Свідчення Івана Хрестителя, або Актуальність дев'ятої заповіді

Свідчення як жанр притаманне переважно християнській аудиторії. І, до речі, досить популярне та затребуване. Розповіді про особисті долі, дорогу до Бога, Божі чудеса в житті можна часто почути на богослужіннях у церкві, прочитати в книгах, журналах, соцмережах, подивитися на відео. Люди люблять такі «історії з життя». Деякі з них, якщо не більшість, можна сміливо віднести до категорії проповіді, бо в результаті спрямовують слухача (читача, глядача) до Бога, до особистого духовного вдосконалення, підбадьорюють та зміцнюють віру.

В основі слова «свідчення» є інше слово — свідок. Тобто, це розповідь людини, яка була свідком чогось. У цьому разі — Божих чудес в особистому житті чи житті інших.

Коли я звернув увагу на цей термін в контексті Євангелії, то зауважив дві особливості. По-перше, що слово «свідок» дуже часто згадується у Новому Заповіті — більше як 200 разів. По-друге, що використовується воно дещо в іншому значенні, аніж сьогодні, хоча й має спільні риси. Його часто можна було почути в проповідях Ісуса, апостолів та в посланнях. І особливо любив це слово євангеліст Іван...

У першому розділі Євангелії від Івана автор розповідає про споконвічне Слово та Світло, яке прийшло до людей. З глибоких богословських роздумів апостол Іван переходить до реальних подій, а саме: до розповіді про життя та служіння Івана Богослова. І вже там ми сім разів натрапляємо на слово «свідчення». «Був один чоловік, що від Бога був посланий, йому ймення Іван. Він прийшов на свідоцтво, щоб засвідчити про Світло, щоб повірили всі через нього. Він тим Світлом не був, але свідчити мав він про Світло» (Ів.1:6-8).

Із контексту можна сказати, що основним служінням Івана було свідчити. В історію він увійшов як Іван Хреститель, але його з більшим правом можна назвати Іваном Свідком. Інколи його ще називають Предтечею — це дещо перегукується з терміном «свідок».

Отже, Іванове покликання полягало в тому, щоб свідчити про когось іншого, чиє служіння та статус були набагато вищими та значимішими. І, як пророк, він це чітко розумів: свідомо тримався в тіні, залишаючись у своєму служінні й не приписуючи собі чужих атрибутів та слави. «А це ось свідоцтво Іванове, як юдеї послали були з Єрусалиму священиків та Левитів, щоб спитали його: Хто ти такий? І він визнав, і не зрікся, а визнав: Я не Христос. … Сказали ж йому: Хто ж ти такий? — щоб дати відповідь тим, хто послав нас. Що ти кажеш про себе самого? Відказав: Я голос того, хто кличе: В пустині рівняйте дорогу Господню, як Ісая пророк заповів» (Ів.1:19-20,22-23).

«Я голос того, хто кличе...» — так називає себе Іван. «Він прийшов на свідоцтво...» — каже автор євангельської історії. Він — свідок.

Отже, що означає термін «свідок»? Це — фізична особа, якій можуть бути відомі будь-які обставини, що мають значення для розслідування й вирішення кримінальної, адміністративної чи цивільної справи, і яка викликана для дачі свідчень. Зазвичай під словом «свідок» розуміють свідка в суді, проте це слово має ширше значення. У більш широкому сенсі свідок — це людина, яка була очевидцем якої-небудь події і готова про це свідчити. До виникнення писемності та писаних контрактів свідок був єдиною можливістю засвідчити будь-який юридичний факт.

Нас цікавить визначення «свідок — це людина, яка була очевидцем якої-небудь події і готова про це свідчити». Іван каже: «Бачив я Духа, що сходив, як голуб, із неба, та зоставався на Ньому. … І я бачив, і засвідчив, що Він Божий Син!» (Ів.1:32,34). Служіння будь-якого пророка завжди мало в собі функцію свідка. Він в словах чи діях доносив до людей те, що бачив чи чув від самого Бога. Покликання Івана було в тому, щоб засвідчити перед людьми, що Ісус — обіцяний Єговою Месія і Син Божий. І він був очевидцем цього як через внутрішнє, так і через реальне, зорове відкриття: «Бачив Духа, як голуба...»

