Загальна кількість переглядів сторінки

17 грудня 2012 р.

«Пам’ятайте наставників ваших…»


У жовтні цього року пішов з життя голова Волинського обєднання церков ЄХБ Володимир Чайка. На прохання редакції журналу "Волинь християнська" написав статтю з приводу цієї сумної події. 

Помер Володимир Григорович Чайка...

Смерть настала несподівано та невчасно. І хоча, враховуючи давню хворобу, можна було передбачити таке, але смерть завжди несподівана. Ми, незважаючи на земні обставини, все-таки живемо надіями на краще, навіть у найгірших ситуаціях. Тому часто буваємо розгублені, а іноді навіть ображені на Бога, коли стається найгірше.

Саме так одного разу сталося з одним чоловіком. Звичний хід життя та служіння обірвала несподівана смерть дорогої та близької йому людини. Більше того: смерть ця взагалі була безглузда, невчасна та незрозуміла. Більше того: ця смерть ставила великий хрест на усьому майбутньому великої кількості людей, які співпрацювали з покійним. Усі вони повірили в нього, довірили йому своє майбутнє. Заради нього вони залишили свої заняття, хтось пожертвував непоганим бізнесом, хтось змушений був залишити родину. Він для них став не просто керівником, вони шанобливо називали його Наставником. Їм було з ним добре. Він не стільки вимагав від них віддачі, не стільки був начальником, скільки сам служив їм. Він їх годував, охороняв, вчив, підбадьорював і, головне, — обіцяв успішну кар’єру, вони вже бачили себе високими посадовцями.

І от — несподівана смерть. Це стало шоком для усіх. Особливо для нього, героя нашої розповіді. Він був одним із наближених до Наставника, він, як ніхто, розумів його і, як ніхто, розраховував на прихильність шефа в майбутньому. Він навіть був готовий за нього на смерть. Саме так: на смерть. І він навіть доказав це, коли Наставнику грозила смертельна небезпека.

І тут відбувається щось незрозуміле.

Наставника раптом заарештовують, швидко судять і карають смертю. А він, його підлеглий (та який підлеглий — його найкращий друг), стає зрадником…

Життя зупинилося. Ісус мертвий. А він, Петро (так, мова йде саме про апостола Петра), залишився ні з чим.

«Пам’ятайте наставників ваших!» Цю фразу вже пізніше скаже інший чоловік іншій аудиторії. Але, я впевнений, Петро знав її, можливо, трохи в іншій формі. О, він пам’ятатиме Наставника! Він згадуватиме Його кожного дня, кожної хвилини, він шануватиме Його пам’ять, він таку гробницю йому побудує... Але, зачекайте, яку гробницю? Кажуть, Наставник живий, воскрес. Та й сам він бачив порожнього гроба, своїми очима потім бачив Воскреслого...

Але жити якось треба. Наставника поряд немає, очікуваного царства з його високими посадами немає. «Піду ловити рибу» — він раптом згадав уже призабуту професію.

І ось там його чекала найбільша несподіванка. Коли він, зневірений не лише в обіцянках Наставника, але й навіть у своїх професійних якостях (ну нічого не зловили!), уже опустив руки, на березі раптом з’являється Наставник.

Ця зустріч не входила у його плани, хоча десь у глибині душі він її чекав. Він почував себе невпевнено, не знав, як поводитися. Події останніх днів вибили його з колії, ота несподівана смерть, оте ще більш несподіване зречення, оті раптово обірвані плани. І — Наставник, який сидить ось тут, поряд і, як нічого не було, спокійно їсть з ним рибу.

І раптом — як грім з ясного неба: «Петре, чи ти любиш мене?» Це був як ніж в саме серце. Хтось інший може й образився б на таке запитання: «Наставнику, ну для чого Ти це згадуєш? Так, я добре все розумію: ти хочеш мені нагадати про моє відречення, хочеш вколоти мене, хочеш принизити мене». Ні, Петро не образився, хоча добре розумів свої вчинки. Він ЛЮБИВ Наставника, тому тихо, але твердо й впевнено відповів: «Люблю!..» І ось тут несподівана реакція та дивні слова Наставника на Петрове освідчення в любові. «Паси овець моїх!»

Відверто кажучи, раніше, не раз читаючи це місце, я не міг зрозуміти Ісусової відповіді: що Він хотів цим сказати? Тепер добре це розумію.

