Загальна кількість переглядів сторінки

Показ дописів із міткою моя поезія. Показати всі дописи
Показ дописів із міткою моя поезія. Показати всі дописи

5 травня 2017 р.

Кисилин. Зруйнована мрія


21 квітня 2017 р. Міжконфесійний оргкомітет R500 на Волині організував для місцевих журналістів прес-тур по історичних протестантських місцях Волині. Луцьк, Олика, Човниця, Рожище, Кисилин: найбільш знакові для волинського протестантизму населені пункти. Не скрізь час зберіг будівлі та речі, що пов’язані з цим цікавим етапом історії нашого краю. Але і те, що лишилося, варте уваги сучасників. Особлива подяка працівникам оргкомітету за чудовий підбір спікерів: вони, справжні знавці своєї справи, зуміли своїми розповідями запалити інтерес до відвіданих місць та історичних подій навколо них.

2 січня 2017 р.

Молитва-2017



Несу Тобі, Господи, душу обпечену,
Повісплену кулями, братом скалічену,
Сплюндровану танками, юдами зречену,
Сльозами обмиту, майданами мічену,
Та не приречену.

26 листопада 2016 р.

Голодомор-33



«Попіл Клааса стукає в моє серце»
Шарль Де Костер

«Ми пам’ятаємо!»,
«Я пам’ятаю!» —
Напружений ритм білих строф…
Холодною ковдрою сніг огортає
Поля українських голгоф…

31 серпня 2016 р.

Мамине ведмежа

З Наталею я познайомився в рівненському християнському притулку, організованому фондом "Відвага" для безхатченків. ЇЇ незвичайна і трагічна доля сироти вразила мене. На той час вона знайшла нову сім'ю серед працівників фонду і з оптимізмом дивилася в майбутнє. Але найбільше враження на мене справило старе плюшеве ведмежа, яке Наталя тримала в обіймах в розмові зі мною. Воно - єдинна річ, яка залишилася від її мами. Мами, яка одного дня свідомо залишила її, кількарічну, на рівненському вокзалі....




 Мамине ведмежа

Мама привела мене, трьохрічну, на вокзал - і залишила. 
З тих пір я ніколи не бачила її, 
від неї залишився лише плюшевий ведмедик, 
якого я тоді тримала в руках і якого бережу досі...
З розповіді 25-річної Наталі

І яке ж ти кумедне, яке ж ти невинне,
ведмежа.
З маминого світу ти у мене єдине...
Межа...

Ти спало зі мною, сумувало, плакало —
сім'я.
Твоїми очима дивилась налякано
я.

14 травня 2015 р.

Слово



«Споконвіку було Слово… усе через Нього повстало»
Євангеліє від Івана 1 розділ

В основу Всесвіту поклав був Слово Бог.
В колисці Слова зорі виростали.
З уламків хаосу в тумані праепох
Складалися гармонії фрактали.

21 квітня 2015 р.

На добраніч



Добрий ранок, моя одинокосте!
Ліна Костенко

Добрий вечір, моя одинокосте!
Наодинці лишаємось знов.
Ти, любове моя і жорстокосте, —
Це ж до ранку он скільки розмов.

31 березня 2015 р.

"Дивлюся в небо. Там, у вишині"



*  *  *

Дивлюся в небо. Там, у вишині,
Мій найрідніший Всесвіту шматочок.
В чужій, буденно сірій метушні
Воно снаги цілющої ковточок.

21 грудня 2014 р.

Святвечір




Різдвяний вечір, вічністю налитий,
Вкотив на небо місячний обруч.
Ще в кучугурах галасують діти,
З’їжджаючи санчатами із круч.

Морозна гілка стукає об шибку,
І ніч крізь скло в світлицю загляда.
Багатий стіл, духмяна свіжа скибка,
І мати ріже хліб — завсіди молода.

Різдвяний вечір, вдячністю налитий,
Складає славу Богові-Царю —
Тому, Хто, в пелюшки прості сповитий,
В хліві стрічав провісницю-зорю.

В овечих яслах Всесвіт умістився,
До жінки пригорнувся немовлям,
Осанною небесною розлився
На віфлеємських висохлих полях.

Різдвяний вечір, славою налитий,
Йде по землі, освітлюючи ніч...
Співають славу і батьки, і діти,
Родиною зібравшись зусібіч... 


22 березня 2014 р.

Всесвітній день поезії

Вчора був мій професійний день. Особливо дякую Богові за величезний подарунок - відчуття високого та прекрасного.


* * *

Як боляче поезію нести!
З реальністю ще важче поєднати.
О Господи, навіщо в душу Ти
Талант здарив безримне римувати?

