Загальна кількість переглядів сторінки

Показ дописів із міткою роздуми з приводу. Показати всі дописи
Показ дописів із міткою роздуми з приводу. Показати всі дописи

17 жовтня 2014 р.

За хліб, за мир, за Україну



«Стережися й будь спокійний, не бійся, а серце твоє нехай не м'якне через два залишки димлячих головешок…» (Іс.7:4).

Надворі знову багряна осінь. Пора підсумовувати весняну та літню працю. Пора підраховувати витрати та здобутки.  І — пора дякувати Богові за ще один врожайний рік.
Традиційно у цю пору в євангельських церквах відзначають Свято жнив, чи як ще кажуть, Свято подяки. Уже багато років поспіль Церква християн віри євангельської України переконує владу й суспільство в тому, що в Україні це свято варто було б законодавчо визнати вседержавним, як це є в деяких країнах. Церква вже має досвід проведення таких свят, щорічно проводячи Свято подяки або в Києві, або в обласних центрах.

Ще з першого разу такі Дні подяки традиційно проходили під гаслом «За хліб, за мир, за Україну». Мені особисто ці слова одразу сподобалися лаконічністю, точністю і переліком головних об’єктів, за які потрібно дякувати в час цього осіннього свята. Ніхто не скасовував цього гасла і цьогоріч. От тільки... Коли я, роздумуючи нас статтею, згадав про це гасло, раптом об нього спіткнувся. Ну, дякувати за хліб, за врожай — тут усе зрозуміло. А от як дякувати у непростому, ба навіть трагічному для України 2014 році за мир?

19 липня 2013 р.

«Людина»

Сусід збирається до млина. На підводі лежать мішки зі збіжжям, запряжені коні готові в дорогу. Але раптом, щось згадавши, господар гукає:

 — Гей, жінко, винеси-но мені пляшку самогону в дорогу, щоб з млина їхав, як людина...

Жінка, звичайно ж, винесла. І відразу уява малює звичну для нашого часу картину. Дорогою вихилясами їде підвода, на ній — захмелілий господар. Посоловілі очі не впізнають зустрічних, неслухняні руки шарпають за віжки, полохаючи бідних коней, час від часу з-поміж мішків чути якесь бурмотіння. Ось і подвір’я, з якого кілька годин тому господар виїжджав ще «не людиною». Тріщить паркан: не вписався у поворот. Злякані коні мчать прямо на хлів. З підводи доносяться прокльони і «побажання» на адресу жінки, що вибігла на гармидер, на коней, на матір і на самого Бога.

 Приїхала «людина»!

Біблія, розповідаючи про створення людини, зауважує, що Творець, закінчивши цю працю, сказав, що «вельми добре воно!» Людина виявилася настільки прекрасною і досконалою, що навіть Сам Бог замилувався нею. Але сатана позаздрив цьому — і людина перестала бути Людиною. Залишився лише жалюгідний образ колишньої краси і довершеності. Але дияволові і цього замало. Він і далі марнує образ Божого творива руками самої ж людини. І затьмарений розум бачить лише свій ідеал «справжньої людини» — захмелілої, з цигаркою в зубах і в обіймах чужої жінки...

І на цьому тлі ще більше стає зрозумілим прихід Христа на землю: Бог не міг дивитися на цей, знівечений гріхом образ людини. Він не міг знайти серед Свого творіння нікого, хто став би уособленням загубленого образу Адама, став прикладом для інших. І тоді Господь посилає Того, про Кого Пилат сказав: «Оце Людина!»

На жаль, тисячі представників роду людського не бачать цього величного образу Боголюдини. І як глузування над Розп’ятим звучать сьогодні слова: «А я що, не людина, що й випити та погуляти не можна?!»

 Господи, яка велика Твоя любов, що Ти любиш навіть таку «людину»!

12 червня 2013 р.

Така складна проста арифметика

Натрапив якось в інтернеті на одну замітку з виразно гумористичним підтекстом. Вона була написана людиною освіченою, що добре розуміється у вищій математиці. Для мене це надто високий рівень, тому я навіть не робив спроб скопіювати текст, пішовши шляхом найменшого опору — просто сканував замітку у форматі фото. Не намагайтеся розібратися у тих складних значках — для більшості читачів, як і для мене, вони нічого не кажуть. Проте, мене зацікавив текст-пояснення. Виявляється, просту арифметичну дію, таку, як наприклад, 1+1=2, можна для солідності настільки ускладнити, що читач вигукне: «Вау, яка розумна людина!»



Смішно, дотепно, оригінально. Але справа в тому, що саме так чинять багато «розумних» людей, які, щоб справити враження, прості речі настільки ускладнюють, що без професорських знань годі й розібратися. Саме так пишуть чимало наукових та білянаукових робіт. Саме так часто люблять висловлюватися політики. Саме так роблять навіть прості люди.

