На перехресті думок. Блог Юрія Вавринюка

Сьогодні з колегами сходив на «Ціну правди». Не пам’ятаю, який фільм востаннє справив на мене таке сильне враження. Напевне, це був «Чорнобиль». Та й головні ідеї двох картин співпадають: це розповідь про ціну правди, яку доводиться платити тим, кому совість не дозволяє торгувати нею. Я навіть не побоюся сказати: це приквел «Чорнобиля». Сюжет, можливо, не надто гострий та закручений, але головна думка прослідковується чітко та логічно. Додайте бездоганну гру акторів, навіть другорядних, шикарні зйомки — і ви отримаєте хвилюючу розповідь про найбільш трагічну сторінку української історії.

«Стережися й будь спокійний, не бійся, а серце твоє нехай не м'якне через два залишки димлячих головешок…» (Іс.7:4). Надворі знову багряна осінь. Пора підсумовувати весняну та літню працю. Пора підраховувати витрати та здобутки.  І — пора дякувати Богові за ще один врожайний рік. Традиційно у цю пору в євангельських церквах відзначають Свято жнив, чи як ще кажуть, Свято подяки. Уже багато років поспіль Церква християн віри євангельської України переконує владу й суспільство в тому, що в Україні це свято варто було б законодавчо визнати вседержавним, як це є в деяких країнах. Церква вже має досвід проведення таких свят, щорічно проводячи Свято подяки або в Києві, або в обласних центрах. Ще з першого разу такі Дні подяки традиційно проходили під гаслом «За хліб, за мир, за Україну». Мені особисто ці слова одразу сподобалися лаконічністю, точністю і переліком головних об’єктів, за які потрібно дякувати в час цього осіннього свята. Ніхто не скасовував цього гасла і цьогоріч

Сусід збирається до млина. На підводі лежать мішки зі збіжжям, запряжені коні готові в дорогу. Але раптом, щось згадавши, господар гукає:  — Гей, жінко, винеси-но мені пляшку самогону в дорогу, щоб з млина їхав, як людина... Жінка, звичайно ж, винесла. І відразу уява малює звичну для нашого часу картину. Дорогою вихилясами їде підвода, на ній — захмелілий господар. Посоловілі очі не впізнають зустрічних, неслухняні руки шарпають за віжки, полохаючи бідних коней, час від часу з-поміж мішків чути якесь бурмотіння. Ось і подвір’я, з якого кілька годин тому господар виїжджав ще «не людиною». Тріщить паркан: не вписався у поворот. Злякані коні мчать прямо на хлів. З підводи доносяться прокльони і «побажання» на адресу жінки, що вибігла на гармидер, на коней, на матір і на самого Бога.  Приїхала «людина»! Біблія, розповідаючи про створення людини, зауважує, що Творець, закінчивши цю працю, сказав, що «вельми добре воно!» Людина виявилася настільки прекрасною і досконалою, що навіт

Натрапив якось в інтернеті на одну замітку з виразно гумористичним підтекстом. Вона була написана людиною освіченою, що добре розуміється у вищій математиці. Для мене це надто високий рівень, тому я навіть не робив спроб скопіювати текст, пішовши шляхом найменшого опору — просто сканував замітку у форматі фото. Не намагайтеся розібратися у тих складних значках — для більшості читачів, як і для мене, вони нічого не кажуть. Проте, мене зацікавив текст-пояснення. Виявляється, просту арифметичну дію, таку, як наприклад, 1+1=2, можна для солідності настільки ускладнити, що читач вигукне: «Вау, яка розумна людина!» Смішно, дотепно, оригінально. Але справа в тому, що саме так чинять багато «розумних» людей, які, щоб справити враження, прості речі настільки ускладнюють, що без професорських знань годі й розібратися. Саме так пишуть чимало наукових та білянаукових робіт. Саме так часто люблять висловлюватися політики. Саме так роблять навіть прості люди.

Це фото я зробив у Торонто під час християнського параду «Ісус в місті». Корейська церква показує сценку про страждання Христа. Па перший погляд, нічого особливого у цьому фото немає, сценічні дійства нерідко використовуються як ілюстрація біблійних історій. Та все ж там є цікавий момент. Якщо серйозно поставитися до того, що зображують учасники сценки, із загальної картини випадає одна деталь: фотографи, що оточують імпровізовану плаху. Для багатьох — це звичайнісіньке шоу, яке можна зафіксувати на фото чи відеокамеру, і з почуттям особистої значимості та задоволення розмістити в особистий архів. Напевне, точно такий же цікавий натовп оточував колись і реального Христа, Який ніс реального хреста під реальний свист реальних нагайок. Єдине, чого там не було, так це фотокамер та соціальних мереж, у яких можна було б миттєво розмістити сенсаційний пост і зібрати шквал лайків. Дивись, так і знаменитим можна стати, коли твій ролик чи фото набере тисячі (мільйони) переглядів. Це ж так

