — області, багаті євангельськими віруючими, стали благословенним розсадником місіонерства для Східних областей України, Росії, Середньої Азії. І ще більш благословенними стануть ті церкви, які «розріджуючи» свої ряди, віддають на місіонерську працю найкращих своїх працівників.

Я час від часу буваю на служінні в унікальній церкві Нововолинська. Унікальній тому, що в кінці 1980-х вона налічувала близько тисячі членів. З них близько… тисячі емігрували за кордон. А нині три п’ятидесятницькі церкви цього міста налічують кілька тисяч віруючих. І зусиллями цих громад у навколишніх селах створено біля півтора десятка нових церков. У чому ж секрет?

Одним із секретів є садівничий метод «пересаджування». Нововолинці одними з перших поїхали на місіонерську працю в Росію, Татарстан, Карелію. Емігранти жертовно допомагають фінансово. Місцеві віруючі активно працюють у справі благовістя як у своєму місті, так і в селах. Вони не сидять у чотирьох стінах молитовного дому. І яскравим, символічним моментом для мене є їхні вечірні богослужіння. Так виходить, що я здебільшого буваю там у неділю ввечері. І часто буває, що старші брати, звертаючись до мене, і радіють, і одночасно вибачаються: «От добре, що ти приїхав, будеш проповідувати, бо нікого з проповідників сьогодні немає». У тисячній церкві немає проповідників? Так, немає, бо вони якраз роз’їхалися по навколишніх селах, туди, де їхня присутність найбільш потрібна.

Недаремно біблійна істина каже: «Хто щедро сіє, той буде щедро жати».

Немає коментарів:

Дописати коментар