На перехресті думок. Блог Юрія Вавринюка

Якраз зараз християнський світ відзначає Страсний тиждень. Згадка арешту та страждань Ісуса Христа.  Якраз зараз я дописав вірш, ідея якого зародилася більше десяти років тому. Я тоді мав нагоду побувати на Оливній горі в Єрусалимі. Дотепер там зберігся сад, який, як вважають історики, і є отією сумно відомою Гефсиманією. Дотепер там ростуть оливкові дерева, які, ймовірно, пам’ятають молитву Божого Сина.  Дивлячись на старі, покручені стовбури дерев, я уявляв як тої страшної ночі під їхніми кронами відбувалася найбільш епічна в історії духовна битва.  Саме там і народився цей вірш. Оливи Оливного саду У Гетсиманському саду дотепер збереглося вісім оливкових дерев, вік яких обчислюється близько 2 тисячами років. Вікіпедія Старезні оливи Оливного саду... Історію будить сюрчання цикади, А пам’ять прикрилася ковдрою снів... Тут поряд молитва, знемога і зрада, І стовбур, що з ночі тієї зчорнів. Кора зашкарубла, покручене гілля. Старечо поскрипує в сні сухожилля. Століття прити...

«І сказав Авраам: Може хоч десять там знайдеться?  А Господь відказав: Не знищу й ради десятьох!»  (1М 18:32) Господи, а може все-таки в цьому зачумленому краї ще залишилася праведників жменька? Ми нагрішили. Ми чубилися, ділились на зграї, ми самі собі були воріженьки... Господи! А якщо їх лише з п'ять десятків? Ти ж не вигубиш їх разом із тими грішними? Так, ми думали лише за себе, князівства і статки... Ти ж Содом був готовий простити без згадки... Чи ж то гірші ми?

Несу Тобі, Господи, душу обпечену, Повісплену кулями, братом скалічену, Сплюндровану танками, юдами зречену, Сльозами обмиту, майданами мічену, Та не приречену.

На одному багатотисячному богослужінні один з проповідників сказав таку фразу: «Прокинутися одному, коли всі сплять – трагедія». Я тоді не до кінця усвідомив увесь зміст сказаного, але думка мене чомусь зачепила за живе, і я занотував фразу в свій блокнот. У ці тривожні та вирішальні для України дні згадані слова не виходять мені з голови. Дивлюся на ситуацію, на людей, на християн – і мені стає страшно. Не тому, що диктатура показала свій хижий оскал, не тому, що втоптується в бруд гідність та людяність, не тому, що на Майдані вбивають безоружних. Страшно не тому, що завтра Україна може прокинутися закривавленою. Страшно, що ти, прокинувшись від летаргічного сну, бачиш, як солодко сплять твої друзі, знайомі, як спить твій народ. Ті, що прокинулися, хто тілом, хто душею, зараз на барикадах. Вони знають, чого вони там. Вони бачать реальність такою, як вона є. Вони, як пророки, бачать, що буде завтра, коли нічого не робитимуть. Вони бачать, де чорне, де біле. Вони тверезі і бачат...