Загальна кількість переглядів сторінки

Показ дописів із міткою фото. Показати всі дописи
Показ дописів із міткою фото. Показати всі дописи

30 березня 2017 р.

Світлини зі скрині. Світлина № 2. Креативні іменини

Світлини зі скрині. Світлина №1. Криваві літери на стіні церкви

Сьогодні у мене день народження. Щорічна нагода згадати минуле, пильніше вдивитися у майбутнє. За більш як 50 років були різні дні народження. Святкові та не дуже, приємні та з гірчинкою смутку. За різних обставин та в різних місцях. Нині згадалося святкування дня народження в незвичних умовах, в незвичному місці.



2 січня 2017 р.

Світлини зі скрині. Світлина № 1. Криваві літери на стіні церкви

Світлини зі скрині. Світлина № 2. Креативні іменини



Започатковую на блозі нову рубрику: «Світлини зі скрині». Народилася вона випадково, коли переглядав старі сімейні фото. А їх у мене — тисячі. Щось посортоване, ще більше — чекає своєї черги. Родинна фотоісторія — моє давнє хобі. Ще у школі захопився фотографією, як багато моїх ровесників сидів у заштореній кімнаті за плівками, фотозбільшувачами, реактивами, сліпнучи при червоному світлі. Один з перших в селі (це були ще 70-ті) захопився слайдами. Так що нині маю що переглядати. Плюс альбоми та поодинокі фото батьків, дідів, бабусь… Останніми роками намагаюся перевести цей багатющий архів в електронну версію.

…Нещодавно, в черговий раз переглядаючи пожовклі фото, зацікавився однією світлиною. Точніше невеликою деталлю на ній, яка була всього-на-всього заднім фоном. І не просто зацікавився, а віднайшов людей з фото і почув про дивовижний факт, який зафіксувала фотокамера. Так виникла думка розпочати рубрику «Світлини зі скрині». У ній будуть розповіді про цікаві історії, смішні та сумні, філософські та іронічні, які мають відношення до цих світлин, якісь маленькі родзинки з фото.

Отже, світлина № 1. Криваві літери на стіні церкви.

6 серпня 2013 р.

Я — знаменитість

Я несподівано став знаменитим. Ну, звичайно, не світова знаменитість, але мою роботу помітили, просять дозволу використати, розповсюджують і тим самим рекламують. Ой, як приємно!

Я маю на увазі фото, які зробив тиждень тому під час великої повені у Луцьку. Якраз тоді я опинився, як кажуть «в потрібний час в потрібному місці». Після розміщення фото в інтернеті, до мене звернулися декілька видань, зокрема 5 канал, за дозволом на використання моїх світлин у їхніх матеріалах. Ці фото навіть потрапили на першу сторінку «Української правди». Ще більше інтернетвидань використали їх без дозволу. Навіть демотиватори зявилилися.

Ось така популярність, нехай невелика, нехай тимчасова, але все одно тішить власні амбіції.

Але… Але в душі залишився якийсь гіркий присмак, якесь неприємне відчуття неприродності такої популярності. Так, мене помітили, про мене заговорили, я став відомим — але ЯКОЮ ЦІНОЮ!? Церква та місія, які потрапили у зону лиха і в об’єктив моєї камери, ще довго будуть ліквідовувати наслідки природної стихії. Це влетить у добру копійчину. Деякі речі, зокрема архівні матеріали, не підлягають оціненню та заміні.

Що ж, ми живемо в час, коли чиясь біда стає знахідкою для ласої на сенсації публіки. Нерідко буває так, що випадковий свідок якоїсь трагедії: ДТП, стихії, нещасного випадку спішить перш за все не допомогти постраждалим, а встигнути зняти подію на відео чи фотокамеру і швиденько викласти в інтернет. Нині особливої популярності набули ролики з авторегістраторів, що фіксують жахливі аварії. І хтось стає знаменитим завдяки тому, що встиг відзняти чиюсь біду…

Але це сумнівна, а іноді навіть аморальна популярність. В журналістських колах час від часу виникають дискусії з приводу ситуацій, коли журналісти заради ефектного репортажу чи фото нехтують простими правилами людяності та взаємодопомоги. Згадаймо хоча б відому історію з присудженням Кевіну Картеру Пулітцерівської премії за фото стерв’ятника та помираючої від голоду дівчинки. Згадаймо короткометражний фільм «Одна сота секунди».

