«Господь — то мій Пастир»



«Псалом Давидів. Боже мій, Боже мій, нащо мене Ти покинув? Далекі слова мого зойку від спасіння мого!... Мій Боже, взиваю я вдень, та Ти не озвешся, і кличу вночі, і спокою немає мені!.. На Тебе надіялись наші батьки, надіялися і Ти визволив їх. До Тебе взивали вони і спасені були, на Тебе надіялися і не посоромились. А я червяк, а не чоловік, посміховище людське й погорда в народі. Всі, хто бачить мене, насміхаються з мене, розкривають роти, головою хитають! Покладався на Господа він, хай же рятує його, нехай Той його визволить, він бо Його уподобав!.. Не віддаляйся від мене, бо горе близьке, бо нема мені помічника! Багато биків оточили мене, башанські бугаї обступили мене, на мене розкрили вони свої пащі, як лев, що шматує й ричить! Я розлитий, немов та вода, і всі кості мої поділились, стало серце моє, немов віск, розтопилось в моєму нутрі».

Псалом 22:1-14

Цей Давидів псалом дуже точно описує стан, в якому опинився український народ. Попри неймовірний героїзм, мужність, надію та оптимізм, у багатьох в думках проскакують оті слова, які колись говорив Давид, перебуваючи у смертельній небезпеці.

І було б гірко та боляче, якби ми згадували лише отой псалом.

Але Біблія — не просто збірник різних за тематикою та настроєм книг. І Книга псалмів не лише збірник давньоєврейської поезії. Це — цілісна книга, яку потрібно читати і розуміти як твір, який має єдину думку та тему. 

Тому, було б помилкою сприймати цей псалом-плач як окремий твір. Чомусь так спало на серце укладачам книги Псалмів наступним псалмом поставити «Господь то мій пастир…» Псалом надії, оптимізму та впевненості в Бозі… І не буде помилкою, коли скажемо, що він є продовженням попереднього твору. Той самий автор, але яка різниця в насторої та тематиці!

Так, Україна, як колись Давид, проходить дорогу випробувань та горя. «Боже мій, Боже мій, нащо мене Ти покинув?..» Але — «Господь то мій Пастир, тому в недостатку не буду!»

«Мій Боже, взиваю я вдень, та Ти не озвешся, і кличу вночі, і спокою немає мені!..» Але — «на пасовиськах зелених оселить мене, на тихую воду мене запровадить»

«Всі, хто бачить мене, насміхаються з мене, розкривають роти, головою хитають! Покладався на Господа він, хай же рятує його…» Але — «Він душу мою відживляє, провадить мене ради Ймення Свого по стежках справедливости».

«Багато биків оточили мене, башанські бугаї обступили мене, на мене розкрили вони свої пащі, як лев, що шматує й ричить!» Але — «Коли я піду хоча б навіть долиною смертної темряви, то не буду боятися злого, бо Ти при мені, Твоє жезло й Твій посох вони мене втішать!»

Давид завжди надіявся на Господа. Навіть тоді, коли чисто з людської точки зору надії не було. Бо для нього завжди кінцевим приспівом, заключним акордом було: «Господь то мій Пастир, тому в недостатку не буду!»

Україно, Господь — таки і зараз залишається твоїм Пастирем.

Хоча нам зараз важко це зрозуміти та усвідомити…

(Світлина з інтернету: Маріуполь, зруйнований пологовий будинок, 9 березня 2022)

Коментарі

Популярні дописи з цього блогу

«Слава Україні!» чи «Слава Богу!»?

Не кажи, що перші дні були кращі за ці...

Два береги Збруча