Передумови та причини зародження та розвитку п'ятидесятницького руху на Волині
Розміщую наукове дослідження для Міжнародної науково-практичної конференції «П'ятидесятництво в Західній Україні: історія та сучасність», 5-6 березня 2015 р., що проходила у Львові і де я був одним із доповідачів. Ця праця вийшла друком у спеціальному виданні " Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції «П'ятидесятництво в Західній Україні: історія та сучасність»"
Зародження та розвиток євангельських церков на Волині — явище унікальне. Унікальне раптовістю виникнення, стрімким, потужним зростанням та тривалістю. Цей рух, виникнувши в першій половині 20-х років ХХ століття не припиняється, не спадає, а набуває ще більшої сили у ХХI столітті.
Коли говоримо про будь-які земні речі з духовної, Біблійної точки зору, то розуміємо, що всі події на землі відбуваються з волі Божої та з Його участю. Тим більше таке явище, як пробудження та духовні рухи. Праця Духа Святого суверенна, і не завжди Його дії мають раціональне пояснення. Але, разом з тим, ми віримо, що на пробудження також безпосередньо впливають історичні, соціальні, культурні процеси, людські фактори та відданість справі окремих особистостей. Біблія має чимало прикладів, коли окремі люди, групи людей, моральний стан суспільства негативно чи позитивно впливали на знакові події історії. Розбещеність та гріховність першої цивілізації стали причиною всесвітнього потопу, віра та посвята Авраама посприяли зародженню єврейської нації, любов Неемії до свого народу — відбудові Єрусалима після вавилонського полону. Могутність та фактично повне панування Римської імперії над тодішнім цивілізованим світом посприяли широкому розповсюдженню Євангелії. Не став винятком і процес, який ми розглядаємо. Яким би унікальним та керованим Богом не було зародження євангельського руху в Західній Україні у першій половині ХХ століття, він мав свої, чисто земні причини та передумови. Вони були дуже різні, іноді незалежні один від одних, але в поєднанні створили той сприятливий ґрунт, на якому потужно зросло насіння євангельської науки на Волині.
Під терміном «Волинь» матимемо на увазі історичну Волинь, тобто територію сучасних Волинської, Рівненської, Тернопільської, частини Житомирської областей та Південні райони Білорусі в межах території, що увійшла до складу Польщі за умовами Ризького мирного договору 1921 року, — саме тут в період між двома світовими війнами розгорілося вогнище пробудження.
Отже, розглянемо передумови та причини зародження та розвитку п'ятидесятницького руху на Волині.
1. Географічне розташування та близькість до Європи.
Волинь розташована на перехресті історичних процесів, які відбувалися протягом століть на євразійському плацдармі. В середні віки тут закінчувалася Європа та розпочиналася Азія. І якщо в політичному аспекті перехід від цивілізованої Європи до напівдикої Азії пролягав значно далі, за Дніпром, у релігійному відношенні Волинь розташувалася саме там, де пролягала межа між православ’ям та католицизмом. Хоча ці дві гілки християнства до ХХ століття мали яскраво виражений націоналістичний характер, часто ставали причиною конфліктів та кривавих сутичок, різнонаціональне населення Волині сприяло тому, що людям в практичному житті потрібно було знаходити точки дотику та взаєморозуміння. Таким чином на Волині, не особливо змішуючись, співіснували вірні православ’я та католицизму.
Окрім того, Волинь стала першим регіоном України, який через свою близькість до Європи рано познайомився з протестантськими ідеями.
О. Тимощук у статті «До проблеми формування протестантських ідей на теренах православної Волині» говорить: «Складність ситуації навколо вивчення історії церкви на Волині з XVI ст. полягає в тому, що на її теренах співіснували, перепліталися і протистояли кілька конфесій, причому духовна діяльність кожної із них задовольняла певні групи населення. Відомий дослідник історії православної церкви у Польщі проф. К. Ходиніцький торкається також питання про ширення на Волині в XVI ст. реформаційних рухів, стверджуючи, що «відомости про спустошення, які ніби поробила реформація посеред православія, є, здається, пересторогою авторів, що, боячись ширення протестантизму, небезпеку його значно перебільшили. Взагалі ж реформація не вплинула особливо на стан православія на Волині».
Хоча фраза К. Ходиніцького ніби заперечує вагомий вплив реформації на православне населення Волині, що зовні могло бути саме так, все ж варто визнати, що вплив все таки був. Сама фраза «відомості про спустошення» говорить про те, що подібні факти набули широкого розголосу та поширення.
Про це чітко та недвозначно вказує І. Огієнко. «Коли реформаційні ідеї докотилися до Польщі, вони дуже швидко поширилися й по українських землях. Найперше на нові ідеї накинулася українська інтелігенція, що відразу глибоко захопилася ними. Польські впливи значно збільшилися на українських землях ще відтоді, коли Литва забрала Україну; з бігом часу ці впливи все збільшувалися й були досить сильними ще навіть перед Люблінською унією. Усі реформаційні течії, що вщерть заливали тоді Польщу, полилися тепер і в Україну, особливо на Волинь. Верхи білоруського й українського громадянства, незадоволені з власного духовенства, дуже легко підпадали реформаційним впливам і переходили в кальвінізм. А коли кальвіністом став і литовський канцлер князь Микола Радивил, то він потягнув за собою до нової віри багато знатних православних домів, таких, наприклад, як Вишневецькі, Кишки, Фирлеї, Ласоцькі, Морштини, Воловичі, Гойські, Сапіги, Ходкевичі й багато інших; є відомості (правда, перебільшені), ніби в Новгородськім воєводстві з 600 православних шляхетських родин у батьківській вірі залишилося тільки 16 домів — усі інші перейшли на кальвінізм... Окремі протестантські громади розкинулися скрізь по Галичині, Волині, Поділлі й Побужжі. Цікаво, що на українські землі — на Волинь, Полісся, Побужжя, в Галичину та ін. місця — реформаційний рух докотився в своїх найлівіших течіях, тут сильно шириться соцініанство. Чи не найсильніше прищепилося антитринітарство власне на Волині, де його міцно підтримували такі українські роди, як Чапличі, Гойські, Сенюти, Холоневські, Чеховичі, Любенецькі й багато інших. Головними центрами соцініанства на Волині були: м. Киселин Володимирського повіту, м. Гоща і Ляхівці Острозького повіту та Берестечко повіту Лубенського. Трохи пізніше помандрувало соцініанство на Поділля та на Київщину».
Таким чином ми маємо підстави стверджувати, що населення Волині ще до євангельського пробудження у 20-х роках ХХ ст. вже було знайоме з протестантськими ідеями. Хоча вплив цих ідей був епізодичним та вибірковим, українці були знайомі з таким явищем та основними засадами нової для них віри.
2. Вплив німецьких та чеських колоністів-протестантів.
Важливу роль у становленні на Волині протестантизму зіграли німецькі та чеські колоністи.
Перші згадки про німців в Україні датуються Х століттям. У волинських містах Володимирі-Волинському та Луцьку торговельні німецькі колонії існували вже в ХІ столітті. В наступних століттях перебування у Луцьку німців було звичним явищем. Це пояснюється налагодженням матримоніальних союзів волинської знаті з німецькою, запрошення німецьких воїнів для допомоги у бойових діях, ремісників – для розбудови міст, а також привілеями, які мало місто на влаштування в ньому ярмарків і складів, а німці, як відомо, належали до найдавніших і найдосвідченіших гендлярів.
Масового та організованого характеру переселення німців в Україну на Волинь набуло з кінця XVIІІ століття. Німці зіграли визначну роль у реформації церкви, що привело їх до протестантизму, від якого волинські колоністи не відмовлялись навіть під тиском православної російської держави, яка запрошувала німців для підняття окремих галузей господарства та навіть управління військами і всією державою.
Матеріали першого перепису населення Російської імперії свідчать, що в 1897 році на Волині проживав 171 331 німець, причому в усіх без винятку повітах. В 1921 році на території сучасної Волині за переписом було 102 німецькі колонії.
Дослідник М.П. Костюк відзначає, що основну групу німецьких колоній на Волині становили представники різних напрямків протестантизму (в 1897 р. – 98,72%). Говорячи про високу релігійність німецьких колоністів, М.П.Костюк зазначає, що церква для них була таким же необхідним атрибутом життя, як і школа. «…німець дуже релігійний, і він не може залишитися без молитовного будинку, який повинен відвідати кожного недільного дня».
Не менш помітним у господарчому, суспільному та релігійному житті Волині була присутність чеських поселенців, які почали оселятися тут після реформи 1861 року. Перед початком першої світової війни на Волині проживало 27400 чехів. Хоча статистика свідчить про те, що значна частина їх сповідувала православ’я та католицизм, насправді серед них було багато протестантів — нащадків гуситів та інших протестантських течій Чехії. Вони просто були змушені офіційно приймати визнані державою віровизнання, щоб мати можливість вести господарчі справи.
