Загальна кількість переглядів сторінки

Показ дописів із міткою мої фото. Показати всі дописи
Показ дописів із міткою мої фото. Показати всі дописи

20 березня 2014 р.

Квіти на Майдані

Минулого тижня відвідав Майдан. Звичайно, це вже не той Майдан, який був у лютому, коли тут лилася кров. І навіть не той, у перші тижні після перемоги. Але й зараз він вражає якоюсь особливою атмосферою боротьби, гідності і свободи. Але одне враження ще довго буде володіти моїми почуттями. Напевне, ніколи не зможу забути цього незвичного видовища: барикади, шини, обгорілі дерева, будинки, купи бруківки, металу і мішків з піском, і — море квітів. За все моє життя я не бачив стільки квітів. Це щось особливе. Гадаю, що кожен українець (і не тільки) повинен бачити цей вражаючий вияв людської вдячності. Це одне із найяскравіших доказів того, що ця народна революція була справді народно та справедливою. Бо бандитам, як називає дехто майданівців, квітів не несуть. І тим більше — мільйони.

І як поет, звичайно, не міг не відобразити це враження у вірші.


Квіти на Майдані

14 вересня 2013 р.

Останній дзвоник літа

Іноді мене запитують, як я пишу вірші, де беру ідеї, теми, образи. По рідному буває. Дуже по різному. Ось історія написання одного вірша. Якось пізньої осені, це був кінець жовтня, на узліссі я побачив незвичну для цієї пори року квітку - дзвоника. Сфотографував і коли передивлявся згодом фото, мені впав у вічі різкий контраст між літнім літньою квіткою та яскраво вираженим осіннім фоном. Так народився вірш «Останній дзвоник літа».



Останній дзвоник літа

Під білим сонцем вигоріло літо,
І зблякла зелень, визріли літа.
І на узліссі, в жовтий дим залитім,
В останній дзвоник літо калата.

Уже відцвів барвистий килим квітів,
Лиш запізнілий дзвоник доганя
Серпневу тінь, яка закрила літо,
Й побігла геть, хутчіше від коня.

За теплим літом тягнуться ключами
Літа життя в осінньо-жовтий дим,
Що пролетять хмаринками над нами,
Упавши в душу смутком дощовим.

Пора осіння підсумок підводить,
Земля здає екзамен на плоди.
Й моє життя до фінішу підводить,
Немов би каже: «Пізно вже цвісти.

Уже пора врожай життя збирати,
До Божих ніг покласти в дар літа».
...Я слухаю, як вічність б’є набатом,
Як в пізній дзвоник осінь калата.

Сайт "Творчість Юрія Вавринюка"

6 серпня 2013 р.

Я — знаменитість

Я несподівано став знаменитим. Ну, звичайно, не світова знаменитість, але мою роботу помітили, просять дозволу використати, розповсюджують і тим самим рекламують. Ой, як приємно!

Я маю на увазі фото, які зробив тиждень тому під час великої повені у Луцьку. Якраз тоді я опинився, як кажуть «в потрібний час в потрібному місці». Після розміщення фото в інтернеті, до мене звернулися декілька видань, зокрема 5 канал, за дозволом на використання моїх світлин у їхніх матеріалах. Ці фото навіть потрапили на першу сторінку «Української правди». Ще більше інтернетвидань використали їх без дозволу. Навіть демотиватори зявилилися.

Ось така популярність, нехай невелика, нехай тимчасова, але все одно тішить власні амбіції.

Але… Але в душі залишився якийсь гіркий присмак, якесь неприємне відчуття неприродності такої популярності. Так, мене помітили, про мене заговорили, я став відомим — але ЯКОЮ ЦІНОЮ!? Церква та місія, які потрапили у зону лиха і в об’єктив моєї камери, ще довго будуть ліквідовувати наслідки природної стихії. Це влетить у добру копійчину. Деякі речі, зокрема архівні матеріали, не підлягають оціненню та заміні.

Що ж, ми живемо в час, коли чиясь біда стає знахідкою для ласої на сенсації публіки. Нерідко буває так, що випадковий свідок якоїсь трагедії: ДТП, стихії, нещасного випадку спішить перш за все не допомогти постраждалим, а встигнути зняти подію на відео чи фотокамеру і швиденько викласти в інтернет. Нині особливої популярності набули ролики з авторегістраторів, що фіксують жахливі аварії. І хтось стає знаменитим завдяки тому, що встиг відзняти чиюсь біду…

Але це сумнівна, а іноді навіть аморальна популярність. В журналістських колах час від часу виникають дискусії з приводу ситуацій, коли журналісти заради ефектного репортажу чи фото нехтують простими правилами людяності та взаємодопомоги. Згадаймо хоча б відому історію з присудженням Кевіну Картеру Пулітцерівської премії за фото стерв’ятника та помираючої від голоду дівчинки. Згадаймо короткометражний фільм «Одна сота секунди».

