«Кращі загинуть, щоб гірші вижили...»

Я не песиміст. Хоча песимізм іноді накриває і мене...

Ну і оптиміст з мене теж не дуже... Хоча часто штучно заряджаю себе оптимізмом. Щоб не з’їхати з глузду...

Я скоріше, реаліст. Намагаюся тверезо дивитися на обставини. І це часто вводить тебе у стан гойдалки: стриманий оптимізм змінюється ще більш стриманим песимізмом...

Вже більше тижня не виходить з голови одна замітка з фейсбуку. Залишила її дуже оптимістична людина, гуморист та сатирик за покликанням та діяльністю. Зараз він на війні. 

Цитую його повністю.

«Коли закінчиться ця війна, я поїду в країну, де тепле море, і спробую залишитись там назавжди. На той момент я вже не буду нічого винен ні моїй землі, ні моєму сумлінню. На той момент кращі загинуть, щоб гірші вижили і продовжили вирішувати мою долю. І змучений цим, я влаштуюсь співаком у якусь забігайлівку на березі чужого моря, де кожен вечір починатиму з Looking for the Summer. Але це буде потім. Коли закінчиться ця війна...»

Учора розмовляв з жінкою, яка працює у військовій частині і зсередини знає, що відбувається на війні. І вона сказала подібну фразу: «Найстрашніше те, що з боку росії гинуть найгірші представники їхньої нації, а з нашого боку — найкращі...»

Я не песиміст. Але коли чуєш висловлювання, здавалося б, нормальних, поміркованих українців, навіть з твого оточення, про те, що «не так важливо під ким бути: під Україною, росією чи Польщею, лише б мир був...», коли чуєш, читаєш новини про чергову смерть кращих синів та дочок нації... про те, що щодня гине до 100 українських вояків... а війна може розтягнутися на роки... про незрозумілі дії та заяви української влади до і під час війни... чергову брехню та закулісні політичні ігри... про зловживання у сфері волонтерства та допомоги армії та постраждалим... політичну імпотенцію західних партнерів... так хочеться... подалі... на берег чужого моря... Потім... коли закінчиться війна... І ти не будеш нічого винен ні вітчизні, ні сумлінню...