Розлитий, немов та вода…

Псалом Давидів. Боже мій, Боже мій, нащо мене Ти покинув?... Я розлитий, немов та вода, і всі кості мої поділились, стало серце моє, немов віск, розтопилось в моєму нутрі. Висохла сила моя, як лушпиння, і прилип мій язик до мого піднебіння, і в порох смертельний поклав Ти мене… Псалом 21

Псалом Давидів. Господь то мій Пастир, тому в недостатку не буду… Він душу мою відживляє, провадить мене ради Ймення Свого по стежках справедливости…. Псалом 22

«Життя нелегка річ…» Такою банальною фразою розпочну свої невесело-веселі роздуми… 

Нелегка річ не лише саме життя, але і його складові. Зокрема служіння Богові. Окрім чисто фізичних, емоційних та духовних труднощів додаються перешкоди у вигляді сумнівів та відчуття безсилля та безвиході. Враховуючи мій багаторічний духовний досвід та моє розуміння Бога і служіння Йому, розумію, що такий стан не нормальний, хибний, але й такий, від якого ніхто не застрахований… Навіть найбільший оптиміст та оспівувач Божої милості та любові Давид. І підтвердженням цьому — його 21 псалом…

Проходжу важкий етап у власному служінні через ті ж сумніви та зневіру. Зневіру у власне служіння. Останнім часом лізуть в голову думки, а чи все те, що я роблю, пишу, говорю, воно комусь потрібне? Чи воно корисне комусь? Чи приносить воно результат? Далеко не завжди… Не всі тебе розуміють. Хтось відверто плює у твій бік. Ті, хто розуміють, навіть іноді хвалять, не спішать щось змінювати у своєму житті. А хтось просто сміється з твоїх спроб щось донести чи пояснити. 

Боляче, коли, здавалося б, нормальні та адекватні люди готові вірити в будь-яку нісенітницю, окрім здорового глузду…

Останньою краплею стали приватні бесіди з дуже близькими мені людьми, які роками читають, слухають мене — і залишаються зі своїми упередженнями, традиціями та принципами. Мова не про якісь дрібні речі, а про базові біблійні істини, коли ті ж передання, традиції та упередження стають вище Слова Божого та здорового глузду… 

Знаковим для мене стала історія, що мала місце вже зо два десятки років. Випадково взнав, що у нашій церкві є люди, які дотримуються одного правила, яке за своєю суттю не тільки суперечить Євангелії, але й певною мірою знецінює її. Я підготував спеціальний семінар на цю тему, і виклав його на членському зібранні. В кінці запитав: «Чи хтось хоче мені заперечити? Чи в когось є інша думка? Може я неправий?» Практично усі погодилися з моїми думками. І тут піднімається одна старша сестра і каже: «Може ти, Юрцю, і правий, ніби все по Писанню, нічого заперечити не можу, але мене так тато навчив — і ти мене не переучиш!» 

«…мене так тато навчив — і ти мене не переучиш» — ця фраза дотепер звучить в моїй голові. І бувають моменти, коли спотикаєшся об неї, відчуваючи своє безсилля у своїх спробах достукатися до когось, донести істину, пояснити складні, а часто і елементарні духовні питання. Коли жертвуєш часом, викладаєшся, готуєшся, доносиш — а люди залишаються такими ж… Коли тижнями готуєш статтю чи проповідь, і яку легко перекреслюють сучасні відеоблогери-спеціалісти з чипізації та всесвітніх змов… Коли днями, місяцями сидиш, ламаєш голову над одним віршем, вишукуючи образи, слова — а якийсь графоман у той час видає на гора десятки та сотні недолугих віршиків, які йдуть на ура і розбираються публікою як гарячі пиріжки… І думаєш: а чи варті оті зусилля, чи може просто б’ю повітря і дарма стираю клавіші клавіатури…

І оте безсилля та безпомічність перед чиєюсь упертістю, невіглаством та небажанням вчитися, рости та змінюватися, вибиває тебе з колії і змушує сумніватися в доцільності твоїх зусиль…

І все було б погано, якби… Якби не ті моменти, які переживав Давид у своєму служінні. Якби не оті дивовижні переходи з 21 до 22 псалму…

Минулого тижня у мене був такий критичний момент, коли я кілька днів сперечався з опонентами, однодумцями, самим собою і навіть із Самим Богом в доцільності своєї роботи. Коли казав, що все кидатиму, бо немає для кого і для чого працювати. Підсвідомо розумів, що неправий. Що не можна бути таким песимістом. І знав, що такий стан минеться. Але не сподівався, що так різко та кардинально.

Наступного дня прийшов на роботу. У нас в офісі є традиція розпочинати робочий день молитвою. Хтось коротко читає Євангелію і молимося. Запропонували мені прочитати Слово. Відкриваю навмання Біблію. І… завмираю вражений. Наче відкриття з неба погляд вихоплює текст: «А роблячи добре, не знуджуймося, бо часу свого пожнемо, коли не ослабнемо» (Гал 6:9). Це було так несподівано, що штовхаю ліктем колегу поряд і кажу: «А Бог таки є!» Та, не розуміючи про що мова, на всяк випадок підтверджує: «Так, є, є» Показую текст. Вона одразу все зрозуміла, бо перед тим ми півдня проговорили на болючу, як виявилося, не тільки для мене тему.

Ще зовсім не відійшовши від такого відкриття, відкриваю Біблію вдруге. І знову в десятку! «Ось тому, мавши за милосердям Божим таке служіння, ми не тратимо відваги, але ми відреклися тайного сорому, не ходячи в хитрості та не перекручуючи Божого Слова, але з'явленням правди доручуємо себе кожному сумлінню людському перед Богом. Коли ж наша Євангелія й закрита, то закрита для тих, хто гине, для невіруючих, яким бог цього віку засліпив розум, щоб для них не засяяло світло Євангелії слави Христа, а Він образ Божий» (2Кор 4:1-4).

Для мене в той момент ці два тексти були справжнім Божим одкровенням. Це була відповідь на мої сумніви та мою зневіру… І це був момент зцілення. Нехай не моментального, але реального зцілення.

Ми не знаємо коли саме Давид написав ці два псалми. Не знаємо, яка між ними різниця в часі. Так як не знаємо, чому укладачі книги Псалмів поставили їх поряд. Але саме в цьому і є велике Боже відкриття: за моментами відчаю та безвиході, моментами болю та безнадії йдуть зелені пасовиська, чисті води та цілюще повітря Божої присутності. І саме вони додають сили жити, боротися та працювати.

Юрій Вавринюк