Мовчазний діалог

Ти говорив до мене…

Ти говорив барвами осені та весни.
Говорив вечорами вогненними.
Розмовляв через сни.
Ти звертався до мене громами,
Шепотом листя у затінку,
Звертався вустами мами,
Що будила сонячного ранку.
Ти говорив світанковим адажіо,
Коли жайворони будили росяне поле.
Ти гукав до мене в літню пору крещендо,
Як небо блискавицями падало долу.
Ти промовляв через Своє Слово,
Покладене в уста Єремії.
Я вслухався в слова калинові,
Які бадьорили в часи буревію…

Я ж не просто слухав.
Я відповідав Тобі.

Я відповів Тобі моїм першим на світі криком,
Говорив, кличучи: «Мамо!»
Звертався до Тебе, коли джміль був ще таким великим,
І коли літа повели із дитячого храму.
Я шепотів до Тебе, коли мені було боязко,
І волав — коли боляче.
Співав Тобі, коли вдячне серце було як з воску,
І вдячно плакав, коли його Ти торкався, гоячи.
Я говорив Тобі молитви покути,
Молитви-болі і молитви-нарікання.
Повторював, ніби Ти міг забути,
Звертався і вранці, і після смеркання.

Ми балакали з Тобою про все:
Про чорні дірки у космосі і про синці на руках,
Скільки лелека дарунків у дім принесе
І що чекає мене на життєвих шляхах…

Але іноді хочеться чогось більшого,
Чогось інтимнішого, аніж оті дружні розмови.
Сердечнішого, глибшого, іншого,
Що виходить за рамки простої мови.

Я хочу помовчати з Тобою, Господи!

Я хочу просто сісти на порозі хати,
Покласти свою руку в Твою,
Прихилитися плечем до плеча,
І на Всесвіт увесь — помовчати!

http://www.vavrynyuk.com.ua/poza_zbirkamy/pozazb_36.html