На перехресті думок. Блог Юрія Вавринюка

«І сказав Авраам: Може хоч десять там знайдеться?  А Господь відказав: Не знищу й ради десятьох!»  (1М 18:32) Господи, а може все-таки в цьому зачумленому краї ще залишилася праведників жменька? Ми нагрішили. Ми чубилися, ділились на зграї, ми самі собі були воріженьки... Господи! А якщо їх лише з п'ять десятків? Ти ж не вигубиш їх разом із тими грішними? Так, ми думали лише за себе, князівства і статки... Ти ж Содом був готовий простити без згадки... Чи ж то гірші ми?

Несу Тобі, Господи, душу обпечену, Повісплену кулями, братом скалічену, Сплюндровану танками, юдами зречену, Сльозами обмиту, майданами мічену, Та не приречену.

На одному багатотисячному богослужінні один з проповідників сказав таку фразу: «Прокинутися одному, коли всі сплять – трагедія». Я тоді не до кінця усвідомив увесь зміст сказаного, але думка мене чомусь зачепила за живе, і я занотував фразу в свій блокнот. У ці тривожні та вирішальні для України дні згадані слова не виходять мені з голови. Дивлюся на ситуацію, на людей, на християн – і мені стає страшно. Не тому, що диктатура показала свій хижий оскал, не тому, що втоптується в бруд гідність та людяність, не тому, що на Майдані вбивають безоружних. Страшно не тому, що завтра Україна може прокинутися закривавленою. Страшно, що ти, прокинувшись від летаргічного сну, бачиш, як солодко сплять твої друзі, знайомі, як спить твій народ. Ті, що прокинулися, хто тілом, хто душею, зараз на барикадах. Вони знають, чого вони там. Вони бачать реальність такою, як вона є. Вони, як пророки, бачать, що буде завтра, коли нічого не робитимуть. Вони бачать, де чорне, де біле. Вони тверезі і бачат