7 травня 2013 р.

Хліба та видовищ!




Це фото я зробив у Торонто під час християнського параду «Ісус в місті». Корейська церква показує сценку про страждання Христа. Па перший погляд, нічого особливого у цьому фото немає, сценічні дійства нерідко використовуються як ілюстрація біблійних історій. Та все ж там є цікавий момент. Якщо серйозно поставитися до того, що зображують учасники сценки, із загальної картини випадає одна деталь: фотографи, що оточують імпровізовану плаху. Для багатьох — це звичайнісіньке шоу, яке можна зафіксувати на фото чи відеокамеру, і з почуттям особистої значимості та задоволення розмістити в особистий архів. Напевне, точно такий же цікавий натовп оточував колись і реального Христа, Який ніс реального хреста під реальний свист реальних нагайок. Єдине, чого там не було, так це фотокамер та соціальних мереж, у яких можна було б миттєво розмістити сенсаційний пост і зібрати шквал лайків. Дивись, так і знаменитим можна стати, коли твій ролик чи фото набере тисячі (мільйони) переглядів. Це ж так захоплююче почути у ЗМІ новину про те, що відеоролик «Єрусалимська Віа Долороса» користувача під ніком shalom набрав мільйон переглядів!

Гірко, але іноді ловиш себе саме на такій думці, коли переглядаєш деякі публікації у соцмережах.  Автор, говорячи про реальні події духовного чи церковного життя, нерідко так подає це, що складається враження, що він не стільки хоче розповісти про подію, скільки хвалитися тим, що йому вдалося це зафіксувати.

Взагалі то, сучасна «мобалазація» зробила людей цинічними та байдужими, які шукають сенсацій та задоволень. Нерідко буває, що хтось потрапляє у критичну ситуацію: недобре на вулиці стало, потрапив в аварію, якась трагедія сталася, то випадкові свідки не поспішають на допомогу, а чимскоріше хапаються за камеру. І чимскоріше — в інтернет.

Скажете, що згущую фарби? А чи не те ж саме я роблю, публікуючи це фото?..

26 квітня 2013 р.

Ознаки часу


Цивілізований світ перейшов «точку неповернення». Вважаю, що питання загибелі західної християнської цивілізації це лише питання часу. Власне, вона вже мертва, залишилася лише обгортка з традицій та окремих фрагментів, які набувають все більш гротескних форм. Християнство запльоване, зацьковане, висміяне і безсиле загнали в кут і воно животіє тільки тому, що комусь ще хочеться порозважатися продовженням його агонії. Християнська Європа, де за статистикою на одну традиційну європейську сім’ю припадає 1,5-1,8 дітей приречена не тільки морально, але й фізично.




Мене шокували фото, поширені інформаційними агентствами, про напад людиноподібних істот із Femen на католицького священика. Я вважаю їх символом сучасного збоченого псевдотолерантного Заходу. Я навіть не затуляю, як це часто робиться, окремі частини тіла чорними квадратиками — там нічого затуляти, цей прекрасний символ жіночності атрофований, як і сама їхня совість. Я не чув раніше про цього священика, не знаю його поглядів, але яскраво побачив погляд тих, хто зараз править бал у так званому вільному та демократичному західному суспільстві. Хижий оскал толерантності, зло, ненависть, вседозволеність і жодної поваги до загальнолюдських цінностей — це і є справжнє обличчя тих, хто демократично-насильно нав’язує нам спотворену ідею свободи та рівноправ’я. Вдивіться уважно у спотворені ненавистю обличчя «борців за свободу» — це символ «вільної Європи». Вдивіться у спокійну постать священика — це символ сучасного християнства: такого, що ще зберігає почуття власної гідності, але вже безправного та зневаженого.

Впевнений — хуліганки не будуть покарані, бо мають дуже високих покровителів, які, власне, і смикають їх за потрібні ниточки. Їм можна безкарно оголюватися, шокувати противників вульгарністю та цинізмом, обливати брудом християн, спилювати хрести та оскверняти храми, а християнам навіть хрестики на робочому місці не можна носити. Це і є західна толерантність. На плакаті "борців" слова "Ні гомофобії". А оця акція, а оці обличчя, а оце глузування над священиком — це хіба не гомофобія?!

Так, ці мої роздуми надто емоційні та дещо сумбурні. Так, я обурений. Обурений не лише витівками кістлявих дівуль із Femen, але й «толерантним» мовчанням самих християн. Обурений обуренням деяких «християнських» діячів та журналістів, які реагують майже так, як оті оголені самиці, на окремі несміливі акції протесту проти гомосексуалізму та узаконення гомосексуальних шлюбів. Які з «християнської» точки зору переконують, що нічого страшного у цьому немає.

