Загальна кількість переглядів сторінки

Показ дописів із міткою віра та життя. Показати всі дописи
Показ дописів із міткою віра та життя. Показати всі дописи

9 квітня 2014 р.

Великодня фотопроповідь



Через півтора тижня україно-російське християнство святкуватиме Великдень — найбільш шановане та найбільш знакове християнське свято. До нього вже готуються. Хто як. Хтось уже тривалий час постить. Хтось збирає все потрібне для приготування крашанок. Хтось витягує з хліва кабанця. А хтось — ось так, з батареєю плашок з оковитою. Ну, для супермаркетів це ще якось зрозуміло — гроші ж, як відомо не пахнуть... Але справа  в тому що маркетологи все таки враховують запити покупців. А ці запити часто бувають дуже далекі від справжньої Пасхи. Для багатьох відсвяткувати Великдень — це добряче напитися. Чи варто тут щось коментувати? Фото говорить саме за себе.

В українській і особливо російській мадіапродукції нерідко можна знайти матеріали про те, як у «загниваючому Заході» вихолощуються християнські свята, як там традиційні християнські символи замінюються безликими та толерантними деталями, які не вказують на істинну суть свята. Даруйте, а про яку «духовну» суть говорять оті горілчані символи в поєднанні з Великоднім поздоровленням?

27 березня 2014 р.

Видеть человека (рус)



Толчком к написанию этой статьи стало бурное обсуждение в протестантской интернет-среде в начале этого года одной информационной заметки. В ней говорилось о том, что в одной из евангельских церквей Москвы во время рождественских праздников был показан детский спектакль. Эта новость «удостоилась» очень острой критики и целого ряда возмущений, потому что спектакль был не на библейскую или евангелизационную тему, а рассказывал о мальчике, «которому в Рождественскую ночь, во сне, было показано, каким он был, как он выглядит сейчас и какое будущее его ждет. Проснувшись, мальчик решил полностью измениться и стать добрым, отзывчивым и любящим сыном и братом...»

Каково же предназначение Церкви? (рус.)




Эти фотографии облетели весь мир. Они вошли в золотую фотосокровищницу новейшей украинской истории. Они стали символом киевского Майдана. А еще — символом практического христианского милосердия. И если говорить о влиянии церкви на общество, невозможно найти для этого более значимой и красноречивой иллюстрации.

24 березня 2014 р.

Бачити людину



Поштовхом до написання цієї статті стало бурхливе обговорення у протестантському інтернет-середовищі на початку цього року однієї інформаційної замітки. У ній йшлося про те, що в одній з євангельських церков Москви на різдвяні свята було показано дитячий спектакль. Дуже гострої і навіть обурливої критики ця новина «удостоїлася» тому, що спектакль був не на біблійну чи євангелізаційну тему, а розповідав про хлопчика, «которому, в Рождественскую ночь, во сне, было показано то, каким он был, как он выглядит со стороны сейчас и какое будущее его ждет. Проснувшись, мальчик решил полностью измениться и стать добрым, отзывчивым и любящим сыном и братом...»

Я не збираюся обговорювати питання щодо того, чи доречні в церкві спектаклі. Це інша тема. Мене «зачепив» один коментар. «Зритель воспринял суть спектакля следующим образом: мальчик был плохим, увидел со стороны свое настоящее и будущее, решил стать хорошим. Но дело в том, что суть спектакля не должна быть такой! Ни у автора репортажа, ни у детей, ни у их родителей не должна была остаться в голове такая идея. Потому что это анти-Евангелие. Суть Евангелия не в том, чтобы человек, увидев свое настоящее и будущее, «решил полностью измениться и стать добрым…» Іншими словами, автор хоче сказати, що все, у чому немає розповіді про Христа як Спасителя і заклику до покаяння — це єресь, і християнин не повинен цього пропагувати.

19 березня 2014 р.

Яке ж призначення Церкви?




Ці фотографії облетіли цілий світ. Вони увійшли у золоту фотоскарбницю новітньої української історії. Вони стали символом київського Майдану. А ще — стали символом практичного християнського милосердя. І коли говорити про вплив церкви на суспільство, неможливо знайти для цього більш значущої та красномовної ілюстрації.

