Межі служителя
Хоч могли ми потужними бути, як Христові апостоли, але ми серед вас були тихі, немов годувальниця та, яка доглядає дітей своїх. Так бувши ласкаві до вас, хотіли ми вам передати не тільки Божу Євангелію, але й душі свої, бо були ви улюблені нам» (1Сол.2:7-8).
«Він очеретини надломленої не доломить, і ґнота догасаючого не погасить, поки не допровадить присуду до перемоги…» (Мт.12:20).
У моїй практиці було два випадки, які залишили неприємний спогад аж дотепер.
Перший стався, коли я був ще зовсім молодим. Якось, прийшовши на недільне богослужіння, відчув якусь напругу серед служителів і в церкві загалом. Служителі оголосили, що після загального зібрання буде членське. Воно не було заплановане, значить — сталося якась надзвичайна подія. Саме так і виявилося: потрібно було «розібрати» вчинок однієї молодої сестри, члена церкви. Її звинувачували в блуді…
Не буду переповідати подробиць цієї історії, але в мене на все життя залишилося відчуття якогось сорому, розгубленості та незручності, коли прилюдно в дівчини випитували подробиці того, що вона зробила, щоб винести «судове» рішення. Я не заперечую того, що такий гріх вимагав відповідного церковного дисциплінування. Але дуже вразило (а для мене це було вперше), як це робилося. Я відчував сором та шок не менше, ніж ота людина, яка спіткнулася, коли ціла церква порпалася в чужій брудній білизні…
Пізніше, коли «подорослішав» духовно, я зрозумів, що такі делікатні питання з’ясовуються в дуже обмеженому колі служителів і аж ніяк не на загальному членському зібранні. А тоді це — як відро холодної води на голову…
Другий випадок стався, коли я вже виконував дияконське служіння та мав більше досвіду в духовних питаннях. Одна знайома сестра важко захворіла. Ми молилися за неї в церкві, але вона в розмові зі мною попросила, чи не зміг би я привести до неї додому (їй на той час було важко вставати з ліжка) одного відомого служителя, який мав особливий дар Святого Духа й молився за оздоровлення. Ми приїхали з цим братом до хворої, побалакали. І коли вже настав час молитися, цей служитель сказав: «Перед молитвою я практикую обов’язкову сповідь. Чи ти готова до неї?» Сестра відповіла ствердно. До того, що сталося потім, не був готовий навіть я… Це не була сповідь, це був, даруйте, допит, випитування. «А чи ти робила оте… отак…» Це були дуже особисті, інтимні питання. І мені, як тоді, в молодості, було хоч крізь землю провалися. Це як дивитися на оголену людину… У мене не вистачило сміливості щось заперечити знаменитому служителеві чи зупинити його...
Ми насмілилися порушити тему, про яку вголос майже не говорять, хіба десь у кулуарах, у «своїх» компаніях. Наскільки служитель має право втручатися в особисте життя, «влізати в душу» людини, яку духовно опікує? Чи повинні бути межі для служителя, які він не має права переступати у своєму служінні людям та в спілкуванні з людьми (під час розмови, сповіді, даючи поради, учачи)?
Не секрет, що на духовне служіння впливає й наш український (чи, можливо, ще радянський) менталітет, який особливо кидається у вічі, коли українець потрапляє за кордон, у середовище з чіткими особистісними межами, де, як кажуть, влізати в чуже життя — нетактовно. У нас же вважається нормою запитувати про особисті, інтимні речі, давати непрошені поради, брутальні зауваження, повчати, як жити й т. ін.
Нерідко такі речі трапляються і в середовищі євангельських християн. Таке можна почути й на проповіді, і в розмові та навіть на сповіді.
Ми звернулися з цим запитанням до служителів, які мають значний духовний досвід.
Єпископ Олександр КОТОК, голова Рівненського об’єднання УЦХВЄ:
— Служитель, як і кожен християнин, живе відповідно до Божого Слова. Писання дає чіткі вказівні знаки, застереження, проводить межі, за які не варто заходити. Наприклад, ми не повинні переходити на особистості, ображати людей, говорити неправду, діяти підступно, лукаво. Служитель не може робити що завгодно, він підконтрольний Закону Божому, церкві, старшим служителям.
Служителю доволі часто доводиться вирішувати різні конфлікти — між людьми, у сім’ях, церквах. І тут важливо не піддаватися емоціям, бути максимально об’єктивним та справедливим, розсудливим.