Бо легше йти і жити просто так,
Без почуття прекрасного й святого.
Дивись: он йде — в поезії бідак,
Йому метафори та рими ні до чого.

Не бачить він, як ранок позіха,
Не перейметься росами на травах.
До музики вітрів душа його глуха,
І не хвилюють вранішні заграви.

Направду, легше жити без поем,
На прагматизмі долю збудувавши.
Життя ж поета — серця вічний щем,
До болю він приречений назавше.

До болю за людей, за їхні сни,
За батьківщину, за билину в полі.
Йому болить, як з клена восени
Зриває вітер листя, наче долю.

Йому не байдуже, як бусурман
Плюндрує землю, скроплену потами
Його батьків, коли чорніє лан,
І солов’ї не плачуть над гаями.

Як боляче поезію нести!
Та все ж, Господь, зависнувши на злеті,
Я дякую, що Ти
                     створив мене
                                                 таким,
Бо ж Ти і Сам найперший із поетів.

Це ж Ти писав поезію планет,
Із хаосу творив вселенську пісню.
Чи ж може хто цей сонячний сонет
Переспівати і за цілу вічність?

Мій поетичний сайт

20 березня 2014 р.

Квіти на Майдані

Минулого тижня відвідав Майдан. Звичайно, це вже не той Майдан, який був у лютому, коли тут лилася кров. І навіть не той, у перші тижні після перемоги. Але й зараз він вражає якоюсь особливою атмосферою боротьби, гідності і свободи. Але одне враження ще довго буде володіти моїми почуттями. Напевне, ніколи не зможу забути цього незвичного видовища: барикади, шини, обгорілі дерева, будинки, купи бруківки, металу і мішків з піском, і — море квітів. За все моє життя я не бачив стільки квітів. Це щось особливе. Гадаю, що кожен українець (і не тільки) повинен бачити цей вражаючий вияв людської вдячності. Це одне із найяскравіших доказів того, що ця народна революція була справді народно та справедливою. Бо бандитам, як називає дехто майданівців, квітів не несуть. І тим більше — мільйони.

І як поет, звичайно, не міг не відобразити це враження у вірші.


Квіти на Майдані

1 січня 2014 р.

Приборкувач часу




Навколо нього час лежав навалом.
Ліна Костенко

Навколо нього час лежав навалом.
Він так майстерно час ремонтував!
А люди що, вони лише ламали,
а він творив з годинами дива.

Він розбирав хвилини та секунди,
він розкладав їх просто на столі.
І коліщатка, вісі та корунди
для вічності здавались замалі.

А він із них складав хронометр долі,
уміло час намотував на вісь.
Рівняв години, чистив їх поволі,
перевіряв на точність і на міць.

Коли ж дзиґарки вечір били дзвінко,
і день у втомі гучно позіхав,
він у шухляду час, як у хатинку,
отак навалом просто загрібав.

На ранок знов буденним, звичним рухом
він брав той час, як заклинатель змій.
Секунди бігли гарним рівним цугом.
Спроквола вічність зиркала з-під вій.

Годинникарю, як ти вправно вмієш
години ті приборкати ураз!
Мені б отак! Мені б так, розумієш,
узяти в руки неслухняний час.

Почистити, підправити, зібрати,
до вуха притулити — як там йде...
Годинникарю, як то добре мати
Над часом владу...
Тільки ж...
                  де вона,
                                    ну де?..

20 грудня 2013 р.

За ким гудеш, старезно-сивий, дзвоне?



* * *
Не питай, по кому б'є дзвін. 
Він б'є по тобі… 
Ернест Хемінгуей

За ким гудеш, старезно-сивий, дзвоне?
Кому несеш свою гірку печаль?
Ти бив на сполох мало не до скону,
Коли в душі чорніла раптом даль.

У дзвоні тім — сплюндроване минуле,
Війна і мир, шляхетне і лихе,
Моя земля, зчорніла і заснула,
Моя душа, змарнована в гріхах.

Ти б'єш журбу, розсипану по світі,
Несеш Дніпром звитягу і ганьбу.
У дзвоні тім — бажання гідно жити,
І те, що гідність втоптує в брехню.

Життя спішить. В шаленім перегоні
Майбутнє мчить на білому коні…
Ти б'єш набат, старезно-сивий дзвоне,
Коли ж ти виб'єш благовіст мені?...

12 грудня 2013 р.

"Якби Костенко Ліна не жила...."

