Світлини зі скрині. Світлина № 3. Кольори чорно-білих світлин
Світлини зі скрині. Світлина № 2. Креативні іменини
Світлини зі скрині. Світлина №1. Криваві літери на стіні церкви
Продовжую витягувати світлини зі своєї фотоскрині.
На перший погляд оця світлина нічим особливим не відзначається. Звичайне сільське весілля, на якому місцевий фотограф просто натиснув кнопку затвору, сказавши при цьому таке звичне: «Увага!». Таких світлин можна знайти у сімейному альбомі десятки. Але ця чимось привернула мою увагу.
На ній зафіксовані дідусь та бабуся моєї дружини (вони в центрі кадру з піднятими шкеликами). Невідомо, чиє це весілля, але це не так важливо. Мене вразили люди на цьому фото. Кажуть, шедеври часто народжуються випадково. Як от тут. Фотографу ніколи не вдалося б зафіксувати такі образи, ретельно готуючись та консультуючи персонажів. Типажі на фото такі промовисті, неповторні та оригінальні, що фактично з кожного можна писати окремий портрет чи літературний твір. Яка гама емоцій, характерів та поведінки! Невимушеність, навіть розкутість — і разом з тим впевненість та особиста гідність. Хтось не встиг проковтнути (чи не спеціально?!) кусок сала чи бараболі, хтось нарочито корчить гримаси в об’єктив, хтось у цій атмосфері веселощів намагається надати собі серйозного вигляду… А хтось відверто залицяється до молодої красуні… Світлина мені чимось нагадує ретельно підібрані та вималювані типажі картини «Запорожці пишуть листа турецькому султанові».
Але є ще один момент, який мене особливо вразив. Це фото зроблене у 50-60-х роках минулого століття. Якраз в роки, які нинішньому поколінню (і не тільки) здаються темними, непривабливими та чорно-білими. Якоюсь мірою воно так і було. Я пригадую розповіді дідуся та бабусі (отих, зі світлини) про тодішнє життя. Іноді не віриться, що люди могли таке пройти і вижити. Ще не зажили рани від підлого вбивства їхніх братів та сестер у роки війни (від так званих «своїх»). Ще не можна забути як забирали хату, хліви та реманент у колгосп, а їхню матір вивозили у Сибір (вони залишилися, бо встигли піти з родини як окрема сім’я). Кажуть мати, яка згодом повернулася, майже ніколи не посміхалася. Бабуся вимушена піти в колгосп на рабську працю за трудодні. Дідусь ніяк не міг переламати себе в цьому, спасло те, що за 10 кілометрів від села якраз будувалося нове шахтарське місто: пішов під землю. І пішки, в дощ та сніг ходив на шахтарські зміни… Одним словом, життя не посміхалося. А от люди… посміхалися. Дивлюся на цю світлину і не віриться, що вона саме з отих важких, депресивних часів. Скільки на обличчях радості, оптимізму та простого людського щастя! Так, наші батьки та діди уміли бути щасливими та усміхненими у непростих, важких періодах. Уже пізніше, коли ми після весілля прийшли до них жити, я пригадую, як вони любили співати, жартувати і разом з розповідями про трагічні та темні сторінки свого життя, згадували сторінки світлі та надихаючі. Вони вміли цінувати простими людськими стосунками, тому в нас завжди були гості, застілля, пісні, спогади. Вони вміли знаходити причини для радості та посмішок. І що характерно, майже усі персонажі фото зі старого альбому такі ж усімхнені та життєлюбні...
Напевне, було б гріхом порівнювати часи ідеологічно-політично-духовно-економічного радянського застою з нинішнім часом. Не кажу, що нині все окей і все добре. Ні, далеко не все добре, але, пригадуючи розповіді батьків та дідів про радянське рабство, ми живемо надто добре. Тоді чому нині стільки негативу, депресивності, зради та невдоволення в новинах, розмовах, соцмережах і в настроях? Може, варто повчитися у наших пращурів, тому, як вони вміли радіти життю, щиро посміхатися і з оптимізмом дивитися в майбутнє?
P.S. Сьогодні увійшло в моду розфарбовувати старі світлини та кінофільми. Цю розфарбовувати не потрібно: вона вже розфарбована непідробним щастям та посмішками її персонажів.