Іванове служіння як свідка не унікальне. Автори Євангелій та новозавітних послань часто називають себе та інших людей свідками подій, які стали підґрунтям християнського вчення. Більше того, Сам Ісус поклав на них цей священний обов’язок: «Та ви приймете силу, як Дух Святий злине на вас, і Моїми ви свідками будете в Єрусалимі, і в усій Юдеї та в Самарії, та аж до останнього краю землі» (Дії 1:8). Фактично, увесь Новий Заповіт написаний на основі особистих свідчень авторів або інших авторитетних свідків: «Через те, що багато-хто брались складати оповість про справи, які стались між нами, як нам ті розповіли, хто спочатку були самовидцями й слугами Слова, тому й я, все від першої хвилі докладно розвідавши, забажав описати за порядком для тебе, високодостойний Теофіле, щоб пізнав ти істоту науки, якої навчився» (Лк.1:1-4).

Це ж завдання лежить і на усіх послідовниках Христа.

Ми — свідки. Свідки Бога на землі. Свідки того, що Ісус — Син Божий і наш Спаситель. Що Він через наше народження від Духа Святого живе в нашому серці, є нашим освяченням та життям. І наше завдання — свідчити про Бога іншим. Це і є нашим служінням, нашим покликанням.

І це свідчення набагато ширше, аніж ми звикли до цього терміну в наших церквах. Це не лише усна чи письмова розповідь про явні та яскраві чудеса, що сталися в нашому житті. Не лише історія неймовірного навернення, зцілення від наркоманії чи невиліковної хвороби. Це — свідчення усім нашим життям, поведінкою, відображенням характеру Христа в нашому щоденному поводженні в суспільстві, у якому ми живемо. Це постійна проповідь Євангелії як нашим одновірцям, так і тим, хто ще не познайомився з Христом. Свідчення про Бога повинне стати характером нашого життя, нашої поведінки.

І тут варто згадати антипод свідчення — лжесвідчення. Воно настільки поширене і небезпечне для будь-якого суспільства, що з давніх-давен і до сьогодні є в законодавствах як один із важких злочинів. Дев’ята заповідь Мойсеєвого Декалогу каже: «Не свідкуй неправдиво...»

На жаль, є чимало людей, які з різних причин, свідомо чи несвідомо свідчать неправдиво. Особливо важкі наслідки це може мати при розгляді кримінальних чи цивільних справ, коли від показань свідка залежить чиясь доля, а то й життя.

І це стосується на лише життєвих справ. Не менш важкі наслідки може мати й духовне лжесвідчення. Це коли людина називає себе послідовником Христа, але життям та поведінкою свідчить протилежне. Лжесвідок — це просто брехун, обманщик. Якщо християнин живе та поводиться не так, як говорить Євангелія, якщо в церкві святий та праведний, а поза церквою — ні, то він усього-на-всього лжесвідок.

На жаль, іноді бувають випадки, коли віруючі не лише не свідчать про Бога, у Якого вірують, але й відштовхують інших від Нього. Це й можна назвати порушенням дев’ятої заповіді. Неправда — це приховування або спотворення істини. Приховування нашої віри певною мірою є гріхом проти себе й Бога: «Бо хто буде Мене та Моєї науки соромитися, того посоромиться також Син Людський, як прийде у славі Своїй» (Лк.9:26).

Не меншим гріхом є і спотворення істини, коли людина живе не так, як проповідує. Часто люди реагують на таку поведінку словами: «Якщо його Бог такий, як він сам, я не хочу такого Бога». Тим самим людина спотворює образ Бога та Його вчення.

Можна розповідати свідчення про Божі чудеса у своєму житті — і одночасно жити не так, як свідчимо...

Апостол Павло каже до молодого служителя Тимофія: «Будь зразком для вірних у слові, у житті, у любові, у дусі, у вірі, у чистості!» (1Тим.4:12). Бути зразком, бути свідком — це і є наше покликання як послідовників Ісуса Христа. Це і є нашим служінням та обов’язком. І не лише на словах, але у всьому іншому: «...у житті, у любові, у чистоті, у вірі...»

У книзі Об’явлення читаємо про тих святих, які «перемогли кров’ю Агнця та словом свого засвідчення, і не полюбили життя свого навіть до смерти!» (Об.12:11). Правдиве свідчення — запорука нашого входу в Царство Небесне й життя вічного з Тим, про Кого ми свідчимо.

Юрій ВАВРИНЮК