Господи! Я дякую Тобі за нашу владу! Я дякую тобі за нашого президента! Він, як ніхто з українських очільників, зумів зробити неймовірне! Він підняв український народ з колін, він їх згуртував, як ніколи. Він розбудив його з вікового летаргічного сну. Він зумів донести до свідомості мільйонів, що не ковбасою за рубль буде жити людина. І не газом, вартістю в свободу. Якби не він, ми спокійно б обростали мохом байдужості, інертності і меншовартості. Кажуть, де два українці, там три гетьмани. Янукович зробив неймовірне: більше мільйона українців на кількох гектарах — і жодного гетьмана!

Нещодавно, перечитуючи Ліну Костенко і про Ліну Костенко, у мене народився вірш. Він про неї, про Ліну. Але, дивлячись на нинішню ситуацію, вважаю — він і про нас. Про те, як ми завдяки обставинам, гартуючись, стаємо собою, стаємо Людьми.



*  *  *
Якби Костенко Ліна не жила
в оті буремні шістдесяті,
якби цензура кігті не вп’яла
в сміливу душу злопихато,


якби її під варту не взяли
щонайстрашнішого мовчання,
якби на страту не вели
під дике натовпу гарчання,

якби не підло стоптані жита,
що пахли молодо та п’янко,
якби не всенародна німота, —
чи стала б
                  Ліною
                              Костенко?

12.11.2013

28 листопада 2013 р.

Зрозуміти Бога




Я хотів Тебе зрозуміти, Боже!
Я був — як оте кошеня сліпе.
Який в Тебе настрій? На кого схожий?
Досліджував Бога, а — 
                                        знаходив... себе.

Я мріяв про зустріч з Тобою, Вічний.
Цей пошук погнав мене у світи.
Хотів подивитись Святому в вічі.
А зустрів... лиш себе на краю самоти.

До Тебе йшов, спотикався об мрію,
чекав: за цим поворотом — небо.
Чекав: Твій образ ось-ось заясніє...
А прийшов... А прийшов, як завжди... до себе.

Чому ж, ну скажи, Всемогутній Боже, 
всі шляхи повертають до мене?
Чи Тебе насправді немає, може,
чи невпізнанний Ти, безіменний?

Хтось торкнеться плеча. 
                                        По-дружньому так.
Обернуся — а там — Твої очі.
В тих очах я побачу — себе. 
                                                  О, як
в них багато мене! 
                              Як співочо
Ти звернувся, назвавши по імені:

«Найцінніше, що маю під небом,
що є скарбом для Мене незміренним — 
то є — ти. Я приходив до тебе.

Шукав тебе по степах безнадії,
на дорогах, що сам обирав ти.
Я чекав, про зустріч з тобою мріяв
і хотів розказати — 
                              правду.

Є одне перехрестя для зустрічі,
тільки там ми обоє — на рівних:
Я з хрестом йшов, в гріхах твоїх грузнучи,
ти ж у небо дивився наївно.

Ти Мене на троні надзоряному
шукав під склепіннями вічності,
Я ж на полі, хрестом поораному,
сіяв зерна святої гідності.

У душу твою карбував, далебі,
завіршовані вічності строфи....

Шукай же, дитино, Мене — у собі,
віднайшовши себе — у Голгофі».

13 листопада 2013 р.

Немузичні думки (з нових поезій)

Його душа співала скрипкою,
сміялись струни, схлипував смичок.
Люб’язність пурхала хмаринкою, 
Слова текли — як потічок.

Та за живе торкнись попробуй-но,
Скажи не те, не так, не в добрий час —
умить душа в литаврах вибухне,
скипить, мов гаркне контрабас.

Юрій Вавринюк

Творчість Юрія Вавринюка


16 жовтня 2013 р.

Мовчазний діалог



Ти говорив до мене…

Ти говорив барвами осені та весни.
Говорив вечорами вогненними.
Розмовляв через сни.
Ти звертався до мене громами,
Шепотом листя у затінку,
Звертався вустами мами,
Що будила сонячного ранку.
Ти говорив світанковим адажіо,
Коли жайворони будили росяне поле.
Ти гукав до мене в літню пору крещендо,
Як небо блискавицями падало долу.
Ти промовляв через Своє Слово,
Покладене в уста Єремії.
Я вслухався в слова калинові,
Які бадьорили в часи буревію…

Я ж не просто слухав.
Я відповідав Тобі.

