На перехресті думок. Блог Юрія Вавринюка

Вірші мають свою, нерідко цікаву та незвичну історію написання. Інші, буває, потім живуть своїм самостійним не менш цікавим та непередбачуваним життям. Щось подібне сталося з моїм віршем «Життєві пазли» з третьої збірки «Мовчазні діалоги». Щодо історії написання, то народження цього твору не було якимось особливим. Писався вірш легко, без особливих інтригуючи деталей. Пізніше він став одним з моїх улюблених, я часто читав його на творчих зустрічах.  Зрозуміло, що різні читачі по-різному сприймали цей вірш, в залежності від ситуації та власної ментальності. Як і будь який інший витвір мистецтва. А от мої колеги мали своє, нестандартне та несподіване прочитання мого віршу. Вони сприйняли поетичний образ буквально і на моє 60-річчя подарували… пазли зі мною…

*   *   * Ще назва є, а річки вже немає... Ліна Костенко Ще назва є, а міста вже немає... Будинки ребрами підперли небеса... Дими зі згарищ сонце затуляють і тишу ріже гуркотом яса. Ще вулиці асфальтами сіріють, а вже людей на вулицях нема... Смертельна тінь німої безнадії змертвіле місто міцно обійма... В підвалах ще життя тепліє іскра. Напівлюдей-напівмерців восковий лик... Руйновища чорніють хижим вістрям як пошматований напалмами рушник. Ще назва є — на картах і в новинах, на перших шпальтах у форматі bold, а місто помирає в домовині, пройшовши пекло у мільйони вольт. Зґвалтоване, розірване на шмаття, ворожим танком вбите упритул... Вкраїнське місто корчилось розп’яте, зловтішно посміхався вельзевул. І Бог мовчав, і світ німів від жаху. А вітер попіл гнав десь у яри... Проказою біліла свіжа плаха у кожному кварталі і дворі... Та назва є — а значить є надія. Живі тримають пам’ять, як мечі. Воскресле місто знов зазеленіє, і спатиме спокійно уночі. Ще довго будуть снитися гармати, зал

*  *  * Хай рветься на арену третій Рим, Хай кажуть всі: цей світ ледь животіє, — Дай руку: серед спек і довгих зим Ми поговоримо з тобою про надію. Хай труситься із гуркотом земля, Бо падають імперії роздерті, Коли щурі втікають з корабля — Про віру поговоримо відверто.

*  *  * Гроза гр-риміла.               Рвало чорні хмари. Ревіло небо в сорок голосів. А небокрай художника-нездари Надірваним полотнищем висів. Котились хмари ртутними валами, Їх блискавиці різали навпіл. Басистий регіт грому над хатами Тремтів і рвався, кинутий на діл. Кричало літо грізним стоголоссям, І клапті неба падали як дим. І зливи тонке чесане волосся Куйовдив вітер подихом важким... Юрій Вавринюк, збірка "Чекання"

*   *   * Могили гріли боки на осонні, Тут пахла тиша, віяло теплом. А ген, внизу — оливи в пишних кронах Тримали, як в промолених долонях, Гробницю, де спочив Авесалом. Прочани мляво сходили в долину, З долини — вгору, он до тих воріт. Тут зупинялись, розминали спину, Обтрушували пил із одежини, Втирали із чола солоний піт.

*   *   * Жити завжди було важко — Ти мов джин в закоркованій пляшці. А та пляшка в безмежному морі проблем... І для долі не стати тобі ковалем...

«І сказав Авраам: Може хоч десять там знайдеться?  А Господь відказав: Не знищу й ради десятьох!»  (1М 18:32) Господи, а може все-таки в цьому зачумленому краї ще залишилася праведників жменька? Ми нагрішили. Ми чубилися, ділились на зграї, ми самі собі були воріженьки... Господи! А якщо їх лише з п'ять десятків? Ти ж не вигубиш їх разом із тими грішними? Так, ми думали лише за себе, князівства і статки... Ти ж Содом був готовий простити без згадки... Чи ж то гірші ми?

В яблуневому цвіті заплутався місяць — Цілу ніч пелюстки лоскотали живіт... Вітер хмари спросоння скуйовджені місить, Пугач будить застояну тишу боліт.

Было две Марии. Одна из них Родила Его, другая Ему внимала... Григорій Хубулава Були дві Марії. Прості та вродливі дівчата. Дав Бог їм на долю по пригорщі щастя та див: Батьківську турботу у затишку рідної хати, А ранок усміхнений росами шлях золотив.

21 квітня 2017 р. Міжконфесійний оргкомітет R500 на Волині організував для місцевих журналістів прес-тур по історичних протестантських місцях Волині. Луцьк, Олика, Човниця, Рожище, Кисилин: найбільш знакові для волинського протестантизму населені пункти. Не скрізь час зберіг будівлі та речі, що пов’язані з цим цікавим етапом історії нашого краю. Але і те, що лишилося, варте уваги сучасників. Особлива подяка працівникам оргкомітету за чудовий підбір спікерів: вони, справжні знавці своєї справи, зуміли своїми розповідями запалити інтерес до відвіданих місць та історичних подій навколо них.

