Я — знаменитість

Я несподівано став знаменитим. Ну, звичайно, не світова знаменитість, але мою роботу помітили, просять дозволу використати, розповсюджують і тим самим рекламують. Ой, як приємно!

Я маю на увазі фото, які зробив тиждень тому під час великої повені у Луцьку. Якраз тоді я опинився, як кажуть «в потрібний час в потрібному місці». Після розміщення фото в інтернеті, до мене звернулися декілька видань, зокрема 5 канал, за дозволом на використання моїх світлин у їхніх матеріалах. Ці фото навіть потрапили на першу сторінку «Української правди». Ще більше інтернетвидань використали їх без дозволу. Навіть демотиватори зявилилися.

Ось така популярність, нехай невелика, нехай тимчасова, але все одно тішить власні амбіції.

Але… Але в душі залишився якийсь гіркий присмак, якесь неприємне відчуття неприродності такої популярності. Так, мене помітили, про мене заговорили, я став відомим — але ЯКОЮ ЦІНОЮ!? Церква та місія, які потрапили у зону лиха і в об’єктив моєї камери, ще довго будуть ліквідовувати наслідки природної стихії. Це влетить у добру копійчину. Деякі речі, зокрема архівні матеріали, не підлягають оціненню та заміні.

Що ж, ми живемо в час, коли чиясь біда стає знахідкою для ласої на сенсації публіки. Нерідко буває так, що випадковий свідок якоїсь трагедії: ДТП, стихії, нещасного випадку спішить перш за все не допомогти постраждалим, а встигнути зняти подію на відео чи фотокамеру і швиденько викласти в інтернет. Нині особливої популярності набули ролики з авторегістраторів, що фіксують жахливі аварії. І хтось стає знаменитим завдяки тому, що встиг відзняти чиюсь біду…

Але це сумнівна, а іноді навіть аморальна популярність. В журналістських колах час від часу виникають дискусії з приводу ситуацій, коли журналісти заради ефектного репортажу чи фото нехтують простими правилами людяності та взаємодопомоги. Згадаймо хоча б відому історію з присудженням Кевіну Картеру Пулітцерівської премії за фото стерв’ятника та помираючої від голоду дівчинки. Згадаймо короткометражний фільм «Одна сота секунди».

«Людина, яка налаштовує свій об’єктив лише для того, щоб зробити вдалий знімок дитини, що страждає, все одно, що хижак, всього лише ще один стерв’ятник» — писала популярна американська газета з приводу шедевра Кевіна Картера.

Я, звичайно ж, своїми знімками та їхнім драматизмом не дотягую до популярності маститих фотоакул. Але якось незатишно від думки, що зі мною асоціюються фото чиєїсь біди, чиїхось втрат. Я не хочу такої популярності. Я прикладатиму усі зусилля для того, щоб мене пам’ятали як людину, що принесла у чиєсь життя радість, оптимізм, впевненість. Я хотів би, щоб моя творчість, у якій хоча і присутні життєві негаразди, проблеми та горе, в кінцевому результаті дарувала читачеві чи глядачеві позитивні емоції, а не пригніченість.

Дав би Бог!