Хоча, зазвичай, німецькі та чеські переселенці жили окремими поселеннями, зберігаючи свою національну та релігійну ідентичність, їхній вплив на місцеве населення був вагомим. Тривале проживання (фактично до 1939 року), господарська та культурно-релігійна діяльність справляли свій вплив на релігійну ситуацію в регіоні, з одного боку, послаблюючи позиції православ’я і, з другого боку, сприяючи поширенню серед населення євангельсько-протестантських ідей. Особливо вагомий вплив вони спричинили на розвиток та поширення баптизму в регіоні. У споруджених та залишених колоністами кірхах дотепер проводять богослужіння баптисти, як, наприклад, центральна церква ЄХБ у Луцьку, церква села Олешковичі Рожищенського району.
3. Духовний та моральний занепад православної церкви та втрата її впливу.
Як відомо, протестантський рух на Волині у 20-х роках ХХ ст. торкнувся переважно українського населення, яке в абсолютній більшості було православним. Тому духовно-моральна криза православ’я, яка досягла свого піку перед першою світовою війною, спричинила кризу довіри простих людей до цієї інституції. Тісна співпраця і постійна боротьба за сфери впливу між владою Російської імперії та Церквою, низький моральний стан духовенства, майже повне нерозуміння богослужбових відправ старослов’янською мовою не сприяли шанобливому ставленню до православ’я.
Уже наприкінці ХІХ ст. спостерігається зниження впливу Православної церкви у східних і західних землях України, особливо в містах і промислових центрах, поширюються індиферентизм, вільнодумство, невір’я, як наслідок – звернення багатьох осіб до нових релігійних ідей і течій. Так, у звіті Київського, Подільського та Волинського генерал-губернатора читаємо про те, що «до 1893 року в межах Київської губернії у 200 поселеннях нараховувалося більше 1200 сімейств із 5500 душами, заражених сектантством. У 1909 р. проведений перелік і виявилося, що у Київській губернії проживає 12 тис. душ, Подільській – до 10 тис., у Волинській – близько 14 тис., усього – 27 тис. сектантів».
Відверто та емоційно характеризує стан тодішнього церковного життя Трохим Зіньківський: «Ніхто, навіть попівство, не могло відперти того сумного факту, що між причинами руху не мале місце займати мусить ледарство і моральне зіпсутє українського духовенства, його здирство і чиновницька вдача і повне занедбаннє морально-просвітницької праці до народу… се згадують, але тільки тоді, коли мовить ся про колишнє спольщеннє духовенство на правобічній Україні, а що до того ж веде і його московеннє — про се ні чичирк!». Зіньківський наводить конкретні приклади морального занепаду священства, класифікуючи основні втрати православ’я. Окрім етичного боку справи, це — політизація церкви, її прислужництво російському царатові, участь у репресивних заходах (насамперед, переслідуванні інакомислячих); криза церковного життя, катастрофічне зниження рівня релігійної пропаганди і місіонерської практики, консерватизм богословської думки, формалізація культу, бюрократизація ієрархії; занепад релігійної освіти (нижчої і вищої); зменшення кількості кліриків з місцевого населення. Все це не могло не зумовити поступового розчарування українського селянина, ремісника, городянина в офіційній вірі.
Як це не дивно, але нерідко утиски та жорстоке переслідування сектантів православним духовенством призводило до зворотного ефекту: відкриті судові процеси, публічні застереження, публікації в пресі знайомили простих людей з євангельським вченням, стаючи своєрідною рекламою для нової віри. Публічні диспути між «єретиками» та православними місіонерами, які набули широкого поширення у перші десятиліття ХХ ст., давали змогу слухачам почути євангельську правду з перших вуст, а не спотворену духовенством.
Ще одним важливим фактором поширення протестантських ідей стало відокремлення Волині у 1921 році від Російської імперії, а отже й від централізованого пливу православних ієрархів.
А. Р. Кукурудза пише: «Нестабільність повоєнних років на Волині початку 20-х рр. ХХ ст. суттєво трансформувала міжконфесійні відносини в регіоні. Державна церковна політика Російської імперії чітко відповідала принципам охорони православ’я, невизнання прав особи на релігійне самовизначення, правової ієрархії конфесій та їх нерівності у правах, привілеях та обмеженнях, втручання у церковну діяльність християнських конфесій, фактичної заборони переходу в інше віросповідання, крім православного, заборони місіонерської діяльності для всіх конфесій, крім православної церкви. Такий стан справ впродовж століть не міг не сформувати в православного духовенства втрати відчуття конфесійної реальності. Якщо за минулих часів православна церква була привілейованою релігійною структурою і з погордою відносилася до інших конфесій, то розвал імперії кардинально змінив становище. Процес інституалізації Православної церкви в Польщі мав дещо невизначений організаційний характер. Сам юридичний статус православної церкви залишався неврегульованим».
Песимізму та розчарування у православ’ї додали також перша світова війна, жовтневий більшовицький переворот у Петрограді та Громадянська війна. Після таких трагічних подій православ’я не могло відповідати на духовні запити людей, тим більше, що воно саме виявилося за бортом політичного та суспільного життя.
Те, що зниження авторитету православної церкви було однією з причин розповсюдження євангельського руху на Волині, є факт, що на Галичині, де греко-католицька церква мала значно вагоміший вплив на суспільне, духовне та політичне життя, поширення протестантських громад було не таким стрімким та чисельнішим і зустрічало значно більший опір.
4. Входження Волині до складу Другої Річі Посполитої.
Польща в середні віки відігравала важливу роль у Європейській політиці. Амбіційні плани польських монархів знайшли втілення у 1569 році, коли внаслідок Люблінської унії утворилася велика за територією федеративна республіка Річ Посполита. Проіснувала вона до 1795 року, припинивши існування в результаті поділів між Росією, Пруссією та Австрією. Але після закінчення Другої світової війни Польща зуміла знову розширити свої землі за умовами Ризького договору 1921 року. В деяких історичних та публіцистичних джерелах Польща періоду 1921-1939 років так і називається: Друга Річ Посполита.
Коли подивитися на карту поширення євангельського руху на Волині того часу, то можна дуже чітко побачити, що територія цього руху практично співпадає з межами тодішньої Польщі. Ця особливість яскраво помітна навіть тепер, через 90 років. Отже, несприятливий з політичної та національної точки зору українців факт став однією з причин великого духовного пробудження.
Протестантські течії після закінчення на Волині бойових дій Першої світової війни відчули зміни у міжконфесійній ситуації і активізували власні структури в боротьбі за віруючих. Здавна існуючи на Волині, протестанти через виразну «антисектантську» політику Російської імперії не могли розгорнути активної місіонерської роботи. Розпад Російської імперії і спочатку невизначене ставлення польської влади дозволили протестантам значно розширити свою діяльність серед населення. Прихильники протестантського віровизнання в міжвоєнній Польщі опинилися в нових умовах, які, з одного боку, розкривали перед конфесією шляхи до збільшення кількості власних прихильників через втрату православ’ям статусу офіційної релігії, а з іншого – протестанти, починаючи з 1921 року, офіційно опинилися в межах католицької держави з усіма відповідними наслідками.
Не можна сказати, що польська влада була прихильна до протестантизму, але, з другого боку, вона не робила суттєвих перешкод, якщо громади чи союзи діяли в рамках закону. Після жорстоких переслідувань за часів російського царизму становище євангельських церков у складі Речі Посполитої було терпимим. Пробудження торкнулося, як правило, українців, які традиційно вважалися православними, тому влада терпимо відносилася до процесів, які проходили в самому українському середовищі. Більшу небезпеку Польща бачила у націоналістичних українських рухах, так як націоналістично-релігійне протистояння між Україною та Польщею протягом століть було напруженим та нерідко трагічним. Євангельські віруючі, на відміну від православних, рідко ототожнювали свої релігійні погляди з націоналістичними ідеями, тому, діючи в рамках закону, не мали особливих проблем з боку влади.
Оскільки євангельські християни не здійснювали в офіційній церкві актів хрещення, наречення дітей іменем, вінчання, поховання тощо, польський уряд дозволив вести реєстраційні книги у євангельських помісних церквах.
Відтак однією з вагомих причини поступової та невпинної «протестантизації» Волині стали суспільно-політичні зміни даної історичної епохи та входження її до складу Польщі, чого не скажеш за сусідні українські області, які на той час перебували під владою радянської атеїстичної влади.
