Ті, що шукають батьківщини

«Вірою Авраам, покликаний на місце, яке мав прийняти в спадщину, послухався та й пішов, не відаючи, куди йде. Вірою він перебував на Землі Обіцяній, як на чужій, і проживав у наметах з Ісаком та Яковом, співспадкоємцями тієї ж обітниці, бо чекав він міста, що має підвалини, що Бог його будівничий та творець. Усі вони повмирали за вірою, не одержавши обітниць, але здалека бачили їх, і повітали, і вірували в них, та визнавали, що вони на землі чужаниці й приходьки.  Бо ті, що говорять таке, виявляють, що шукають батьківщини. І коли б вони пам’ятали ту, що вийшли з неї, то мали б були час повернутись. Та бажають вони тепер кращої, цебто небесної, тому й Бог не соромиться їх, щоб звати Себе їхнім Богом, бо Він приготував їм місто» (Євр. 11:8-16).

Для мене історія Авраама — одна із найзагадковіших у Біблії. Чому Бог вибрав саме його? Чому вів такою довгою та дивною дорогою до мети? Чому виконання Господніх обітниць у житті Авраама відбувалося якось не так, як їх уявляємо ми, люди? І чому, врешті-решт, виконання найбільшої обітниці — дати благословенну землю — у житті самого обранця Божого практично не здійснилося. Так, він оселився на території, яка була обіцяна Богом йому та синам, але «перебував на Землі Обіцяній, як на чужій, і проживав у наметах». Він так і не отримав «сертифіката» на право власності, так і помер як приходько та мандрівник…

Напевне, нам не вдасться відповісти на усі ці «чому?», але Біблія частково піднімає завісу таємничості над високими Господніми задумами.

Новий Заповіт каже, що старозавітні історії та постаті для нас є образами, прикладами, які чогось навчають.

Чого ж може навчити нас історія «мужа віри» Авраама? Пройдімося з ним по непростій дорозі життя, через аудиторії Божих університетів і разом навчімося довіряти Господу.

«І промовив Господь до Аврама: Вийди зо своєї землі, і від родини своєї, і з дому батька свого до Краю, який Я тобі покажу» (1 М.12:1).

Як і кожна людина на землі, в Авраама було конкретне місце народження, земля та народ, які він мав повне право назвати рідними. Так, цей муж міг сміливо сказати: «Месопотамія — моя земля, моя батьківщина, моя любов». Але одного разу стався випадок, який перевернув усе «з ніг на голову»: йому з’являється Господь, називає Себе ім’ям, яке для Авраама було новим, і каже: «Ти повинен залишити місце свого проживання, Я даю тобі нову батьківщину, нову землю».

Сьогодні (хоча це, власне, спостерігалося в усі часи) люди намагаються захопити собі якомога більше «нерухомості», побільше землі. Можна проживати в Україні й мати кусочок «своєї» території десь на березі Середземного моря чи біля Лондона. В духовному житті, прообразом якого є біографія Авраама, таке не проходить. Божий наказ цьому чоловікові був чітким та однозначним: «Вийди зі своєї землі…» Щоб отримати від Бога нову землю, потрібно залишити стару. Щоб стати власником Землі Обітованої, потрібно вийти з Месопотамії. Третього не дається.

Цей момент дуже важливий для віруючої людини. Прив’язаність до земного, до звичного, до того, в чім людина народилася, нерідко стає серйозною перешкодою для отримання нової землі, обіцяної Господом. «Життя ж наше на небесах…» — каже апостол Павло (Фил.3:20). Саме ту небесну країну ми маємо право назвати рідною. А як же земля нашого народження? Що ж, вона для нас теж рідна, близька, але… тимчасова. Тобто вона має обмежене значення, обмежену цінність і ніколи не може замінити того, що дає Бог. І, що найголовніше, шануючи та люблячи землю нашого народження, ми не повинні забувати землю нашого вічного перебування. Найбільша у світі любов — це любов батьків і до батьків. Вона природна і похвальна. Але Ісус сказав: «Хто більш, як Мене, любить батька чи матір, той Мене недостойний. І хто більш, як Мене, любить сина чи дочку, той Мене недостойний» (Мт. 10:37). Тобто любов до рідних, любов до земної батьківщини не є чимось поганим, але вона не повинна бути більшою від любові до Господа.