Я відповів Тобі моїм першим на світі криком,
Говорив, кличучи: «Мамо!»
Звертався до Тебе, коли джміль був ще таким великим,
І коли літа повели із дитячого храму.
Я шепотів до Тебе, коли мені було боязко,
І волав — коли боляче.
Співав Тобі, коли вдячне серце було як з воску,
І вдячно плакав, коли його Ти торкався, гоячи.
Я говорив Тобі молитви покути,
Молитви-болі і молитви-нарікання.
Повторював, ніби Ти міг забути,
Звертався і вранці, і після смеркання.

Ми балакали з Тобою про все:
Про чорні дірки у космосі і про синці на руках,
Скільки лелека дарунків у дім принесе
І що чекає мене на життєвих шляхах…

Але іноді хочеться чогось більшого,
Чогось інтимнішого, аніж оті дружні розмови.
Сердечнішого, глибшого, іншого,
Що виходить за рамки простої мови.

Я хочу помовчати з Тобою, Господи!

Я хочу просто сісти на порозі хати,
Покласти свою руку в Твою,
Прихилитися плечем до плеча,
І на Всесвіт увесь — помовчати!

http://www.vavrynyuk.com.ua/poza_zbirkamy/pozazb_36.html


14 вересня 2013 р.

Останній дзвоник літа

Іноді мене запитують, як я пишу вірші, де беру ідеї, теми, образи. По рідному буває. Дуже по різному. Ось історія написання одного вірша. Якось пізньої осені, це був кінець жовтня, на узліссі я побачив незвичну для цієї пори року квітку - дзвоника. Сфотографував і коли передивлявся згодом фото, мені впав у вічі різкий контраст між літнім літньою квіткою та яскраво вираженим осіннім фоном. Так народився вірш «Останній дзвоник літа».



Останній дзвоник літа

Під білим сонцем вигоріло літо,
І зблякла зелень, визріли літа.
І на узліссі, в жовтий дим залитім,
В останній дзвоник літо калата.

Уже відцвів барвистий килим квітів,
Лиш запізнілий дзвоник доганя
Серпневу тінь, яка закрила літо,
Й побігла геть, хутчіше від коня.

За теплим літом тягнуться ключами
Літа життя в осінньо-жовтий дим,
Що пролетять хмаринками над нами,
Упавши в душу смутком дощовим.

Пора осіння підсумок підводить,
Земля здає екзамен на плоди.
Й моє життя до фінішу підводить,
Немов би каже: «Пізно вже цвісти.

Уже пора врожай життя збирати,
До Божих ніг покласти в дар літа».
...Я слухаю, як вічність б’є набатом,
Як в пізній дзвоник осінь калата.

Сайт "Творчість Юрія Вавринюка"

8 серпня 2013 р.

З нових поезій. Гора Преображення

До свята Преображення (19 серпня)

Гора Преображення

Гора свята як відблиск слави неба.
І Вчитель їхній в сяєві зорі…
Забракло слів.
                       Та що душі ще треба?
Тож залишімось на оцій горі!

Тож залишімось пити Божі роси
І слухати Мойсея та Іллю…
Що те каміння, що там — ноги босі,
Усе — дрібниця.
                            В серце переллю

Оті розмови теплі, чисті, свіжі…
І — Преображення наповнить душу вщерть.
Буденну прозу змінять вдячні вірші
І Божий мир навік поглине смерть…

Петро всміхався мрійливо і вдячно.
Купався в сяйві неземних облич…
Ступив назад, щоб раптом необачно
Не загасити пломінь дивних свіч.

Але — погасли…
                            Холодно і темно.
Зіщулився у грудку кам’яну…
«Учителю…» — й замовкнув враз непевно,
Упершись в чорну темряви стіну.

Ісус всміхнувся — тепло і привітно:
«Отямся, Петре! Це не та гора.
Он, бачиш, ранок. Бачиш: уже видно
Гору Голгофу. Нам ще не пора.

Не тут Мене на царство коронують,
І поруч будуть не Ілля й Мойсей…
Жахіття й смерть навічно закарбують
Тріумф і — Преображення твоє.

На тій горі засяє слава неба,
І темряву Я знищу нанівець,
Щоб грішний світ наблизити до Себе
В чудеснім Преображенні сердець».

30 березня 2013 р.

Сьогодні мені - 50


Сьогодні мені 50. Визначна дата з присмаком суму. Можна оптимістично сказати: "Мені вже 50!", песимістично зітхнути: "Мені аж 50...". Я ж просто констатую: я мужчина в розквіті сил, у якого ще багато мрій, запалу та амбіцій. Так що ще повоюємо!



На мої п’ятдесят

Досипаю пісок у пісочний годинник,
Досипаю миттєвості в чашу століть.
Досипаю секунди, згортаю в хвилини...
А пісок все одно, як крізь пальці, біжить...