Загальна кількість переглядів сторінки

Показ дописів із міткою церква і суспільство. Показати всі дописи
Показ дописів із міткою церква і суспільство. Показати всі дописи

2 квітня 2020 р.

Віра, страх та прогулянки по воді



Пандемія коронавірусу стала лакмусовим папірцем практично для усіх сфер життя. Вона виявила фактичний стан речей як у політиці, медицині, економіці, так і у людських стосунках. І навіть у такій інтимній сфері, як віра в Бога.

Звичайнісінький вірус викрив штучність та ненадійність того, що ще вчора було досягненням і гордістю науки та політики. Кордони між країнами, які під оплески дипломатів зникали, раптом зачинилися на замок, безвіз став небезпечним, медицина непідготовленою та безпомічною, економіка обвалилася за ефектом доміно… Політики скинули маски і показали, хто вони є насправді.

Коронавірус застав зненацька і Церкву. Виявилося, що там теж було багато штучного та декларативного. Виявилося, поза храмами, двері яких замкнув карантин, віряни не знають як і не вміють поклонятися Богові. І виявилося, що для багатьох християн і навіть служителів віра та реальне життя — речі не дуже сумісні…

19 березня 2014 р.

Яке ж призначення Церкви?




Ці фотографії облетіли цілий світ. Вони увійшли у золоту фотоскарбницю новітньої української історії. Вони стали символом київського Майдану. А ще — стали символом практичного християнського милосердя. І коли говорити про вплив церкви на суспільство, неможливо знайти для цього більш значущої та красномовної ілюстрації.

Київський Михайлівський собор під час бойових дій у центрі української столиці перетворився на лікарню. Там, де ще вчора в тиші та благоговінні люди схиляли коліна, сьогодні схиляються лікарі над пораненими.

Комусь це може видатися блюзнірством чи оскверненням святого місця. Аж ніяк! Навпаки, саме такою повинна бути Церква!

Даруйте, але ми, віруючі, не завжди розуміємо для чого потрібна Церква. Здається, радянські ідеологи таки зуміли переконати нас у тому, що церковні приміщення (як і зібрання віруючих) мають одну «велику» і «святу» ціль — «совершение религиозных обрядов». Ми в переважній більшості приходимо в наші церкви і доми молитви саме для того, щоб задовольнити наші особисті духовні потреби. Частково це так. Це добре та правильно. Але неправильно обмежуватися лише цим. І — злочинно перетворювати їх у такі собі «закриті зони», «клуби за інтере­сами», куди стороннім вхід заборонено, або де їм незатишно, лячно, де вони себе відчувають чужими й непотрібними.

Пригадую, як шипіли на мене, протестанта, побожні бабусі біля входу в собор, коли я при вході не перехрестився. І пригадую, як сторож протестантського дому молитви виганяв жінку «не по-християнськи одягнуту» (в штанах), яка на свою біду зайшла на територію церкви…

Церква — це не лише місце для поклоніння, духовного навчання чи спілкування, це — лікарня, притулок для обездолених та відкинутих суспільством, це духовна консультація. Це — служба порятунку. Це — будинок доброго самарянина для поранених. І вона повинна працювати цілодобово. Без вихідних. Без поділу на «наших» і «не наших».

В українському суспільстві, згідно зі статистикою, люди найбільше довіряють церкві. Це добре. Це похвально. Виправдаймо це довір’я. Відчинімо церковні двері для усіх без винятку: для щирого християнина, який прийшов у благоговінні подякувати Богові, для пораненого тілом та душею, якому потрібне лікування, і для закоренілого злочинця, який несподівано для себе відчув потаємне бажання зайти до церкви. Не біймося відчинити двері для світу: якщо ми насправді віруючі, насправді святі, світ не зашкодить нам, а, навпаки, зцілиться від нашої любові, милосердя та відкритості.

23 січня 2014 р.

Мені страшно...


На одному багатотисячному богослужінні один з проповідників сказав таку фразу: «Прокинутися одному, коли всі сплять – трагедія». Я тоді не до кінця усвідомив увесь зміст сказаного, але думка мене чомусь зачепила за живе, і я занотував фразу в свій блокнот.