Показовим у цьому відношенні є історія життя та діяльності відомого служителя Хмельниччини, співпрацівника Порфирія Ільчука та Трохима Нагорного Ніла Романюка. Він також покаявся в Америці, по приїзді додому активно працював з тернопільськими братами (райони їхньої праці були поряд), за його допомогою утворено багато церков. Але через політичну ситуацію, зокрема кордон між Польщею та новоутвореним Радянським Союзом у 1921 році, Ніл Романюк опинився в іншій країні та в нових умовах. У кінці 1920-х він був заарештований, ніхто не знає, як закінчилося його життя, а більшість церков припинила існування. Наслідки такої ситуації можна бачити навіть сьогодні, порівнюючи кількість п’ятидесятницьких церков на Хмельниччині та Тернопільщині.
5. Повернення з полону українців та заробітчан з Америки.
Перші десятиліття ХХ століття для Європи та Російської імперії характерні політичними та економічними потрясіннями. Неймовірний розвиток науки, техніки та промисловості, зміцнення окремих держав та збільшення їхніх амбіцій, а відповідно — бажання розширити сфери впливу, революційні настрої серед простих людей, нові політичні ідеї та нові бачення шляхів розвитку європейських політиків стали основними причинами вибухонебезпечної ситуації в Європі. Достатньо було однієї іскри, щоб вибухнула перша світова війна.
Російська імперія вступила у війну, маючи за плечима цілий клубок внутрішніх проблем, як політичного, економічного, так і морально-духовного плану. Зрозуміло, що війна, яка двічі пройшла через волинські землі, принесла розруху, економічний спад та зубожіння на українські землі. Руйнування політичної системи, знекровлення економіки та сільського господарства призвели до масової трудової еміграції українського населення.
Українська еміграція, яка розпочалася у другій половині XІX – початку ХХ століття і триває й донині, неоднорідна та багатогранна. Прийнято виділяти 4 хвилі української еміграції. Перша хвиля починається з останньої чверті ХІХ ст. і триває до початку Першої світової війни. Друга хвиля еміграції українців охоплювала період між Першою і Другою світовими війнами у ХХ ст. і була викликана поєднанням соціально-економічних та політичних причин. Емігрували в основному ті українці, які зі зброєю в руках боролися проти радянської влади, підтримували Центральну Раду, Директорію, Гетьманат. Третя хвиля еміграції викликана переважно політичними мотивами і розпочалася наприкінці Другої світової війни. Четверта хвиля — так звана «заробітчанська» — розпочалася у 1990-х роках. Велика частина емігрантів уже ніколи не повернеться в Україну.
Але нас більше цікавить перша хвиля еміграції, яка в багатьох випадках була заробітчанською. Виїжджали переважно молоді здорові чоловіки з наміром заробити грошей та повернутися до родин. Комусь це вдавалося, частина, звабившись спокійним та більш заможним життям в Америці, залишалися, повністю пориваючи зв’язки з батьківщиною та родинами, хтось повертався майже таким же бідним, як і виїжджав.
Трудова еміграція українців до США відіграла дуже важливу роль у зародженні протестантського і особливо п’ятидесятницького руху на Західній Україні. Якщо баптизм на Волинь прийшов трьома шляхами: з Центральної України, з Петербурга та через трудових емігрантів, то з п’ятидесятницьким вченням цей регіон познайомився вперше на початку 20-х років ХХ століття виключно через українців, які поверталися додому із заробітків з-за океану та з полону з Німеччини.
П’ятидесятництво на той час взагалі було новим вченням. Але його розвиток та поширення характеризувалися надзвичайною силою та бурхливістю. Тому за дуже короткий час пробудження на Азуса-Стріт перекинулося через океан і поширилося у країнах Європи. І якщо на той час у вже Радянську Україну П’ятидесятниця прийшла через місіонерську працю Івана Воронаєва, який відправився зі США безпосередньо як місіонер, то на Західну Україну, зокрема Волинь, вчення про хрещення Духом Святим прийшло через простих заробітчан, які поверталися додому. Окрім грошей для родин, вони везли щось набагато цінніше. Перебуваючи в Америці, багато хто із заробітчан почув там Благу Вістку і, прийнявши її, запалився бажанням поділитися радістю спасіння з односельчанами. Так на Волині розгорілися незалежно одне від одного численні вогнища пробудження.
Потужне пробудження на початку 20-х років ХХ століття прокотилося Тернопільщиною після рееміграції І. Симинина, П. Ільчука, Т. Нагорного, Й. Антонюка, І. Гериса, М. Недошитко, Г. Тернового, П. Пижа, М. Бобика та інших. Пізніше новоутворенні громади в селах зорганізувалися у Союз із центром у Кременці.
У поліські райони Волині повернулися Степан Ярмолюк (село Добре біля Гути, Ратнівський район), Ф. Кандиба (Риковичі, Іваничівський район), Давид Мінчук (Машів, Любомльський район), Яків Юркевич (Берестечко), Микола Ярощук (Датинь, Камінь-Каширський район), Петро Смітюх (Боровно, Камінь-Каширський район), Данило Коновальчук (Костюхнівка, Маневицький район), Лук’ян Новосад (Квасів, Горохівський район). У Човницю Ківерцівського району повернувся баптистський місіонер Федір Каплун. У селі вже були баптистські християни, і дуже швидко тут утворилася велика церква, на базі якої у 1924 році відбувся великий з’їзд. Пізніше через працю І. Зуб-Золотарьова, який увірував у спецтаборі для білогвардійців у Польщі, в Човниці виникла велика п’ятидесятницька церква. Саме в цьому селі у 1929 році відбувся історичний з’їзд, який об’єднав волинські громади.
Ще пробудження прийшло з Німеччини через військовополонених Першої світової війни. Деякі з них почули там євангельську вістку і повернулися після закінчення війни уже як проповідники Слова Божого. Тимофій Калинюк у своїй «Історії християн віри євангельської Волині» згадує імена Якова Волошина і Охріма Бортника (Смідин, Старовижівський район), Йова Степанюка (Котів, Ківерцівський район). Ф. Рощенюк пише про військовополоненого Григорія Голубицького, який у 1920 році повернувся в село Печірна на Лановеччині Тернопільської області.
6. Зародження п’ятидесятницьких громад з баптистських.
Описані передумови, які призвели до євангельського пробудження, характерні для двох протестантських течій, які потужно прокотилися Волинню у період між двома світовими війнами: баптизм та п’ятидесятництво. Але в історії взаємостосунків двох рухів того періоду є одна характерна риса, про яку мало згадується як з одного, так і з другого боку. Справа в тому, що у 20-30-ті роки ХХ століття чимало церков християн віри євангельської утворилося шляхом виходу віруючих, охрещених Святим Духом, із баптистських громад.
Характерним прикладом може бути історія Човницької церкви. Вона утворилася як баптистська. Один із майбутніх лідерів п’ятидесятницького руху І. Зуб-Золотарьов був членом цієї церкви, брав активну участь у її житті. Пізніше, згадуючи період до 1925 року, від говорить про цю церкву як свою, уникаючи назви баптистська. Федір Каплун у своїх детальних спогадах, які збереглися, жодним словом не згадує п’ятидесятницьку церкву в Човниці. Період з 1925 по 1929, до моменту, коли в цьому селі відбувся історичний з’їзд, залишається білою плямою щодо роз’єднання колись однієї церкви. Взагалі взаємостосунки баптистів та п’ятидесятників у той час було непрості, навіть ворожі. Баптисти відкрито, у тому числі й через свої видання, звинувачували нове вчення у небіблійності та в тому, що їхні проповідники та місіонери крадуть їхніх членів. Підстави для таких звинувачувань були: чимало п’ятидесятницьких церков утворилося шляхом поділу баптистських.
Ось що писав баптистський журнал «Христиансткий союз» у 1927 році: «Вокруг Луцка п’ятидесятники с большим напряженим распространяют свои убеждения на наших членов. В Чолнице и Свозах пару (?) братьев задело это учение, и они продолжают распространять его среди других членов, и от этого в общинах образуется дезорганизация». Знак запитання, яке автор замітки поставив після слова «пару» говорить, що таких, хто переходив у п’ятидесятнецьке вчення, серед баптистів було не «пару».
Через делікатність це питання мало вивчене, тому майже немає статистики щодо кількості таких громад. Але факт залишається фактом: багато людей прийняли вчення про П’ятидесятницю вже будучи євангельськими віруючими та членами чи прихожанами баптистських церков.
7. Праця Східно-Європейської місії. Об’єднання у Всепольський союз ХВЄ.
Зрозуміло, що, зародившись в різних умовах, різними шляхами, п’ятидесятницьке пробудження з часом могло піти в неправильному напрямку. Якщо для покаяння та прийняття Доброї Вістки було достатньо ревності, духовного запалу та жертовності перших проповідників та місіонерів, для повноцінного духовного життя потрібні були чіткі богословські рамки щодо вчення, християнського життя та богослужбової практики. Це добре розуміли перші служителі, намагаючись триматися братерської спільності та роблячи перші спроби об’єднання, як це сталося у Кременці.