Але разом з тим така любов нам конче потрібна. Для чого? Щоб на прикладі земної любові (до батьків, до коханої, до батьківщини) ми могли навчитися іншої, більш високої. Саме земна любов є індикатором любові небесної. Про це гарно пише апостол Іван: «Хто не любить брата свого, якого бачить, як може він Бога любити, Якого не бачить?» (1 Iв. 4:20). Люблячи землю нашого земного народження, ми вчимося любити землю нашого вічного перебування з Богом. Перефразовуючи Івана, можна сказати: «Як можна любити землю, якої не бачили, коли не любимо землі, яку бачимо?» Але щоб дійти до нової землі, потрібно «вийти» зі старої. Тобто сказати собі: «Якою б дорогою, близькою, ціною, святою для мене не була моя батьківщина, моя мета — земля, обіцяна Спасителем. Я знаю, що таке любов до рідного краю, я знаю, як трепетно б’ється серце, коли бачу рідне село, місто, рідну країну. Якщо такі почуття огортають мене при погляді на земну батьківщину, то які ж вони повинні бути при думці про батьківщину небесну?».

Впевнений, Авраам проніс через усе життя згадку про свою колишню батьківщину, бо інакше як би він міг полюбити ту, якої ніколи не бачив? Але щоб її отримати, довелося залишити стару. Ми також залишимо нашу стару батьківщину, якою б гарною та дорогою вона не була. Бо попереду місто, «що має підвалини, що Бог його будівничий та творець».

Авраам «перебував на Землі Обіцяній, як на чужій, і проживав у наметах з Ісаком та Яковом, співспадкоємцями тієї ж обітниці». Дивно, чи не так? Бог виводить людину з рідної землі, обіцяючи нову, кращу, але навіть тоді, коли той увійшов у неї, вона все одно залишається чужою. Усе правильно, саме те Бог і хотів сказати Авраамові. Де б ми не жили, де б не народилися, якою б прекрасною не була земля нашого проживання, ми на ній всього лише «чужаниці й приходьки». Вона не наша. Вона — лише дорога, яка веде до чогось більшого та кращого. Вона земна копія небесного оригіналу, як земна скинія була копією скинії небесної.

Ми, християни, чимось схожі до Авраама. Як і йому, Господь обіцяв нам чудову спадщину — землю обітовану. Ми, як і Авраам, вийшли зі світу гріха та неправди, у якому народилися. Ми, вже будучи дітьми Божими, повноправні власники обіцяної землі. Ми, як і Авраам, уже перебуваємо на території благословення та великих обітниць. Але ми ще в дорозі. Ми ще живемо в «наметі» нашої земної природи. Наше тіло з його спокусами, болями, хворобами нагадує нам, що ми ще не визволилися від місця нашого народження. Лише вірою, як Авраам, ми бачимо чудову землю, на якій «перебуває правда». І це підбадьорює нас, додає снаги, штовхає вперед.

Вони «шукають батьківщини» — так сказав про Авраама та усіх подорожніх до землі обітованої автор Послання до євреїв. Виявляється, прабатько єврейського народу на обіцяній території, уже перед лицем перед смерті ще був у пошуках батьківщини! «Усі вони повмирали за вірою, не одержавши обітниць». Не одержавши? На землі — так. Але яка буде радість, коли, увійшовши в небесну країну, прийшовши до справжньої, рідної домівки, вони отримають те, заради чого пожертвували земною батьківщиною, родиною, собою.

Авраам гідно пройшов свій життєвий шлях, отримавши те, чого не могла дати йому земна батьківщина. Ми — ще у «пошуках батьківщини». Хоча вона вже живе у нашому серці, хоча вона вже реальна через віру в Ісуса Христа, нам ще потрібно подолати земну дорогу. Дорогу, яка проходить через батьківщину земну.