Цивілізований світ перейшов «точку неповернення». Вважаю, що питання загибелі західної християнської цивілізації це лише питання часу. Власне, вона вже мертва, залишилася лише обгортка з традицій та окремих фрагментів, які набувають все більш гротескних форм. Християнство запльоване, зацьковане, висміяне і безсиле загнали в кут і воно животіє тільки тому, що комусь ще хочеться порозважатися продовженням його агонії. Християнська Європа, де за статистикою на одну традиційну європейську сім’ю припадає 1,5-1,8 дітей приречена не тільки морально, але й фізично. Мене шокували фото, поширені інформаційними агентствами, про напад людиноподібних істот із Femen на католицького священика. Я вважаю їх символом сучасного збоченого псевдотолерантного Заходу. Я навіть не затуляю, як це часто робиться, окремі частини тіла чорними квадратиками — там нічого затуляти, цей прекрасний символ жіночності атрофований, як і сама їхня совість. Я не чув раніше про цього священика, не знаю його погляді

Натрапив нещодавно в інтернеті на рубрику «Незвичайні пам’ятники». Серед десятків різних скульптур звернув увагу на одну, яку встановлено в російському Томську. Це фігура Вовка із славнозвісного мультфільму «Жив-був пес». Фільм, знятий за українською казкою, розповідає про старого Пса, якого вигнали з дому і який у лісі здибався із Вовком. Разом вони придумали оригінальний спосіб, як завоювати втрачену прихильність колишніх господарів. Вовк інсценує викрадення дитини господарів, Пес героїчно відбирає її у Вовка, в нагороду за що знову поселяється на знайомому подвір’ї. Але й не забуває старого приятеля. Морозного зимового вечора запрошує Вовка на гостину в село: у господарів якраз в хаті весілля. Гарно вмостившись під столом, Вовк з апетитом наминає все, що Пес йому подає зі столу. І от коли вже лісовий розбійник добре набив черево, настає кульмінаційний момент: блаженно закривши очі, він видає свою знамениту фразу: «Щас спою!» Без перебільшення, творці мультфільму створили с

Пишу я, в основном, на украинском языке. Но этот пост будет на русском. Из-за уважения к тем, кому он посвящен. А взяться за перо (то есть, бишь за клавиатуру) заставила бомба, взорвавшаяся на днях в российском шоу-бизнесе: «Бурановские бабушки» выиграли путевку на Евровидение. Я не особый специалист в вопросах современной шоу культуры, но это событие навело на некоторые неожиданные раздумья. Я христианин-протестант и хорошо знаком с положением вещей в этом обществе. А положение это в последнее время не слишком хорошее. И одна из проблем – борьба между «старым» и «новым», людьми старшего возраста, ратующими за добрые, старые времена и тогдашний уклад жизни церкви, и молодыми, пытающимися внедрить в церковь что-то новое. Что ж, «Бурановским бабушкам» в этом вопросе – респект. Им удивительным образом опровергнуть слова самого Христа: удалось влить новое вино в старые мехи, сохранить дух и самобытность национального колорита, деревенской песни с новизной Гребенщикова, Битлов, Цоя. Во

Є у Сполучених Штатах дивна премія: «Стелла». Її присуджують за найбільш дивакуваті судові процеси, які важко пояснити здоровим глуздом. Ще важче зрозуміти дії суддів, які виносять позитивні вироки за цими ідіотськими позовами. У 2010 році перше місце у «Стеллі» завоював Мерв Гражинський з Оклахома-Сіті. Він купив новенький дім на колесах фірми «Віннебаго». Під час своєї першої мандрівки він встановив круїз-контроль (прилад, який автоматично тримає встановлену швидкість) на 115 км/год., залишив кермо і спокійно пішов в салон, щоб приготувати собі бутерброд. Зрозуміло, що він не встиг цього зробити, бо автобус з’їхав з дороги і полетів у кювет. Містер Гражинський не довго думаючи, подав в суд на «Віннебаго» з вимогою компенсувати йому моральні та матеріальні втрати за те, що в інструкції не було попередження, що так робити не можна. Він виграв мільйон сімсот п’ятдесят тисяч доларів плюс новенький автобус… Що ж, диваків на світі вистачає. Часто вони через свою дурість, неуважн