Що ж, як це не боляче, але я повністю підтримую думку, яка прозвучала з вуст сучасного «толерантного» політика, що «у нас не забагато ісламу, у нас замало християнства».

І це — страшніше, аніж богохульні акції Femen.

14 листопада 2012 р.

Фотопроповідь. "Щас спою", або Невеселі роздуми про веселе життя






Натрапив нещодавно в інтернеті на рубрику «Незвичайні пам’ятники». Серед десятків різних скульптур звернув увагу на одну, яку встановлено в російському Томську. Це фігура Вовка із славнозвісного мультфільму «Жив-був пес». Фільм, знятий за українською казкою, розповідає про старого Пса, якого вигнали з дому і який у лісі здибався із Вовком. Разом вони придумали оригінальний спосіб, як завоювати втрачену прихильність колишніх господарів. Вовк інсценує викрадення дитини господарів, Пес героїчно відбирає її у Вовка, в нагороду за що знову поселяється на знайомому подвір’ї. Але й не забуває старого приятеля. Морозного зимового вечора запрошує Вовка на гостину в село: у господарів якраз в хаті весілля. Гарно вмостившись під столом, Вовк з апетитом наминає все, що Пес йому подає зі столу. І от коли вже лісовий розбійник добре набив черево, настає кульмінаційний момент: блаженно закривши очі, він видає свою знамениту фразу: «Щас спою!»

Без перебільшення, творці мультфільму створили справжній шедевр, сюжет і фрази з якого стали крилатими. Тому не дуже здивувався, коли побачив героя цієї казки в бронзі й саме в цій блаженній позі. Але скульптура привернула мою увагу не тому. Виявляється, це не пам’ятник знаменитому персонажеві й не мультфільму, це пам’ятник… щастю. Саме так — щастю! І саме це спонукало мене присвятити свої роздуми оцьому фото.

Безумовно, автор пам’ятника дуже тонко й вдало зумів передати в скульптурі загальноприйняту уяву про щастя. Саме так переважна більшість людей сучасного суспільства уявляє собі щастя: сите, спокійне, забезпечене життя, яке автоматично вимагає відповідного продовження — насолод та розваг. Це наш сучасник, який важкою працею, недосипанням заробляє гроші для того, щоб потім їх потратити на задоволення своїх власних потреб: збудувати «круту хату», придбати «круту» машину, добре скупитися в супермаркетах і після гарного застілля блаженно промовити на м’якому дивані: «Щас спою!» Саме таким малюють «справжнє» життя фільми та телесеріали, глянцеві кольорові журнали, надоїдлива реклама. І навіть ті, хто не може собі дозволити багато чого, пнуться з усіх сил, «щоб не відставати». А при ситому череві хочеться розваг, хочеться «заспівати».

Деякі соціологи б’ють тривогу, вказуючи на небезпеку, якій піддається нинішнє суспільство: перенасичене життя, завищені мірки благополуччя, культ задоволення. Статистика свідчить: до 40 відсотків товарів, які купують американці, їм просто не потрібні. Широко розвинута система кредитів міцно тримає мільйони людей у рабській залежності від товарів. Головне правило сучасної людини: «Більше працювати, щоб більше купити!» Вчені нагадують про уроки минулого, коли міцні світові імперії гинули тому, що переступили межу розкоші. Як приклад, можна згадати Римську імперію.

Сучасний ідеал щастя дуже небезпечний не тільки для світського суспільства, але й для церкви. Віруючі також не можуть уникнути спокуси жити «собі на втіху». Іноді навіть підтверджуючи цю думку Біблією: мовляв, дитина Божа повинна жити у шикарному будинку, їздити у шикарній машині й відпочивати на шикарних курортах. Напевне, апостол Павло справді був «нерозумний», як він сам себе називає, коли бачив щастя у зовсім протилежному: «Тож усе я вважаю все за сміття, щоб придбати Христа» (Фил. 3:8). Він не «радився з плоттю і кров’ю», свідомо відмовився від багатства та насолод світу, знайшовши ідеал щастя у служінні Богові. І не тільки він — сотні, тисячі, ні, мільйони вірних будуть свого часу співати не ситі та розбещенні пісеньки за перевантаженими столами, а «нову пісню» перед престолом свого Спасителя Ісуса Христа. Але це можуть зробити лише «переможці». Переможці, які переможуть себе та не схиляться перед божком ситості, забезпеченості та самозадоволення.

17 березня 2012 р.

"Бурановская бомба"


Пишу я, в основном, на украинском языке. Но этот пост будет на русском. Из-за уважения к тем, кому он посвящен. А взяться за перо (то есть, бишь за клавиатуру) заставила бомба, взорвавшаяся на днях в российском шоу-бизнесе: «Бурановские бабушки» выиграли путевку на Евровидение. Я не особый специалист в вопросах современной шоу культуры, но это событие навело на некоторые неожиданные раздумья.