Не у всі конфлікти служителю потрібно втручатися (як це зробив Ісус, відмовившись вирішувати суперечку між братами з приводу поділу спадщини). Служителю не все дозволено, є приватний простір у людей, у який без дозволу не варто заходити.
Приймати сповідь найкраще у своїх членів церкви. Служитель зобов’язаний зберігати тайну сповіді, цінувати свій авторитет і довіру людей. У процесі сповіді достатньо назвати гріх своїм іменем, і не цікавитись гріховними деталями, особливо, якщо гріх інтимного характеру. У разі виникнення непорозумінь, пов’язаних із сповіддю, варто звернутися до старших служителів братства. Служитель, який приймає сповідь, має чітко розуміти свої повноваження та обов’язки, знати свою роль у процесі сповіді.
Навчаючи інших чи даючи поради, потрібно жити самому так, як говоримо. Якщо в мене, наприклад, не все гаразд із любов’ю, то я не можу проповідувати про любов іншим. Для мене це буде межа, яку не маю права переступати. Межі бути повинні. «Постав собі дороговкази», — радить Писання.
Єпископ Михайло МОКІЄНКО, голова Дніпропетровського об’єднання УЦХВЄ:
— Чи є межі в служінні, за які служителю не можна переходити? Очевидно, що так. Це стосується різних делікатних тем і сфер життя, де служителю необхідно бути обережним, щоб не нашкодити ділу Божому й самому собі.
Наприклад, це питання сповіді гріхів інтимної сфери. Служителю не треба випитувати в сповідуваного всі деталі гріха. Достатньо визнання самого факту гріховного вчинку й тих загальних відомостей, які потрібні, щоб зрозуміти наслідки гріха й що робити у відповідь. Сюди відноситься також питання сповіді та консультування осіб протилежної статі. Тут служитель має поставити для себе відповідні межі, зокрема виконувати це служіння в присутності третьої особи, або при відчинених дверях пасторської кімнати.
Ще служителю треба відчувати межу у сфері приватного життя сім’ї або окремої людини. Це зовнішність християнина, побут, стосунки чоловіка та дружини, народження й виховання дітей, управління фінансами тощо. Служитель покликаний говорити, навчати про ці питання, але він не відповідальний за те, щоб їх контролювати. Є сфера персональної відповідальності людини перед Богом. Є речі, які мають говорити своїм дружинам чоловіки, дітям — батьки, родичам — родичі. Служитель має поважати межі приватного життя людей і без крайньої необхідності туди не втручатися. Так, апостол Павло вважав, що він «чистий від крови всіх» на основі того, що він «не вхилявсь об’являти» їм «усю волю Божу» (Дії 20:26-27).
Часто щодо своїх проблем люди самі звертаються до служителя за консультацією. Вони хочуть почути відповідь на питання про одруження, переїзд, заробітки, покупки, вакцинацію, військову службу, вирішення конфліктів тощо. Але й тут мудрий служитель, даючи поради, знає межу своєї відповідальності й не бере на себе більше, ніж належить. Він, як правило, не пропонує готових відповідей, а показує шляхи вирішення ситуації й наслідки того чи іншого вибору. Він говорить про принципи євангельського життя. А рішення, як діяти в конкретному випадку, людина має зробити сама і, відповідно, нести відповідальність за це.
Здорові межі мають бути й в служінні людям. Зокрема для того, щоб, служачи іншим, служитель не занедбував своєї сім’ї, свого здоров’я.
Нарешті, служитель має розуміти вікові межі свого служіння, щоб вчасно й безболісно передати його іншому.
Єпископ Ростислав МУРАХ, голова Хмельницького об’єднання УЦХВЄ:
— На жаль, консультанти, особливо початківці, іноді, демонструючи знання й «мудрість», перебільшують свою роль і відповідальність за консультованого. Іноді вони мають бажання робити за інших те, що ті повинні робити самі. Деколи служителі стурбовані й засмучені через проблеми й поведінку іншої людини більше, ніж вона сама, і готові в будь-який момент віддати себе в розпорядження інших, незалежно від того, чи просять їх чи ні. У таких випадках ми переступаємо межу й беремо на себе чужу відповідальність. Часто консультовані цього хочуть.
Переступаючи межу й беручи на себе чужий тягар, ми позбавляємо людину можливості рости, розвиватися й набувати особистого досвіду. Ми допомагаємо їй бути пасивною і ледачою, такою, що не усвідомлює потреби в змінах.