І тоді на сцені духовного пробудження з’являються організація та людина, значення та працю яких у Волинському п’ятидесятницькому русі важко переоцінити. Це Східно-Європейська місія та її жертовний місіонер суперінтендант Густав Шмідт.
Починаючи з 1928 року, історія п’ятидесятницького руху в Польщі тісно пов’язана з іменами служителів Східно-Європейської місії Густава Шмідта та Артура Бергхольца. У 1927 році Густав зустрічається з Паулем Петерсоном і з його допомогою та за підтримки бізнесмена Свансона утворює Російську та Східно-Європейську місію для проповіді Євангелії у Східній Європі. Літом 1928 року Густав Шмідт приїздить у місто Данциг (нинішній Гданськ) як суперінтендант місії. Саме це місто стане на багато років базовою місіонерською станцією.
Уже в 1928 році працівники місії ведуть активну працю з об’єднання п’ятидесятницьких громад, які не увійшли до Союзу під керівництвом Івана Гереса. Потрібно було докорінно реорганізувати Союз, об’єднавши українські, польські, білоруські, німецькі та російські громади, зміцнити зв’язки між віруючими, виробити однодумність у питаннях віровчення, духовної практики, налагодити біблійну освіту. Густав Шмідт та Артур Бергхольц почали вести переговори з Іваном Гересом. Не все було гладко. Деякі брати, у тому числі й Іван Герес, поставилися до цього насторожено. Доводилося долати певні труднощі та непорозуміння. Не обійшлося без опозиції, яка пізніше об’єдналася у групу під назвою Церква Божа. Але нарешті всі питання вирішилися — і 5 травня 1929 року в селі Стара Човниця відбувся Всепольський об’єднаний з’їзд українських, польських, білоруських та німецьких п’ятидесятників. Головою з’їзду був обраний Іван Зуб-Золотарьов, пресвітер Човницької церкви п’ятидесятників. На з’їзді були присутні 83 делегати, які мали право голосу.
8. Акцент новоутвореного Союзу на єдиному віровченні, спільній праці усіх церков, духовній освіті, інформативних ресурсах.
Важливим було те, що новоутворений Союз, надаючи місцевим громадам широкі повноваження, чітко регулював стосунки між церквами та об’єднанням, виробив єдине віровчення, заохочував до єдності та співпраці. Особливого значення надавалося духовній освіті, і перш за все служителів, інформуванню віруючих через власні засоби масової інформації.
На з’їзді в Човниці був прийнятий Статут Союзу ХВЄ, який роз’яснював порядок діяльності місцевих громад. Було прийняте рішення про відкриття у Данцигу біблійних курсів для проповідників, регентських курсів, а також про випуск журналу «Примиритель». Для керівництва Союзом ХВЄ та для духовної опіки церков було обрано комітет, у який увійшли такі служителі: Артур Бергхольц (голова Союзу), Йосип Черський (заступник голови), Іван Зуб-Золотарьов (секретар), Данило Комса (скарбник).
Для успішної духовної праці було вирішено розділити територію на райони, що і було поетапно зроблено. У цих районах проводилися щорічні з’їзди, зібрання служителів, братські бесіди. Відразу ж після з’їзду розпочалася активна праця з вирішення тих питань, які обговорювалися. Вже через два місяці, у липні, Іван Зуб-Золотарьов відкриває у Човниці регентські та музичні курси, у серпні виходить перший номер журналу «Примиритель».
У кінці 1929 року на запрошення місії в Данциг приїжджає вчитель Біблії Павло Стехлік — і 2 березня 1930 року відкриваються тримісячні біблійні курси, на яких навчалося 25 чоловік. Це була перша п’ятидесятницька школа в Європі. Лише з травня 1930 року до лютого 1933 курси закінчили 271 особа. Окрім того, Густав Шмідт та його працівники за період 1929-1939 років провели близько 100 однотижневих та двотижневих курсів у місцевих церквах для тих, хто не мав можливості навчатися у Данцигу.
З 1 січня 1936 року в м. Кременці почав виходити щомісячний журнал українською мовою «Євангельський голос». До 1939 року вийшло 44 номери цього видання.
З того часу духовна праця набула небувалого поширення. Бог чудовим чином діяв по всій Польщі. Тисячі людей каялися, приймали водне хрещення та приєднувалися до церков, які, у свою чергу, росли та множилися.
За довоєнний період в Союзі відбулося 7 з’їздів (враховуючи два на Тернопільщині). Після Човниці вони проходили: у 1931 році — у с. Кричильську (Сарненський район); в 1933 — в с. Сільці; в 1935 — у Ківерцях; у 1937 — в Лодзі. Кількість віруючих стрімко зростала. Ось статистика лише за декілька років: у 1931 році в Союзі налічувалося 12204 члени, в 1932 — 15441, в 1935 — 18157, в 1937 — 21501. На початок другої світової війни в 15 районних об’єднаннях існувало 300 громад із більш як 25 тисячами членів.
9. Місіонерська діяльность.
Церкви, які утворилися та діяли в період між двома війнами за своєю суттю були місіонерськими. Першочерговим завданням віруючі і особливо служителі, благовісники бачили у поширенні Євангелії серед односельців та в інших селах. Історія поширення євангельського руху в тодішній Волині — це історія місіонерського руху місцевими місіонерами. У журналах «Примиритель» та «Євангельський голос» регулярно публікувалися звіти відомих проповідників про їхні тривалі поїздки в сусідні села та села інших районів. Саме через них утворювалися нові церкви, зміцнювалися вже існуючі.
Для підтримання такої праці виділялися значні кошти і віруючих заохочували жертвувати на таку працю. З протоколу районних бесід від 10 березня 1927 року у селі Биківці та Ришковці дізнаємося, що «во всех общинах должны развивать желание учавствовать в распространении Слова Божия, что можно сделать только через пожертвования и сборы на это дело. Для этого должны быть сборы каждое воскресение».
10. Особиста жертовність та праця окремих проповідників та місіонерів.
В усі часи християнської історії однією із головних, найбільш дієвих причин поширення євангельського вчення були велика посвята та жертовність у справі благовістя окремих проповідників та місіонерів. Починаючи від апостолів і дотепер Божа справа спасіння грішників тримається на людях, які за найбільшу ціль життя поставили служіння Господу. Не стало винятком і духовне пробудження на Волині першої половини ХХ століття.
Читаючи відому працю Володимира Франчука «Просила Россия дождя у Господа», можна звернути увагу на одну особливість стилю автора. Викладаючи перед читачем історію п’ятидесятництва, він особливий акцент робить на персоналізації, присвячуючи цілі розділи окремим діячам цього руху. Він з якоюсь особливою теплотою, навіть трепетом, що виходять за рамки наукового дослідження, детально зупиняється на житті тих, чиїм служінням та жертовністю стало можливе духовне пробудження в Україні.
Це й не дивно, бо історія християнства — це розповідь, складена з історій людей, які поклали себе на вівтар служіння Ісусові.
Список таких християн надто великий, серед них є відомі й не дуже відомі імена. Вони заради проповіді Євангелії багато чим жертвували, нерідко навіть життям. Але через їхню працю утворилися сотні церков та покаялися тисячі людей. Місіонерська праця на той час була нелегкою. Волинь вважалася бідним аграрним регіоном. Сільське населення, яке переважало і серед якого, власне, і відбувалося пробудження, розраховувало на свою важку працю. Тому той факт, що тодішні проповідники, залишаючи сім’ї та господарство нерідко на декілька тижнів, жертвували добробутом своїх родин, є особливо цінним для майбутніх поколінь, чия віра виросла на вірі та відданості попередників.
Ось які спогади залишилися про відомого волинського євангеліста Луку Столярчука: «Столярчук в більшості випадків бував у євангелізаційних мандрівках — залишав дім на два-три, іноді чотири тижні. Основний тягар роботи в господарстві лягав на плечі дружини. Не раз доводилося господарю сім’ї слухати від неї нарікання: «Лукаше, он хата вже валиться, і в полі нічого не робиться». На що той відповідав: «Моя доля не до поля». І часто ці поля невчасно були засіяні, хіба що Лукаш надійде під час посівної на декілька днів додому. Часто снопи ще довго стояли на полі під дощем, бо не було кому привезти. Але дружина розуміла служіння свого чоловіка та підтримувала його». Закінчив життя проповідник мученицькою смертю.
11. Висока народжуваність
Далеко не другорядним фактором швидкого росту євангельських церков на Волині була і залишається висока народжуваність. Волинські сім’ї традиційно вважаються багатодітними. Це стосується не лише євангельських віруючих, але й православних і неоцерковлених сімей. Тим більше характерним є багатодітність серед п’ятидесятницьких родин. На сьогодні Рівненська та Волинська області вважаються рекордсменами щодо кількості матерів-героїнь (більше як 17 тисяч на Рівненщині та 13 тисяч на Волині). Природний приріс у християнських громадах і дотепер є важливим чинником збільшення чисельності церков.