«Людина, яка налаштовує свій об’єктив лише для того, щоб зробити вдалий знімок дитини, що страждає, все одно, що хижак, всього лише ще один стерв’ятник» — писала популярна американська газета з приводу шедевра Кевіна Картера.

Я, звичайно ж, своїми знімками та їхнім драматизмом не дотягую до популярності маститих фотоакул. Але якось незатишно від думки, що зі мною асоціюються фото чиєїсь біди, чиїхось втрат. Я не хочу такої популярності. Я прикладатиму усі зусилля для того, щоб мене пам’ятали як людину, що принесла у чиєсь життя радість, оптимізм, впевненість. Я хотів би, щоб моя творчість, у якій хоча і присутні життєві негаразди, проблеми та горе, в кінцевому результаті дарувала читачеві чи глядачеві позитивні емоції, а не пригніченість.

Дав би Бог!

15 червня 2013 р.

Чудеса без чудес



Той, з ким стається чудо, про це не знає.
Мудреці Талмуду

Мені, як християнину, іноді буває соромно і незручно за себе. Це буває, коли чую свідчення про особливі чуда в житті віруючих, читаю про це в християнських періодичних виданнях та книгах. Коли одночасно зі сльозами вдячності Богові за особливі переживання, відкриття, здійснені чудеса в житті наркоманів, злочинців, смертельно хворих, чую, як по щоці котиться сльоза розчарування: «Господи, а чому ж у мене такого немає?!»
Так, на сором собі повинен признатися: в моєму житті не було чудес…

Не був наркоманом, не лежав на смертному одрі, не дивився смертельній небезпеці у вічі. Звичайне собі життя, про яке й нічого засвідчити.

Якось один християнин, жити якому через алкоголізм залишалося лічені місяці, який «випадково» потрапив на зібрання, покаявся і якого Бог чудесним чином зцілив від фізичних та духовних недугів, сказав мені: «Ти не так любиш Бога як я: ти з дитинства віруючий, не скуштував того страшного гріха, що я. Я пройшов через пекло, тому більше вдячний Богові, більше люблю Його за чудо, Яке він вчинив мені».

Ось так… Навіть алкоголіки та наркомани відчувають більшу вдячність Богові та люблять Його більше, аніж я…

Але чи це так?


Чудесні шляхи без чудес

Це ж чудо, що народилися саме ви, саме у своїх батьків і саме в тій країні. Думка про це лише підтверджує це чудо і є окремим чудом.
Валерій Афонченко

Відкиньмо в бік емоції та ейфорію захоплення чудесами і подивімося на життя реально та неупереджено.

Просто гарне фото



12 червня 2013 р.

Архіви пам’яті

Ще з дитинства захопився фотографією. Професіоналом так і не став, але при нагоді намагаюся зафіксувати неповторну мить життя. З часом такі фото набувають окрім художньої, ще й історичну цінність. В усякому разі для мене особисто. 

А ще я багато в дитинстві фотографував на кольорову позитивну плівку — слайди, які потім дивилися через діапроектор. Це був особливий момент, як похід у кінотеатр, особливо, коли були гості.

Нещодавно закінчив оцифрування свого архіву слайдів — а це близько двох тисяч знімків. Серед них є унікальні — фото мого прадіда та його хати під солом’яним дахом.



30 березня 2013 р.

Сьогодні мені - 50


Сьогодні мені 50. Визначна дата з присмаком суму. Можна оптимістично сказати: "Мені вже 50!", песимістично зітхнути: "Мені аж 50...". Я ж просто констатую: я мужчина в розквіті сил, у якого ще багато мрій, запалу та амбіцій. Так що ще повоюємо!



На мої п’ятдесят

Досипаю пісок у пісочний годинник,
Досипаю миттєвості в чашу століть.
Досипаю секунди, згортаю в хвилини...
А пісок все одно, як крізь пальці, біжить...

12 грудня 2012 р.

Осінні думки морозного дня




Осіннє

Сум журавлиний над полем:
«Де ж юне літечко, де?»
Бабине літо тополя
На веретено пряде.

Пугач кричить на негоду,
Клени розвішують мідь.
Осінь над вогнищем глоду
Хоче світанок зігріть.

Зсохлися дні, як бадилля,
В ніч переливши журу.
Жовтень обмацує гілля,
Стягує в зморшки кору.

Осінь рум’яна та жвава,
Тільки волосся вже — сніг.
Сохнуть нескошені трави
Край спорожнілих доріг.

Втомлено нива дрімає,
Сниться їй спечений хліб,
Грім, що упав з небокраю,
В пазухи зораних скиб…