У ці тривожні та вирішальні для України дні згадані слова не виходять мені з голови. Дивлюся на ситуацію, на людей, на християн – і мені стає страшно. Не тому, що диктатура показала свій хижий оскал, не тому, що втоптується в бруд гідність та людяність, не тому, що на Майдані вбивають безоружних. Страшно не тому, що завтра Україна може прокинутися закривавленою.

Страшно, що ти, прокинувшись від летаргічного сну, бачиш, як солодко сплять твої друзі, знайомі, як спить твій народ. Ті, що прокинулися, хто тілом, хто душею, зараз на барикадах. Вони знають, чого вони там. Вони бачать реальність такою, як вона є. Вони, як пророки, бачать, що буде завтра, коли нічого не робитимуть. Вони бачать, де чорне, де біле. Вони тверезі і бачать – і вже одне це ставить їх на рівень героїв.

Знайома щойно повернулася з молитовного зібрання. Розповідає про реакцію християн, які вважать себе особливо духовними, на події останніх днів. «А так їм і треба! Чого поперлися на той Майдан?! Сиділи б тихо, було б все добре. Як одні так і другі добрі паскуди».
Мені страшно від цих слів.

Християнська газета опублікувала позицію відомого служителя на майданівські події та злочинні дії влади. Тверезі думки, біблійне бачення ситуації, правильна реакція на зло та неправду. Редакцію закидали гнівними доріканнями та обурливими словами, мовляв, докотилися, у християнській газеті пишуть про політику.

Мені страшно.

Колега розповів про майданівське фото, на якому учасники мітингу надають допомогу пораненому товаришеві. На задньому фоні відвідувачі кафе спокійно п'ють каву, розмовляють і діляться враженнями. Засоби масової інформації повідомляють про справжні військові сутички з беркутівцями, про поранених та вбитих, про драконівські закони та злочинні дії спецпідрозділів. І в той час тисячі людей спокійно живуть, працюють, розважаються, як ніби нічого не сталося.

Мені від цього страшно.

Один з моїх френдів у фейсбуці розмістив таке попередження: «Хто буде у ці дні розміщати у своїй стрічці котиків, квіточки та іншу чепуху, буду видаляти з друзів». І все ж розміщують. Діляться світлинами з курортною ідилією. Рекомендують як похудати. Фотографують, що їли на сніданок. Бенкет під час чуми...

І мені стає страшно. Страшно, що люди спокійно сплять. І вдвічі, втричі страшніше, що сплять християни – ті хто мав би не спати, хто мав би бачити правильно, бачити і розрізняти, де чорне, де біле, де правда, де брехня. Хто мав би волати в небо за захистом та допомогою. Хто мав би заступитися за свій народ.

Мені страшно, бо я прокинувся. Але дякую Тобі Боже, що прокинувся. Бо немає страшніше, аніж спати під час лиха, під час пожежі, під час, коли твою землю, твоє майбутнє і майбутнє твоїх дітей плюндрує неправда.

Страшно, бо хата скраю найбільш вразлива і її першу захоплює ворог.

26 березня 2012 р.

Історія, яка нічого не навчає


Історія нас вчить тому, що вона нічому не вчить. Афоризм
Або ті вісімнадцять, що башта на них завалилась була в Сілоамі й побила їх, чи думаєте, що ті винні були більш за всіх, що в Єрусалимі живуть? Ні, кажу вам; та коли не покаєтеся, то загинете всі так! Євангелія вiд Луки, 13:4,5



У суспільстві широко відомі два прислів'я, які, хоч і йдеться в них про одне і те ж явище, протилежні за своїм змістом: «Історія нас багато чому вчить» та «Історія нас нічому не вчить». Хтось об'єднав ці дві фрази в один в один напівжартівливий афоризм: «Історія нас вчить тому, що вона нічого не вчить». Мається на увазі, що найбільший урок історії полягає в тому, що люди не беруть в неї ніяких уроків. І якщо вже мова пішла про прислів'я, то згадаю ще подібну приказку: «наступати на ті ж самі граблі». Що ми часто і робимо.