Волинь першої половини ХХ ст. вважалася переважно аграрною, більшість населення проживала осіло у селах, у родинах були важливими традиційні моральні цінності. Дітей з дитинства привчали слухатися батьків, ходити в церкву, жити згідно з Євангелією. Це допомагало їм, ставши дорослими, отримати спасіння та стати членами церкви. В сучасних волинських церквах звичним є картина, коли більше половини присутніх на зібранні — діти. Окрім того, міграція з сіл була незначною, тому враховуючи велику кількість дітей у сім’ях, церкви швидко зростали чисельно. Але й залишаючи села, віруючі тим самим сприяли поширенню Євангелії там, де оселялися. Цікавою є історія заснування церкви у м. Нововолинську. Утворений на початку 1950-х років як шахтарське місто, Нововолинськ потребував робочої сили, яка знайшлася у поліських селах. Тому нововолинська церква росла разом з містом, ставши однією з найбільших та найактивніших в області.
Інформація про зазначені передумови й причини зародження та розвитку п'ятидесятницького руху на Волині не є вичерпною і може доповнюватися його регіональними чи часовими особливостями. Можна лише зазначити, що перераховані фактори у поєднанні створили надзвичайно сприятливий ґрунт для зародження, поширення та зміцнення п'ятидесятницького вчення в Західній Україні.
Використана література.
1. Борщевич В.Т., Українське церковне відродження на Волині (20-40 рр. ХХ ст. ). Луцьк, 2000
2. Вавринюк Ю. 80 років Союзу церков християн віри євангельської. Історична довідка. Луцьк, 2009.
3. Гапонюк Л., Пирожко М., Чайка В. «Євангельський рух на Волині», 2009.
4. Горошко А. «Іван Воронаєв»
5. Журнал «Благовісник», 1,2001
6. Журнали «Євангельський голос», 1936-1939.
7. Журнали «Примиритель», 1929-1936.
8. Журнали «Христианский вестник», 1972-1974.
9. Зіньківський Т. Штунда. Українська раціоналістична секта.
10. «История євангельських христиан-баптистов в СССР», 1989.
11. Історія релігії в Україні: у 10 томах. Пізній протестантизм в Україні. Том 6. Історія релігії в Україні
Ред. проф. Петра Яроцького. Київ, 2002
12. Калинюк Т. «Християни віри євангельської на Волині», 1994.
13. Калинюк Т. «Історія християн віри євангельської», 2006.
14. Кіт В. Григорій Федишин: 1903 – 1924 – 1941. Львів, 2008
15. Костюк М.П. Німецькі колонії на Волині (ХIХ - початок ХХ ст.). - Тернопіль, підручники та посібники, 2003.
16. Корнелюк Д. Духовне небо Волині. Луцьк, 2005
17. Кукурудза А. Р. «Православ’я на протестантизм на Волині початку 20-х рр. ХХ ст.», НАУКОВІ ЗАПИСКИ, Серія «Історичне релігієзнавство», Випуск 5, Острог – 2011
18. Луцик Д.С. Незакінчена повість. 1999. Сакраменто
19. Огієнко І. «Українська церква, Нариси з історії Української Православної Церкви»
20. Свинчук А. Церковно-релігійна політика польського уряду щодо Волині у 30-х роках ХХст. // Науковий вісник ВДУ. – №1. – 2000
21. Тимощук О. П’ятидесятництво у Західній Україні: діяльність Союзу християн віри євангельської»
22. Тимощук О. «До проблеми формування протестантських ідей на теренах православної Волині»
23. Рощенюк Ф.С. Євангельський рух на Тернопільщині. Тернопіль, 1996
24. Русин П. Під вітрилами реформації: (Несправедливо забута сторінка історії української духовності), 2005
24. Черенков М.М. Європейська реформація та український євангельський протестантизм: Генетико-типологічна спорідненість і національно-ідентифікаційні виміри сучасності / Ін-т філософії ім. Г.С.Сковороди НАН України, Від-ня релігієзнавства. – К.: Асоціація «Духовне відродження»
26. Чехи на Волині: історія і сучасність. Праці Житомирського науково-краєзнавчого товариства дослідників Волині. Т.24. – Житомир-Малин: «Волинь», 2001. – С.73-74.
27. Франчук В., «Просила Россия дождя у Господа», 2001.
Примітки:
Тимощук О. «До проблеми формування протестантських ідей на теренах православної Волині»
Іван ОГІЄНКО, «УКРАЇНСЬКА ЦЕРКВА, Нариси з історії Української Православної Церкви»
Костюк М.П. Німецькі колонії на Волині (ХIХ - початок ХХ ст.). - Тернопіль, підручники та посібники, 2003.
Чехи на Волині: історія і сучасність. Праці Житомирського науково-краєзнавчого товариства дослідників Волині. Т.24. – Житомир-Малин: «Волинь», 2001. – С.73-74.
Гапонюк Л.А, Пирожко М.О., Чайка В.Г.,Євангельський рух на Волині в документах і долях людей, Луцьк, 2009.
Тимощук О., П’ятидесятництво у Західній Україні: діяльність Союзу християн віри євангельської»
Зіньківський Т. Штунда. Українська раціоналістична секта. С.128, 132.
А. Р. Кукурудза, «Православ’я на протестантизм на Волині початку 20-х рр. ХХ ст.», НАУКОВІ ЗАПИСКИ, Серія «Історичне релігієзнавство», Випуск 5, Острог – 2011
Рощенюк Ф.С., Євангельський рух на Тернопільщині. Тернопіль, 1996
Калинюк Т. Історія християн віри євангельської Волині. Сакраменто, 2006
Вавринюк Ю. 80 років Союзу церков християн віри євангельської. Історична довідка. Луцьк, 2009.
Журнал «Благовісник», 2,2000
Зародження та розвиток євангельських церков на Волині — явище унікальне. Унікальне раптовістю виникнення, стрімким, потужним зростанням та тривалістю. Цей рух, виникнувши в першій половині 20-х років ХХ століття не припиняється, не спадає, а набуває ще більшої сили у ХХI столітті.
Коли говоримо про будь-які земні речі з духовної, Біблійної точки зору, то розуміємо, що всі події на землі відбуваються з волі Божої та з Його участю. Тим більше таке явище, як пробудження та духовні рухи. Праця Духа Святого суверенна, і не завжди Його дії мають раціональне пояснення. Але, разом з тим, ми віримо, що на пробудження також безпосередньо впливають історичні, соціальні, культурні процеси, людські фактори та відданість справі окремих особистостей. Біблія має чимало прикладів, коли окремі люди, групи людей, моральний стан суспільства негативно чи позитивно впливали на знакові події історії. Розбещеність та гріховність першої цивілізації стали причиною всесвітнього потопу, віра та посвята Авраама посприяли зародженню єврейської нації, любов Неемії до свого народу — відбудові Єрусалима після вавилонського полону. Могутність та фактично повне панування Римської імперії над тодішнім цивілізованим світом посприяли широкому розповсюдженню Євангелії. Не став винятком і процес, який ми розглядаємо. Яким би унікальним та керованим Богом не було зародження євангельського руху в Західній Україні у першій половині ХХ століття, він мав свої, чисто земні причини та передумови. Вони були дуже різні, іноді незалежні один від одних, але в поєднанні створили той сприятливий ґрунт, на якому потужно зросло насіння євангельської науки на Волині.
Під терміном «Волинь» матимемо на увазі історичну Волинь, тобто територію сучасних Волинської, Рівненської, Тернопільської, частини Житомирської областей та Південні райони Білорусі в межах території, що увійшла до складу Польщі за умовами Ризького мирного договору 1921 року, — саме тут в період між двома світовими війнами розгорілося вогнище пробудження.
Отже, розглянемо передумови та причини зародження та розвитку п'ятидесятницького руху на Волині.
1. Географічне розташування та близькість до Європи.
Волинь розташована на перехресті історичних процесів, які відбувалися протягом століть на євразійському плацдармі. В середні віки тут закінчувалася Європа та розпочиналася Азія. І якщо в політичному аспекті перехід від цивілізованої Європи до напівдикої Азії пролягав значно далі, за Дніпром, у релігійному відношенні Волинь розташувалася саме там, де пролягала межа між православ’ям та католицизмом. Хоча ці дві гілки християнства до ХХ століття мали яскраво виражений націоналістичний характер, часто ставали причиною конфліктів та кривавих сутичок, різнонаціональне населення Волині сприяло тому, що людям в практичному житті потрібно було знаходити точки дотику та взаєморозуміння. Таким чином на Волині, не особливо змішуючись, співіснували вірні православ’я та католицизму.