Київський Михайлівський собор під час бойових дій у центрі української столиці перетворився на лікарню. Там, де ще вчора в тиші та благоговінні люди схиляли коліна, сьогодні схиляються лікарі над пораненими.

Комусь це може видатися блюзнірством чи оскверненням святого місця. Аж ніяк! Навпаки, саме такою повинна бути Церква!

Даруйте, але ми, віруючі, не завжди розуміємо для чого потрібна Церква. Здається, радянські ідеологи таки зуміли переконати нас у тому, що церковні приміщення (як і зібрання віруючих) мають одну «велику» і «святу» ціль — «совершение религиозных обрядов». Ми в переважній більшості приходимо в наші церкви і доми молитви саме для того, щоб задовольнити наші особисті духовні потреби. Частково це так. Це добре та правильно. Але неправильно обмежуватися лише цим. І — злочинно перетворювати їх у такі собі «закриті зони», «клуби за інтере­сами», куди стороннім вхід заборонено, або де їм незатишно, лячно, де вони себе відчувають чужими й непотрібними.

Пригадую, як шипіли на мене, протестанта, побожні бабусі біля входу в собор, коли я при вході не перехрестився. І пригадую, як сторож протестантського дому молитви виганяв жінку «не по-християнськи одягнуту» (в штанах), яка на свою біду зайшла на територію церкви…

Церква — це не лише місце для поклоніння, духовного навчання чи спілкування, це — лікарня, притулок для обездолених та відкинутих суспільством, це духовна консультація. Це — служба порятунку. Це — будинок доброго самарянина для поранених. І вона повинна працювати цілодобово. Без вихідних. Без поділу на «наших» і «не наших».

В українському суспільстві, згідно зі статистикою, люди найбільше довіряють церкві. Це добре. Це похвально. Виправдаймо це довір’я. Відчинімо церковні двері для усіх без винятку: для щирого християнина, який прийшов у благоговінні подякувати Богові, для пораненого тілом та душею, якому потрібне лікування, і для закоренілого злочинця, який несподівано для себе відчув потаємне бажання зайти до церкви. Не біймося відчинити двері для світу: якщо ми насправді віруючі, насправді святі, світ не зашкодить нам, а, навпаки, зцілиться від нашої любові, милосердя та відкритості.

15 червня 2013 р.

Чудеса без чудес



Той, з ким стається чудо, про це не знає.
Мудреці Талмуду

Мені, як християнину, іноді буває соромно і незручно за себе. Це буває, коли чую свідчення про особливі чуда в житті віруючих, читаю про це в християнських періодичних виданнях та книгах. Коли одночасно зі сльозами вдячності Богові за особливі переживання, відкриття, здійснені чудеса в житті наркоманів, злочинців, смертельно хворих, чую, як по щоці котиться сльоза розчарування: «Господи, а чому ж у мене такого немає?!»
Так, на сором собі повинен признатися: в моєму житті не було чудес…

Не був наркоманом, не лежав на смертному одрі, не дивився смертельній небезпеці у вічі. Звичайне собі життя, про яке й нічого засвідчити.

Якось один християнин, жити якому через алкоголізм залишалося лічені місяці, який «випадково» потрапив на зібрання, покаявся і якого Бог чудесним чином зцілив від фізичних та духовних недугів, сказав мені: «Ти не так любиш Бога як я: ти з дитинства віруючий, не скуштував того страшного гріха, що я. Я пройшов через пекло, тому більше вдячний Богові, більше люблю Його за чудо, Яке він вчинив мені».

Ось так… Навіть алкоголіки та наркомани відчувають більшу вдячність Богові та люблять Його більше, аніж я…

Але чи це так?


Чудесні шляхи без чудес

Це ж чудо, що народилися саме ви, саме у своїх батьків і саме в тій країні. Думка про це лише підтверджує це чудо і є окремим чудом.
Валерій Афонченко

Відкиньмо в бік емоції та ейфорію захоплення чудесами і подивімося на життя реально та неупереджено.

20 лютого 2012 р.