«Людина, яка налаштовує свій об’єктив лише для того, щоб зробити вдалий знімок дитини, що страждає, все одно, що хижак, всього лише ще один стерв’ятник» — писала популярна американська газета з приводу шедевра Кевіна Картера.

Я, звичайно ж, своїми знімками та їхнім драматизмом не дотягую до популярності маститих фотоакул. Але якось незатишно від думки, що зі мною асоціюються фото чиєїсь біди, чиїхось втрат. Я не хочу такої популярності. Я прикладатиму усі зусилля для того, щоб мене пам’ятали як людину, що принесла у чиєсь життя радість, оптимізм, впевненість. Я хотів би, щоб моя творчість, у якій хоча і присутні життєві негаразди, проблеми та горе, в кінцевому результаті дарувала читачеві чи глядачеві позитивні емоції, а не пригніченість.

Дав би Бог!

15 червня 2013 р.

Чудеса без чудес



Той, з ким стається чудо, про це не знає.
Мудреці Талмуду

Мені, як християнину, іноді буває соромно і незручно за себе. Це буває, коли чую свідчення про особливі чуда в житті віруючих, читаю про це в християнських періодичних виданнях та книгах. Коли одночасно зі сльозами вдячності Богові за особливі переживання, відкриття, здійснені чудеса в житті наркоманів, злочинців, смертельно хворих, чую, як по щоці котиться сльоза розчарування: «Господи, а чому ж у мене такого немає?!»
Так, на сором собі повинен признатися: в моєму житті не було чудес…

Не був наркоманом, не лежав на смертному одрі, не дивився смертельній небезпеці у вічі. Звичайне собі життя, про яке й нічого засвідчити.

Якось один християнин, жити якому через алкоголізм залишалося лічені місяці, який «випадково» потрапив на зібрання, покаявся і якого Бог чудесним чином зцілив від фізичних та духовних недугів, сказав мені: «Ти не так любиш Бога як я: ти з дитинства віруючий, не скуштував того страшного гріха, що я. Я пройшов через пекло, тому більше вдячний Богові, більше люблю Його за чудо, Яке він вчинив мені».

Ось так… Навіть алкоголіки та наркомани відчувають більшу вдячність Богові та люблять Його більше, аніж я…

Але чи це так?


Чудесні шляхи без чудес

Це ж чудо, що народилися саме ви, саме у своїх батьків і саме в тій країні. Думка про це лише підтверджує це чудо і є окремим чудом.
Валерій Афонченко

Відкиньмо в бік емоції та ейфорію захоплення чудесами і подивімося на життя реально та неупереджено.

Просто гарне фото



12 червня 2013 р.

Архіви пам’яті

Ще з дитинства захопився фотографією. Професіоналом так і не став, але при нагоді намагаюся зафіксувати неповторну мить життя. З часом такі фото набувають окрім художньої, ще й історичну цінність. В усякому разі для мене особисто. 

А ще я багато в дитинстві фотографував на кольорову позитивну плівку — слайди, які потім дивилися через діапроектор. Це був особливий момент, як похід у кінотеатр, особливо, коли були гості.

Нещодавно закінчив оцифрування свого архіву слайдів — а це близько двох тисяч знімків. Серед них є унікальні — фото мого прадіда та його хати під солом’яним дахом.



12 грудня 2012 р.

Осінні думки морозного дня




Осіннє

Сум журавлиний над полем:
«Де ж юне літечко, де?»
Бабине літо тополя
На веретено пряде.

Пугач кричить на негоду,
Клени розвішують мідь.
Осінь над вогнищем глоду
Хоче світанок зігріть.

Зсохлися дні, як бадилля,
В ніч переливши журу.
Жовтень обмацує гілля,
Стягує в зморшки кору.

Осінь рум’яна та жвава,
Тільки волосся вже — сніг.
Сохнуть нескошені трави
Край спорожнілих доріг.

Втомлено нива дрімає,
Сниться їй спечений хліб,
Грім, що упав з небокраю,
В пазухи зораних скиб…