Окрім того, Волинь стала першим регіоном України, який через свою близькість до Європи рано познайомився з протестантськими ідеями.
О. Тимощук у статті «До проблеми формування протестантських ідей на теренах православної Волині» говорить: «Складність ситуації навколо вивчення історії церкви на Волині з XVI ст. полягає в тому, що на її теренах співіснували, перепліталися і протистояли кілька конфесій, причому духовна діяльність кожної із них задовольняла певні групи населення. Відомий дослідник історії православної церкви у Польщі проф. К. Ходиніцький торкається також питання про ширення на Волині в XVI ст. реформаційних рухів, стверджуючи, що «відомости про спустошення, які ніби поробила реформація посеред православія, є, здається, пересторогою авторів, що, боячись ширення протестантизму, небезпеку його значно перебільшили. Взагалі ж реформація не вплинула особливо на стан православія на Волині».
Хоча фраза К. Ходиніцького ніби заперечує вагомий вплив реформації на православне населення Волині, що зовні могло бути саме так, все ж варто визнати, що вплив все таки був. Сама фраза «відомості про спустошення» говорить про те, що подібні факти набули широкого розголосу та поширення.
Про це чітко та недвозначно вказує І. Огієнко. «Коли реформаційні ідеї докотилися до Польщі, вони дуже швидко поширилися й по українських землях. Найперше на нові ідеї накинулася українська інтелігенція, що відразу глибоко захопилася ними. Польські впливи значно збільшилися на українських землях ще відтоді, коли Литва забрала Україну; з бігом часу ці впливи все збільшувалися й були досить сильними ще навіть перед Люблінською унією. Усі реформаційні течії, що вщерть заливали тоді Польщу, полилися тепер і в Україну, особливо на Волинь. Верхи білоруського й українського громадянства, незадоволені з власного духовенства, дуже легко підпадали реформаційним впливам і переходили в кальвінізм. А коли кальвіністом став і литовський канцлер князь Микола Радивил, то він потягнув за собою до нової віри багато знатних православних домів, таких, наприклад, як Вишневецькі, Кишки, Фирлеї, Ласоцькі, Морштини, Воловичі, Гойські, Сапіги, Ходкевичі й багато інших; є відомості (правда, перебільшені), ніби в Новгородськім воєводстві з 600 православних шляхетських родин у батьківській вірі залишилося тільки 16 домів — усі інші перейшли на кальвінізм... Окремі протестантські громади розкинулися скрізь по Галичині, Волині, Поділлі й Побужжі. Цікаво, що на українські землі — на Волинь, Полісся, Побужжя, в Галичину та ін. місця — реформаційний рух докотився в своїх найлівіших течіях, тут сильно шириться соцініанство. Чи не найсильніше прищепилося антитринітарство власне на Волині, де його міцно підтримували такі українські роди, як Чапличі, Гойські, Сенюти, Холоневські, Чеховичі, Любенецькі й багато інших. Головними центрами соцініанства на Волині були: м. Киселин Володимирського повіту, м. Гоща і Ляхівці Острозького повіту та Берестечко повіту Лубенського. Трохи пізніше помандрувало соцініанство на Поділля та на Київщину».
Таким чином ми маємо підстави стверджувати, що населення Волині ще до євангельського пробудження у 20-х роках ХХ ст. вже було знайоме з протестантськими ідеями. Хоча вплив цих ідей був епізодичним та вибірковим, українці були знайомі з таким явищем та основними засадами нової для них віри.
2. Вплив німецьких та чеських колоністів-протестантів.
Важливу роль у становленні на Волині протестантизму зіграли німецькі та чеські колоністи.
Перші згадки про німців в Україні датуються Х століттям. У волинських містах Володимирі-Волинському та Луцьку торговельні німецькі колонії існували вже в ХІ столітті. В наступних століттях перебування у Луцьку німців було звичним явищем. Це пояснюється налагодженням матримоніальних союзів волинської знаті з німецькою, запрошення німецьких воїнів для допомоги у бойових діях, ремісників – для розбудови міст, а також привілеями, які мало місто на влаштування в ньому ярмарків і складів, а німці, як відомо, належали до найдавніших і найдосвідченіших гендлярів.
Масового та організованого характеру переселення німців в Україну на Волинь набуло з кінця XVIІІ століття. Німці зіграли визначну роль у реформації церкви, що привело їх до протестантизму, від якого волинські колоністи не відмовлялись навіть під тиском православної російської держави, яка запрошувала німців для підняття окремих галузей господарства та навіть управління військами і всією державою.
Матеріали першого перепису населення Російської імперії свідчать, що в 1897 році на Волині проживав 171 331 німець, причому в усіх без винятку повітах. В 1921 році на території сучасної Волині за переписом було 102 німецькі колонії.
Дослідник М.П. Костюк відзначає, що основну групу німецьких колоній на Волині становили представники різних напрямків протестантизму (в 1897 р. – 98,72%). Говорячи про високу релігійність німецьких колоністів, М.П.Костюк зазначає, що церква для них була таким же необхідним атрибутом життя, як і школа. «…німець дуже релігійний, і він не може залишитися без молитовного будинку, який повинен відвідати кожного недільного дня».
Не менш помітним у господарчому, суспільному та релігійному житті Волині була присутність чеських поселенців, які почали оселятися тут після реформи 1861 року. Перед початком першої світової війни на Волині проживало 27400 чехів. Хоча статистика свідчить про те, що значна частина їх сповідувала православ’я та католицизм, насправді серед них було багато протестантів — нащадків гуситів та інших протестантських течій Чехії. Вони просто були змушені офіційно приймати визнані державою віровизнання, щоб мати можливість вести господарчі справи.
Хоча, зазвичай, німецькі та чеські переселенці жили окремими поселеннями, зберігаючи свою національну та релігійну ідентичність, їхній вплив на місцеве населення був вагомим. Тривале проживання (фактично до 1939 року), господарська та культурно-релігійна діяльність справляли свій вплив на релігійну ситуацію в регіоні, з одного боку, послаблюючи позиції православ’я і, з другого боку, сприяючи поширенню серед населення євангельсько-протестантських ідей. Особливо вагомий вплив вони спричинили на розвиток та поширення баптизму в регіоні. У споруджених та залишених колоністами кірхах дотепер проводять богослужіння баптисти, як, наприклад, центральна церква ЄХБ у Луцьку, церква села Олешковичі Рожищенського району.
3. Духовний та моральний занепад православної церкви та втрата її впливу.
Як відомо, протестантський рух на Волині у 20-х роках ХХ ст. торкнувся переважно українського населення, яке в абсолютній більшості було православним. Тому духовно-моральна криза православ’я, яка досягла свого піку перед першою світовою війною, спричинила кризу довіри простих людей до цієї інституції. Тісна співпраця і постійна боротьба за сфери впливу між владою Російської імперії та Церквою, низький моральний стан духовенства, майже повне нерозуміння богослужбових відправ старослов’янською мовою не сприяли шанобливому ставленню до православ’я.
Уже наприкінці ХІХ ст. спостерігається зниження впливу Православної церкви у східних і західних землях України, особливо в містах і промислових центрах, поширюються індиферентизм, вільнодумство, невір’я, як наслідок – звернення багатьох осіб до нових релігійних ідей і течій. Так, у звіті Київського, Подільського та Волинського генерал-губернатора читаємо про те, що «до 1893 року в межах Київської губернії у 200 поселеннях нараховувалося більше 1200 сімейств із 5500 душами, заражених сектантством. У 1909 р. проведений перелік і виявилося, що у Київській губернії проживає 12 тис. душ, Подільській – до 10 тис., у Волинській – близько 14 тис., усього – 27 тис. сектантів».
Відверто та емоційно характеризує стан тодішнього церковного життя Трохим Зіньківський: «Ніхто, навіть попівство, не могло відперти того сумного факту, що між причинами руху не мале місце займати мусить ледарство і моральне зіпсутє українського духовенства, його здирство і чиновницька вдача і повне занедбаннє морально-просвітницької праці до народу… се згадують, але тільки тоді, коли мовить ся про колишнє спольщеннє духовенство на правобічній Україні, а що до того ж веде і його московеннє — про се ні чичирк!». Зіньківський наводить конкретні приклади морального занепаду священства, класифікуючи основні втрати православ’я. Окрім етичного боку справи, це — політизація церкви, її прислужництво російському царатові, участь у репресивних заходах (насамперед, переслідуванні інакомислячих); криза церковного життя, катастрофічне зниження рівня релігійної пропаганди і місіонерської практики, консерватизм богословської думки, формалізація культу, бюрократизація ієрархії; занепад релігійної освіти (нижчої і вищої); зменшення кількості кліриків з місцевого населення. Все це не могло не зумовити поступового розчарування українського селянина, ремісника, городянина в офіційній вірі.