Світлини зі скрині. Світлина №1. Криваві літери на стіні церкви
Продовжую витягувати світлини зі своєї фотоскрині.
На перший погляд оця світлина нічим особливим не відзначається. Звичайне сільське весілля, на якому місцевий фотограф просто натиснув кнопку затвору, сказавши при цьому таке звичне: «Увага!». Таких світлин можна знайти у сімейному альбомі десятки. Але ця чимось привернула мою увагу.
На ній зафіксовані дідусь та бабуся моєї дружини (вони в центрі кадру з піднятими шкеликами). Невідомо, чиє це весілля, але це не так важливо. Мене вразили люди на цьому фото. Кажуть, шедеври часто народжуються випадково. Як от тут. Фотографу ніколи не вдалося б зафіксувати такі образи, ретельно готуючись та консультуючи персонажів. Типажі на фото такі промовисті, неповторні та оригінальні, що фактично з кожного можна писати окремий портрет чи літературний твір. Яка гама емоцій, характерів та поведінки! Невимушеність, навіть розкутість — і разом з тим впевненість та особиста гідність. Хтось не встиг проковтнути (чи не спеціально?!) кусок сала чи бараболі, хтось нарочито корчить гримаси в об’єктив, хтось у цій атмосфері веселощів намагається надати собі серйозного вигляду… А хтось відверто залицяється до молодої красуні… Світлина мені чимось нагадує ретельно підібрані та вималювані типажі картини «Запорожці пишуть листа турецькому султанові».
Але є ще один момент, який мене особливо вразив. Це фото зроблене у 50-60-х роках минулого століття. Якраз в роки, які нинішньому поколінню (і не тільки) здаються темними, непривабливими та чорно-білими. Якоюсь мірою воно так і було. Я пригадую розповіді дідуся та бабусі (отих, зі світлини) про тодішнє життя. Іноді не віриться, що люди могли таке пройти і вижити. Ще не зажили рани від підлого вбивства їхніх братів та сестер у роки війни (від так званих «своїх»). Ще не можна забути як забирали хату, хліви та реманент у колгосп, а їхню матір вивозили у Сибір (вони залишилися, бо встигли піти з родини як окрема сім’я). Кажуть мати, яка згодом повернулася, майже ніколи не посміхалася. Бабуся вимушена піти в колгосп на рабську працю за трудодні. Дідусь ніяк не міг переламати себе в цьому, спасло те, що за 10 кілометрів від села якраз будувалося нове шахтарське місто: пішов під землю. І пішки, в дощ та сніг ходив на шахтарські зміни… Одним словом, життя не посміхалося. А от люди… посміхалися. Дивлюся на цю світлину і не віриться, що вона саме з отих важких, депресивних часів. Скільки на обличчях радості, оптимізму та простого людського щастя! Так, наші батьки та діди уміли бути щасливими та усміхненими у непростих, важких періодах. Уже пізніше, коли ми після весілля прийшли до них жити, я пригадую, як вони любили співати, жартувати і разом з розповідями про трагічні та темні сторінки свого життя, згадували сторінки світлі та надихаючі. Вони вміли цінувати простими людськими стосунками, тому в нас завжди були гості, застілля, пісні, спогади. Вони вміли знаходити причини для радості та посмішок. І що характерно, майже усі персонажі фото зі старого альбому такі ж усімхнені та життєлюбні...
Напевне, було б гріхом порівнювати часи ідеологічно-політично-духовно-економічного радянського застою з нинішнім часом. Не кажу, що нині все окей і все добре. Ні, далеко не все добре, але, пригадуючи розповіді батьків та дідів про радянське рабство, ми живемо надто добре. Тоді чому нині стільки негативу, депресивності, зради та невдоволення в новинах, розмовах, соцмережах і в настроях? Може, варто повчитися у наших пращурів, тому, як вони вміли радіти життю, щиро посміхатися і з оптимізмом дивитися в майбутнє?
P.S. Сьогодні увійшло в моду розфарбовувати старі світлини та кінофільми. Цю розфарбовувати не потрібно: вона вже розфарбована непідробним щастям та посмішками її персонажів.
Коментарі
Дописати коментар