А переступивши межу й поклавши на себе чужий тягар, ми постійно турбуємося й дратуємося, відчуваємо себе втомленими, обтяженими. І зрештою заганяємо своє роздратування вглиб серця або «зриваємося» на інших. Насправді нервова напруга, а потім і стрес виникають не стільки від важкої роботи, скільки від необхідності нести тягар відповідальності за чужі рішення, вчинки й проблеми.
А що робити, коли служитель порушує кордони особи?
Ростислав Мурах:
— Тут можливі декілька варіантів.
1. Людина стала запеклою і, говорячи, що порушують її особисті межі, насправді уникає каяття, прикриває егоїзм і свої плотські прояви.
2. Людині видалося, що порушують її межі через делікатність натури та особливості характеру, а насправді цього не відбулося.
3. Дійсно порушені межі людини, але не навмисно.
4. Варіант, коли дійсно порушені межі людини, і служитель це бачить, визнає й відразу поправляє ситуацію.
5. І є варіант, коли дійсно порушені межі людини, а служитель цього не визнає, не вважає, що це порушення пасторської етики чи Божого Слова.
Дії віруючої людини в кожному випадку можуть бути різними.
У першому випадку людина або визнає свою провину й змінить життя, або уникне каяття й буде відповідно чинити. У другому — людині варто попросити пояснення, пересвідчитися, чи почуте є тим самим, що й сказане. У третьому — людина попросить не переступати межу. У четвертому — служитель як людина, що помилилася, виправляє помилку своїм вибаченням за перейдені межі й тим самим слугує для члена церкви гарним прикладом того, як потрібно себе вести, якщо він неправий.
Ми маємо вчити людей не тільки того, як правильно й свято жити, ми маємо показати приклад правильної поведінки, якщо помилилися чи неправі. Уміння служителя визнати помилку чи свою неправоту не зменшує його авторитету в очах членів церкви, а свідчить про його духовну зрілість, покору й мудрість.
П’ятий, останній варіант, коли порушені межі й всі це бачать, а служитель через різні причини цього не визнає й не хоче визнати, — то члену церкви варто прийти до завершення розмови, щоб дати можливість кожному зупинитися й проаналізувати, що відбулося. Дати місце в молитві Духу Святому попрацювати з кожним серцем. Коли ж це не допомагає, доведеться звертатись по допомогу до старших служителів…
* * *
Підсумовуючи статтю, хочу згадати розповідь одного брата, який потрапив у таку ситуацію, коли служитель під час сповіді переступив межу дозволеного. Він відповів: «Я це визнав перед Богом, вирішив ці проблеми з Ним, Він мені пробачив — і вони мене тепер не турбують. Тому ніхто не має права мене про це запитувати…»
На жаль, не всі мають сміливість та впевненість так сказати через страх чи хибну уяву про межі служителя та свої особисті. Тому перший крок до унеможливлення таких ситуацій — розуміння того, що навіть у важливих духовних питаннях душеопікунства повинні бути чіткі межі дозволеного. Це повинні розуміти обидві сторони. Бо іноді буває, що після сповіді чи розмови зі служителем поранена людина виходить ще більш пораненою, осоромленою та емоційно розбитою.
Зауважу, що служителя в його праці підстерігає ще одна серйозна небезпека щодо особистих меж. Це коли він не ставить кордонів щодо себе для тих, кому він служить. Коли дозволяє людям переходити межі його особистого простору.
Знаю пастора, який через свою добрість (чи, можливо, слабкість) дозволяє членам церкви зловживати його особистим часом. Вони можуть подзвонити йому, здебільшого з малозначущими проблемами або просто поговорити, і під час робочого часу, і ввечері, і вночі. Такі люди можуть безцеремонно влізати в особисте життя служителя, постійно вимагаючи від нього уваги до себе, вимагаючи порад, молитов, а то й фізичної допомоги. Тому в служителя повинні бути чіткі межі не лише щодо особистого життя тих, кому він служить, але й щодо свого життя.
Згадаймо служіння Ісуса, Який іноді до знемоги служив людям: зцілював, годував, проповідував, навчав. Але іноді Йому доводилося буквально втікати він натовпу, щоб побути наодинці. Щоб помолитися, поспілкуватися з учнями й просто фізично та емоційно відпочити.
Розумію, що в рамках однієї статті неможливо розглянути всі аспекти цього делікатного питання. Тому надіємося, що Дух Святий дасть християнам мудрості й розуміння важливості непорушності особистих меж у служінні іншим і отриманні допомоги від служителя.
Юрій ВАВРИНЮК
Коментарі
Дописати коментар