Як це не дивно, але нерідко утиски та жорстоке переслідування сектантів православним духовенством призводило до зворотного ефекту: відкриті судові процеси, публічні застереження, публікації в пресі знайомили простих людей з євангельським вченням, стаючи своєрідною рекламою для нової віри. Публічні диспути між «єретиками» та православними місіонерами, які набули широкого поширення у перші десятиліття ХХ ст., давали змогу слухачам почути євангельську правду з перших вуст, а не спотворену духовенством.
Ще одним важливим фактором поширення протестантських ідей стало відокремлення Волині у 1921 році від Російської імперії, а отже й від централізованого пливу православних ієрархів.
А. Р. Кукурудза пише: «Нестабільність повоєнних років на Волині початку 20-х рр. ХХ ст. суттєво трансформувала міжконфесійні відносини в регіоні. Державна церковна політика Російської імперії чітко відповідала принципам охорони православ’я, невизнання прав особи на релігійне самовизначення, правової ієрархії конфесій та їх нерівності у правах, привілеях та обмеженнях, втручання у церковну діяльність християнських конфесій, фактичної заборони переходу в інше віросповідання, крім православного, заборони місіонерської діяльності для всіх конфесій, крім православної церкви. Такий стан справ впродовж століть не міг не сформувати в православного духовенства втрати відчуття конфесійної реальності. Якщо за минулих часів православна церква була привілейованою релігійною структурою і з погордою відносилася до інших конфесій, то розвал імперії кардинально змінив становище. Процес інституалізації Православної церкви в Польщі мав дещо невизначений організаційний характер. Сам юридичний статус православної церкви залишався неврегульованим».
Песимізму та розчарування у православ’ї додали також перша світова війна, жовтневий більшовицький переворот у Петрограді та Громадянська війна. Після таких трагічних подій православ’я не могло відповідати на духовні запити людей, тим більше, що воно саме виявилося за бортом політичного та суспільного життя.
Те, що зниження авторитету православної церкви було однією з причин розповсюдження євангельського руху на Волині, є факт, що на Галичині, де греко-католицька церква мала значно вагоміший вплив на суспільне, духовне та політичне життя, поширення протестантських громад було не таким стрімким та чисельнішим і зустрічало значно більший опір.
4. Входження Волині до складу Другої Річі Посполитої.
Польща в середні віки відігравала важливу роль у Європейській політиці. Амбіційні плани польських монархів знайшли втілення у 1569 році, коли внаслідок Люблінської унії утворилася велика за територією федеративна республіка Річ Посполита. Проіснувала вона до 1795 року, припинивши існування в результаті поділів між Росією, Пруссією та Австрією. Але після закінчення Другої світової війни Польща зуміла знову розширити свої землі за умовами Ризького договору 1921 року. В деяких історичних та публіцистичних джерелах Польща періоду 1921-1939 років так і називається: Друга Річ Посполита.
Коли подивитися на карту поширення євангельського руху на Волині того часу, то можна дуже чітко побачити, що територія цього руху практично співпадає з межами тодішньої Польщі. Ця особливість яскраво помітна навіть тепер, через 90 років. Отже, несприятливий з політичної та національної точки зору українців факт став однією з причин великого духовного пробудження.
Протестантські течії після закінчення на Волині бойових дій Першої світової війни відчули зміни у міжконфесійній ситуації і активізували власні структури в боротьбі за віруючих. Здавна існуючи на Волині, протестанти через виразну «антисектантську» політику Російської імперії не могли розгорнути активної місіонерської роботи. Розпад Російської імперії і спочатку невизначене ставлення польської влади дозволили протестантам значно розширити свою діяльність серед населення. Прихильники протестантського віровизнання в міжвоєнній Польщі опинилися в нових умовах, які, з одного боку, розкривали перед конфесією шляхи до збільшення кількості власних прихильників через втрату православ’ям статусу офіційної релігії, а з іншого – протестанти, починаючи з 1921 року, офіційно опинилися в межах католицької держави з усіма відповідними наслідками.
Не можна сказати, що польська влада була прихильна до протестантизму, але, з другого боку, вона не робила суттєвих перешкод, якщо громади чи союзи діяли в рамках закону. Після жорстоких переслідувань за часів російського царизму становище євангельських церков у складі Речі Посполитої було терпимим. Пробудження торкнулося, як правило, українців, які традиційно вважалися православними, тому влада терпимо відносилася до процесів, які проходили в самому українському середовищі. Більшу небезпеку Польща бачила у націоналістичних українських рухах, так як націоналістично-релігійне протистояння між Україною та Польщею протягом століть було напруженим та нерідко трагічним. Євангельські віруючі, на відміну від православних, рідко ототожнювали свої релігійні погляди з націоналістичними ідеями, тому, діючи в рамках закону, не мали особливих проблем з боку влади.
Оскільки євангельські християни не здійснювали в офіційній церкві актів хрещення, наречення дітей іменем, вінчання, поховання тощо, польський уряд дозволив вести реєстраційні книги у євангельських помісних церквах.
Відтак однією з вагомих причини поступової та невпинної «протестантизації» Волині стали суспільно-політичні зміни даної історичної епохи та входження її до складу Польщі, чого не скажеш за сусідні українські області, які на той час перебували під владою радянської атеїстичної влади.
Показовим у цьому відношенні є історія життя та діяльності відомого служителя Хмельниччини, співпрацівника Порфирія Ільчука та Трохима Нагорного Ніла Романюка. Він також покаявся в Америці, по приїзді додому активно працював з тернопільськими братами (райони їхньої праці були поряд), за його допомогою утворено багато церков. Але через політичну ситуацію, зокрема кордон між Польщею та новоутвореним Радянським Союзом у 1921 році, Ніл Романюк опинився в іншій країні та в нових умовах. У кінці 1920-х він був заарештований, ніхто не знає, як закінчилося його життя, а більшість церков припинила існування. Наслідки такої ситуації можна бачити навіть сьогодні, порівнюючи кількість п’ятидесятницьких церков на Хмельниччині та Тернопільщині.
5. Повернення з полону українців та заробітчан з Америки.
Перші десятиліття ХХ століття для Європи та Російської імперії характерні політичними та економічними потрясіннями. Неймовірний розвиток науки, техніки та промисловості, зміцнення окремих держав та збільшення їхніх амбіцій, а відповідно — бажання розширити сфери впливу, революційні настрої серед простих людей, нові політичні ідеї та нові бачення шляхів розвитку європейських політиків стали основними причинами вибухонебезпечної ситуації в Європі. Достатньо було однієї іскри, щоб вибухнула перша світова війна.
Російська імперія вступила у війну, маючи за плечима цілий клубок внутрішніх проблем, як політичного, економічного, так і морально-духовного плану. Зрозуміло, що війна, яка двічі пройшла через волинські землі, принесла розруху, економічний спад та зубожіння на українські землі. Руйнування політичної системи, знекровлення економіки та сільського господарства призвели до масової трудової еміграції українського населення.
Українська еміграція, яка розпочалася у другій половині XІX – початку ХХ століття і триває й донині, неоднорідна та багатогранна. Прийнято виділяти 4 хвилі української еміграції. Перша хвиля починається з останньої чверті ХІХ ст. і триває до початку Першої світової війни. Друга хвиля еміграції українців охоплювала період між Першою і Другою світовими війнами у ХХ ст. і була викликана поєднанням соціально-економічних та політичних причин. Емігрували в основному ті українці, які зі зброєю в руках боролися проти радянської влади, підтримували Центральну Раду, Директорію, Гетьманат. Третя хвиля еміграції викликана переважно політичними мотивами і розпочалася наприкінці Другої світової війни. Четверта хвиля — так звана «заробітчанська» — розпочалася у 1990-х роках. Велика частина емігрантів уже ніколи не повернеться в Україну.
Але нас більше цікавить перша хвиля еміграції, яка в багатьох випадках була заробітчанською. Виїжджали переважно молоді здорові чоловіки з наміром заробити грошей та повернутися до родин. Комусь це вдавалося, частина, звабившись спокійним та більш заможним життям в Америці, залишалися, повністю пориваючи зв’язки з батьківщиною та родинами, хтось повертався майже таким же бідним, як і виїжджав.
Трудова еміграція українців до США відіграла дуже важливу роль у зародженні протестантського і особливо п’ятидесятницького руху на Західній Україні. Якщо баптизм на Волинь прийшов трьома шляхами: з Центральної України, з Петербурга та через трудових емігрантів, то з п’ятидесятницьким вченням цей регіон познайомився вперше на початку 20-х років ХХ століття виключно через українців, які поверталися додому із заробітків з-за океану та з полону з Німеччини.