Несу Тобі, Господи, душу обпечену, Повісплену кулями, братом скалічену, Сплюндровану танками, юдами зречену, Сльозами обмиту, майданами мічену, Та не приречену.

«Попіл Клааса стукає в моє серце» Шарль Де Костер «Ми пам’ятаємо!», «Я пам’ятаю!» — Напружений ритм білих строф… Холодною ковдрою сніг огортає Поля українських голгоф…

Що тобі сниться вночі, солдате, На стоклятій отій війні, Коли завтра тобі йти вмирати, Де «Гради» ревуть навісні?

З Наталею я познайомився в рівненському християнському притулку, організованому фондом "Відвага" для безхатченків. ЇЇ незвичайна і трагічна доля сироти вразила мене. На той час вона знайшла нову сім'ю серед працівників фонду і з оптимізмом дивилася в майбутнє. Але найбільше враження на мене справило старе плюшеве ведмежа, яке Наталя тримала в обіймах в розмові зі мною. Воно - єдинна річ, яка залишилася від її мами. Мами, яка одного дня свідомо залишила її, кількарічну, на рівненському вокзалі....   Мамине ведмежа Мама привела мене, трьохрічну, на вокзал - і залишила.  З тих пір я ніколи не бачила її,  від неї залишився лише плюшевий ведмедик,  якого я тоді тримала в руках і якого бережу досі... З розповіді 25-річної Наталі І яке ж ти кумедне, яке ж ти невинне, ведмежа. З маминого світу ти у мене єдине... Межа... Ти спало зі мною, сумувало, плакало — сім'я. Твоїми очима дивилась налякано я.

«Споконвіку було Слово… усе через Нього повстало» Євангеліє від Івана 1 розділ В основу Всесвіту поклав був Слово Бог. В колисці Слова зорі виростали. З уламків хаосу в тумані праепох Складалися гармонії фрактали.

Добрий ранок, моя одинокосте! Ліна Костенко Добрий вечір, моя одинокосте! Наодинці лишаємось знов. Ти, любове моя і жорстокосте, — Це ж до ранку он скільки розмов.

*  *  * Дивлюся в небо. Там, у вишині, Мій найрідніший Всесвіту шматочок. В чужій, буденно сірій метушні Воно снаги цілющої ковточок.

Різдвяний вечір, вічністю налитий, Вкотив на небо місячний обруч. Ще в кучугурах галасують діти, З’їжджаючи санчатами із круч. Морозна гілка стукає об шибку, І ніч крізь скло в світлицю загляда. Багатий стіл, духмяна свіжа скибка, І мати ріже хліб — завсіди молода. Різдвяний вечір, вдячністю налитий, Складає славу Богові-Царю — Тому, Хто, в пелюшки прості сповитий, В хліві стрічав провісницю-зорю. В овечих яслах Всесвіт умістився, До жінки пригорнувся немовлям, Осанною небесною розлився На віфлеємських висохлих полях. Різдвяний вечір, славою налитий, Йде по землі, освітлюючи ніч... Співають славу і батьки, і діти, Родиною зібравшись зусібіч... 

Вчора був мій професійний день. Особливо дякую Богові за величезний подарунок - відчуття високого та прекрасного. * * * Як боляче поезію нести! З реальністю ще важче поєднати. О Господи, навіщо в душу Ти Талант здарив безримне римувати? Бо легше йти і жити просто так, Без почуття прекрасного й святого. Дивись: он йде — в поезії бідак, Йому метафори та рими ні до чого. Не бачить він, як ранок позіха, Не перейметься росами на травах. До музики вітрів душа його глуха, І не хвилюють вранішні заграви. Направду, легше жити без поем, На прагматизмі долю збудувавши. Життя ж поета — серця вічний щем, До болю він приречений назавше. До болю за людей, за їхні сни, За батьківщину, за билину в полі. Йому болить, як з клена восени Зриває вітер листя, наче долю. Йому не байдуже, як бусурман Плюндрує землю, скроплену потами Його батьків, коли чорніє лан, І солов’ї не плачуть над гаями. Як боляче поезію нести! Та все ж, Господь, зависнувши на злеті, Я дякую, що Т

Минулого тижня відвідав Майдан. Звичайно, це вже не той Майдан, який був у лютому, коли тут лилася кров. І навіть не той, у перші тижні після перемоги. Але й зараз він вражає якоюсь особливою атмосферою боротьби, гідності і свободи. Але одне враження ще довго буде володіти моїми почуттями. Напевне, ніколи не зможу забути цього незвичного видовища: барикади, шини, обгорілі дерева, будинки, купи бруківки, металу і мішків з піском, і — море квітів. За все моє життя я не бачив стільки квітів. Це щось особливе. Гадаю, що кожен українець (і не тільки) повинен бачити цей вражаючий вияв людської вдячності. Це одне із найяскравіших доказів того, що ця народна революція була справді народно та справедливою. Бо бандитам, як називає дехто майданівців, квітів не несуть. І тим більше — мільйони. І як поет, звичайно, не міг не відобразити це враження у вірші. Квіти на Майдані