«Гаджетне» християнство


Історія, з якої розпочну, можливо й вигадана, але подібна ситуація може трапитися нині в будь-якому магазинні електронної техніки. Покупець звертається до продавця:



— Скажіть, який із цих двох фотоапаратів кращий?

— Ну… їх не можна порівняти, бо перший це МР3-плеєр, а другий — мобільний телефон…

Жарти жартами, але насправді сучасні пристрої обросли такою кількістю додаткових функцій, що іноді важко сказати, як правильно називається та чи інша річ. Для них навіть термін спеціальний придумали — гаджети (букв. — пристосування). Так називаються оригінальні, нестандартні пристрої чи речі, які, окрім головної функції, мають декілька додаткових, або ці функції замасковані під щось. Найбільш відомими та розповсюдженими гаджетами є мобільний телефон, кишеньковий комп’ютер, авторучка з фотоапаратом тощо. Якщо раніше гаджетами користувалися переважно спецслужби, то тепер — більшість простих людей.

Знеструмлене християнство

Якось на одній християнській конференції несподівано не стало електричного струму. Те, що погасло світло, було ще півбіди. Найгірше — не працювали мікрофони, відеокамери, музичні інструменти. Після декількох хвилин героїчних спроб продовжити хід конференції ведучий змушений був оголосити перерву, доки буде усунена поломка…



З цієї нагоди пригадується ще один випадок, про який йшлося в одному документальному відеофільмі. Він був присвячений одній з грізних сил природи: обледенінню. Серед численних прикладів, які приводилися у фільмі, запам’яталася ситуація у Канаді, яка склалася років 10 тому. Через збіг погодних умов одного дня значна частина території країни виявилася покритою товстим шаром льоду. Він був скрізь: на гілках, дротах електроліній, будинках. Найстрашніше те, що вага льоду була такою великою, що ламалися не лише столітні дерева, але й міцні високовольтні опори. В результаті третина Канади залишилася без електроструму. Життя на декілька днів у високорозвинутій країні завмерло…

19 лютого 2012 р.

Зебри, узори та віра в Бога


В одному науково-популярному фільмі почув цікавий факт. Коли в зебри народжується дитинча, мати перші півгодини-годину намагається захистити його від інших зебр в табуні. Виявляється, коли в перші хвилини життя мале не запам’ятає узору на тілі матері, воно в майбутньому не зможе її впізнати серед суцільного мережива тіл в кучі-малій, а, отже, приречене на смерть. Тому перша година життя тут вирішальна.



Щось подібне, на мою думку, відбувається і духовному житті. Я помітив, що оточення в перші дні нового духовного життя в Бозі вирішальні для новонаверненого. Я ніколи серйозно не аналізував цього, але прості спостереження вказують на те, що перші місяці перебування в тій чи іншій церкві, перші друзі, служителі, проповідники, прочитані книги чи християнські телепередачі в той період, визначають яким цей християнин буде в майбутньому, в яку церкву ходитиме, яких поглядів дотримуватиметься і якими стереотипами думатиме. В більшості випадків така людина залишається в тій церкві (конфесії), в яку ходила перші півроку-рік, знаходиться під впливом і прихильником того вчення (проповідників), які почула першими. Це й зрозуміло, адже перші враження найсильніші, вони так закарбовуються у свідомості, що залишають відбиток на все життя, навіть якщо вони й хибні.

Іншими словами: скажи мені де і з ким ти провів перших півроку свого духовного життя, і я скажу, хто ти.

З одного боку це добре, особливо коли новонавернений попадає в хороше, правильне з біблійної точки зору, оточення. Він, як губка, втягує в себе інформацію, що стає фундаментом його віри, а перші враження завжди найживучіші. З другого боку — погано, бо в майбутньому оті, закарбовані у підсвідомості «узори зебри», не дозволяють вийти християнину із зачарованого кола стереотипів, традицій, вподобань чи елементарного сектантства. А навіть, якщо хто й виходить, то все-одно, як не крути, період духовного дитинства в тій чи іншій ситуації, тим чи іншим чином дає про себе знати.

А як вважаєте ви?