Я христианин-протестант и хорошо знаком с положением вещей в этом обществе. А положение это в последнее время не слишком хорошее. И одна из проблем – борьба между «старым» и «новым», людьми старшего возраста, ратующими за добрые, старые времена и тогдашний уклад жизни церкви, и молодыми, пытающимися внедрить в церковь что-то новое. Что ж, «Бурановским бабушкам» в этом вопросе – респект. Им удивительным образом опровергнуть слова самого Христа: удалось влить новое вино в старые мехи, сохранить дух и самобытность национального колорита, деревенской песни с новизной Гребенщикова, Битлов, Цоя. Возможно, это немного некорректное сравнение, но мне, почему-то, подумалось именно так. И поучится у бабушек не мешало бы некоторым служителям. Они «взяли» зрителей не экстравагантными нарядами, эпатажем и цинизмом, что нынче в моде, не связями с вершителями судеб в шоу-бизнесе, не нетрадиционной ориентацией, а каким-то особым секретом, с душой и любовью передаваемым из поколения в поколение через народные песне, наряды и обычаи. Они доказали, что народные песни вечны, но способны к адаптации, изменению. Недаром один из интернет-коментаторов написал: «Россия в этом году выбирала душой, а не расчетом».

Во-вторых, успех коллектива еще в том, что современный зритель, которого круглосуточно пичкают духовным низкосортным суррогатом и помоями через телевидение, радио, интернет и плеера, устал от этой искусственной пищи. И выступ «Бабушек» для него как глоток свежего воздуха среди удушливых испарений поп-культуры. Людей не обманешь, они чувствуют фальшь и при удобном случае выбирают более художественное, более духовное, более эстетичное.

И наконец, меня поразила одна из главных целей, которые «Бабушки» ставят перед собой, выступая на публике. Это не слава, не популярность, не деньги. Без сомнения, все это обрушилось на удмурдских крестьянок, но оно лишь инструмент для достижения ихней давней высокой мечты: построить в селе церковь. Верю, это им удастся. Не без того, что многие нагреют на необычных исполнителях  руки, у многих пополнеют карманы, но для бабушек это не будет иметь особого значения: они не просто поют, не просто развлекают, не просто участвуют в «борьбе без правил» за высшую награду шоу-бизнеса.

Они строят храм.

А поэтому, независимо от результатов Евровидения, они уже победили.

19 лютого 2012 р.

Бог перед судом, або Лауреати «Стелли»


Є у Сполучених Штатах дивна премія: «Стелла». Її присуджують за найбільш дивакуваті судові процеси, які важко пояснити здоровим глуздом. Ще важче зрозуміти дії суддів, які виносять позитивні вироки за цими ідіотськими позовами.

У 2010 році перше місце у «Стеллі» завоював Мерв Гражинський з Оклахома-Сіті. Він купив новенький дім на колесах фірми «Віннебаго». Під час своєї першої мандрівки він встановив круїз-контроль (прилад, який автоматично тримає встановлену швидкість) на 115 км/год., залишив кермо і спокійно пішов в салон, щоб приготувати собі бутерброд. Зрозуміло, що він не встиг цього зробити, бо автобус з’їхав з дороги і полетів у кювет. Містер Гражинський не довго думаючи, подав в суд на «Віннебаго» з вимогою компенсувати йому моральні та матеріальні втрати за те, що в інструкції не було попередження, що так робити не можна. Він виграв мільйон сімсот п’ятдесят тисяч доларів плюс новенький автобус…




Що ж, диваків на світі вистачає. Часто вони через свою дурість, неуважність, злочинність, недбальство (перераховувати можна ще довго) потрапляють у смішні, та трагічні ситуації. І замість того, щоб зробити з цього якийсь висновок, побачити свою помилку чи дурість, вони шукають «винного». І знаходять! Знаєте кого? Так, так, Бога! Вони пред’являють Всевишньому серйозні звинувачення: «А де Він був?», «Чого не захистив, не попередив». Що ж, Богові не вперше вислуховувати такі претензії. Але, на відміну від американських суддів, він не приймає подібних позовів. Зі Свого боку Він зробив усе, щоб людина почувала себе комфортно в житті. Але Адамові та Єві захотілося гострих відчуттів і вони порушили інструкцію Творця. І все пішло шкереберть. Тепер нащадки Адама через власну самовпевненість чи байдужість не хочуть уважно вчитуватися в Божу інструкцію, якою є Біблія, спокійно кидають кермо на швидкісній дорозі життя — і «злітають з траси».

От тільки чи Бог в цьому винен?