Хто-хто, а Христос знав серце Петрове. Він знав його любов, Він розумів Його почуття. Йому не потрібні були слова освідчення — вони були потрібні Петрові. Ісусові було важливо, щоб Петро сказав їх вголос і перш за все собі. Але навіть не це було головним мотивом запитання. Якщо перевести увесь отой дивний діалог на березі моря на більш зрозумілу мову, його можна було б звести до головної думки Христа: «Петре, Я знаю, що ти любиш Мене, і на доказ цієї любові зроби щось для Мене».

Що ж міг зробити розгублений, невпевнений у собі Петро? Христос чітко знав Свою місію на землі, яку виконав бездоганно. Йому потрібно було повертатися назад, додому. Він виконав найбажливішу роботу у Всесвіті: дав грішним людям шанс на спасіння і на Своє Царство. Але цих людей потрібно було ще привести до спасіння. Хто це зробить?

І Він з надією подивився на тих, хто Його любив, з ким ділиш шматок хліба. І Його відповідь Петрові можна розшифрувати так: «Ти пам’ятаєш Мої слова, пам’ятаєш, як Я казав вам про пастуха та овець. Ви розуміли, що Я для вас і для отих тисяч, що ходили за Мною, був як пастух. Тепер вони без пастиря, вони розбрелися, вони в небезпеці, вони безпомічні. Петре, якщо ти любиш Мене, продовж Мою працю: паси Моїх овець».

Ми часто цитуємо біблійну фразу «Пам’ятайте ваших наставників». Здебільшого, це відбувається тоді, коли наставники лежать в домовині, або відзначається якась кругла дата. Ми вкладаємо у ці слова свій зміст, своє бачення. Ми розшифровуємо їх так, як розуміємо. Ми можемо писати про наставників книги, згадувати їхнє життя, ставити їхню віру в приклад, відкривати пам’ятники чи меморіальні дошки. Власне, це добре, коли так робимо, ці своєрідні прояви «пам’ятання» доречні й непогані. Але є один найвищий, найблагородніший прояв нашої поваги та любові до наставників — продовжити їхню працю. Повірте, це набагато важче, аніж провести пам’ятний вечір на їхню честь чи замовити дороге погруддя.

Володимир Григорович помер. Як і сотні інших наставників, з якими нам довелося разом працювати, служити або просто зустрічатися. Але церква залишилася. Залишилися люди, яким потрібно служити, яких треба підбадьорювати, вчити, направляти, когось — спасати з бруду та гріха. Ми можемо бити себе в груди й казати, що любимо та пам’ятаємо наших наставників. Якщо любимо — продовжимо працю, яку вони виконували. Ні, не обов’язково на цьому ж місці чи посаді, на якій були попередники, — продовжім кожен на своєму місці й у своєму служінні. Хтось — у служінні пастора, диякона, хтось — як місіонер, учасник хору, проповідник, і усі — як просто християни, на життя та поведінку яких дивиться світ.

Наставник — це той, хто навчає, направляє, підказує. Якщо любимо його — живімо так, як вони нас вчили. Це буде найбільша та найцінніша пам’ять.

У Петра був непростий характер. І була в його житті зрада. І навіть іноді лукавив, так що Павлові довелося його критикувати. Але на всі віки, цілому світові він запам’ятається не цим, а тим, що повністю та беззастережно виконав наказ свого Наставника, Якого любив. Він ревно та жертовно пас Христові вівці. Він достойно продовжив працю свого Вчителя: і в апостольському служінні, і в особистому житті.

Я не можу похвалитися тим, що дуже добре знав Володимира Чайку як людину та керівника. Хоча були добре знайомі як служителі, він був у мене вдома, я був у нього в кабінеті. У нас були бесіди: і загальні, і дуже особисті. Ми розмовляли і про церковні успіхи, і про проблеми, про особисті речі й просто про життя. Я не знаю усіх хороших справ покійного, яких було дуже багато. Я не знаю і його помилок та вад, які є в кожної людини. Я міг би закцентувати увагу лише на його хороших сторонах, написавши «житіє святого». А міг би й відшукати негативи, хиби та прорахунки. Але питання стоїть інакше: чи готовий я продовжити незакінчену справу тих, хто свого часу служив Богові та людям, боровся, працював, спотикався, може, десь помилявся, але — йшов уперед. Їхня праця закінчена і тепер вони отримують нагороду не від людей, а від Бога.

«Спогадуйте наставників ваших, що вам говорили Слово Боже; і, дивлячись на кінець їхнього життя, переймайте їхню віру». Чи скажуть так колись і над нашою домовиною? Чи станемо ми для когось наставниками, яких захочуть згадувати і переймати віру їхню? Я знаю головний і, може, єдиний шлях для цього — бути хорошим учнем своїх нинішніх і колишніх наставників.

Немає коментарів:

Дописати коментар