П’ятидесятництво на той час взагалі було новим вченням. Але його розвиток та поширення характеризувалися надзвичайною силою та бурхливістю. Тому за дуже короткий час пробудження на Азуса-Стріт перекинулося через океан і поширилося у країнах Європи. І якщо на той час у вже Радянську Україну П’ятидесятниця прийшла через місіонерську працю Івана Воронаєва, який відправився зі США безпосередньо як місіонер, то на Західну Україну, зокрема Волинь, вчення про хрещення Духом Святим прийшло через простих заробітчан, які поверталися додому. Окрім грошей для родин, вони везли щось набагато цінніше. Перебуваючи в Америці, багато хто із заробітчан почув там Благу Вістку і, прийнявши її, запалився бажанням поділитися радістю спасіння з односельчанами. Так на Волині розгорілися незалежно одне від одного численні вогнища пробудження.
Потужне пробудження на початку 20-х років ХХ століття прокотилося Тернопільщиною після рееміграції І. Симинина, П. Ільчука, Т. Нагорного, Й. Антонюка, І. Гериса, М. Недошитко, Г. Тернового, П. Пижа, М. Бобика та інших. Пізніше новоутворенні громади в селах зорганізувалися у Союз із центром у Кременці.
У поліські райони Волині повернулися Степан Ярмолюк (село Добре біля Гути, Ратнівський район), Ф. Кандиба (Риковичі, Іваничівський район), Давид Мінчук (Машів, Любомльський район), Яків Юркевич (Берестечко), Микола Ярощук (Датинь, Камінь-Каширський район), Петро Смітюх (Боровно, Камінь-Каширський район), Данило Коновальчук (Костюхнівка, Маневицький район), Лук’ян Новосад (Квасів, Горохівський район). У Човницю Ківерцівського району повернувся баптистський місіонер Федір Каплун. У селі вже були баптистські християни, і дуже швидко тут утворилася велика церква, на базі якої у 1924 році відбувся великий з’їзд. Пізніше через працю І. Зуб-Золотарьова, який увірував у спецтаборі для білогвардійців у Польщі, в Човниці виникла велика п’ятидесятницька церква. Саме в цьому селі у 1929 році відбувся історичний з’їзд, який об’єднав волинські громади.
Ще пробудження прийшло з Німеччини через військовополонених Першої світової війни. Деякі з них почули там євангельську вістку і повернулися після закінчення війни уже як проповідники Слова Божого. Тимофій Калинюк у своїй «Історії християн віри євангельської Волині» згадує імена Якова Волошина і Охріма Бортника (Смідин, Старовижівський район), Йова Степанюка (Котів, Ківерцівський район). Ф. Рощенюк пише про військовополоненого Григорія Голубицького, який у 1920 році повернувся в село Печірна на Лановеччині Тернопільської області.
6. Зародження п’ятидесятницьких громад з баптистських.
Описані передумови, які призвели до євангельського пробудження, характерні для двох протестантських течій, які потужно прокотилися Волинню у період між двома світовими війнами: баптизм та п’ятидесятництво. Але в історії взаємостосунків двох рухів того періоду є одна характерна риса, про яку мало згадується як з одного, так і з другого боку. Справа в тому, що у 20-30-ті роки ХХ століття чимало церков християн віри євангельської утворилося шляхом виходу віруючих, охрещених Святим Духом, із баптистських громад.
Характерним прикладом може бути історія Човницької церкви. Вона утворилася як баптистська. Один із майбутніх лідерів п’ятидесятницького руху І. Зуб-Золотарьов був членом цієї церкви, брав активну участь у її житті. Пізніше, згадуючи період до 1925 року, від говорить про цю церкву як свою, уникаючи назви баптистська. Федір Каплун у своїх детальних спогадах, які збереглися, жодним словом не згадує п’ятидесятницьку церкву в Човниці. Період з 1925 по 1929, до моменту, коли в цьому селі відбувся історичний з’їзд, залишається білою плямою щодо роз’єднання колись однієї церкви. Взагалі взаємостосунки баптистів та п’ятидесятників у той час було непрості, навіть ворожі. Баптисти відкрито, у тому числі й через свої видання, звинувачували нове вчення у небіблійності та в тому, що їхні проповідники та місіонери крадуть їхніх членів. Підстави для таких звинувачувань були: чимало п’ятидесятницьких церков утворилося шляхом поділу баптистських.
Ось що писав баптистський журнал «Христиансткий союз» у 1927 році: «Вокруг Луцка п’ятидесятники с большим напряженим распространяют свои убеждения на наших членов. В Чолнице и Свозах пару (?) братьев задело это учение, и они продолжают распространять его среди других членов, и от этого в общинах образуется дезорганизация». Знак запитання, яке автор замітки поставив після слова «пару» говорить, що таких, хто переходив у п’ятидесятнецьке вчення, серед баптистів було не «пару».
Через делікатність це питання мало вивчене, тому майже немає статистики щодо кількості таких громад. Але факт залишається фактом: багато людей прийняли вчення про П’ятидесятницю вже будучи євангельськими віруючими та членами чи прихожанами баптистських церков.
7. Праця Східно-Європейської місії. Об’єднання у Всепольський союз ХВЄ.
Зрозуміло, що, зародившись в різних умовах, різними шляхами, п’ятидесятницьке пробудження з часом могло піти в неправильному напрямку. Якщо для покаяння та прийняття Доброї Вістки було достатньо ревності, духовного запалу та жертовності перших проповідників та місіонерів, для повноцінного духовного життя потрібні були чіткі богословські рамки щодо вчення, християнського життя та богослужбової практики. Це добре розуміли перші служителі, намагаючись триматися братерської спільності та роблячи перші спроби об’єднання, як це сталося у Кременці.
І тоді на сцені духовного пробудження з’являються організація та людина, значення та працю яких у Волинському п’ятидесятницькому русі важко переоцінити. Це Східно-Європейська місія та її жертовний місіонер суперінтендант Густав Шмідт.
Починаючи з 1928 року, історія п’ятидесятницького руху в Польщі тісно пов’язана з іменами служителів Східно-Європейської місії Густава Шмідта та Артура Бергхольца. У 1927 році Густав зустрічається з Паулем Петерсоном і з його допомогою та за підтримки бізнесмена Свансона утворює Російську та Східно-Європейську місію для проповіді Євангелії у Східній Європі. Літом 1928 року Густав Шмідт приїздить у місто Данциг (нинішній Гданськ) як суперінтендант місії. Саме це місто стане на багато років базовою місіонерською станцією.
Уже в 1928 році працівники місії ведуть активну працю з об’єднання п’ятидесятницьких громад, які не увійшли до Союзу під керівництвом Івана Гереса. Потрібно було докорінно реорганізувати Союз, об’єднавши українські, польські, білоруські, німецькі та російські громади, зміцнити зв’язки між віруючими, виробити однодумність у питаннях віровчення, духовної практики, налагодити біблійну освіту. Густав Шмідт та Артур Бергхольц почали вести переговори з Іваном Гересом. Не все було гладко. Деякі брати, у тому числі й Іван Герес, поставилися до цього насторожено. Доводилося долати певні труднощі та непорозуміння. Не обійшлося без опозиції, яка пізніше об’єдналася у групу під назвою Церква Божа. Але нарешті всі питання вирішилися — і 5 травня 1929 року в селі Стара Човниця відбувся Всепольський об’єднаний з’їзд українських, польських, білоруських та німецьких п’ятидесятників. Головою з’їзду був обраний Іван Зуб-Золотарьов, пресвітер Човницької церкви п’ятидесятників. На з’їзді були присутні 83 делегати, які мали право голосу.
8. Акцент новоутвореного Союзу на єдиному віровченні, спільній праці усіх церков, духовній освіті, інформативних ресурсах.
Важливим було те, що новоутворений Союз, надаючи місцевим громадам широкі повноваження, чітко регулював стосунки між церквами та об’єднанням, виробив єдине віровчення, заохочував до єдності та співпраці. Особливого значення надавалося духовній освіті, і перш за все служителів, інформуванню віруючих через власні засоби масової інформації.
На з’їзді в Човниці був прийнятий Статут Союзу ХВЄ, який роз’яснював порядок діяльності місцевих громад. Було прийняте рішення про відкриття у Данцигу біблійних курсів для проповідників, регентських курсів, а також про випуск журналу «Примиритель». Для керівництва Союзом ХВЄ та для духовної опіки церков було обрано комітет, у який увійшли такі служителі: Артур Бергхольц (голова Союзу), Йосип Черський (заступник голови), Іван Зуб-Золотарьов (секретар), Данило Комса (скарбник).
Для успішної духовної праці було вирішено розділити територію на райони, що і було поетапно зроблено. У цих районах проводилися щорічні з’їзди, зібрання служителів, братські бесіди. Відразу ж після з’їзду розпочалася активна праця з вирішення тих питань, які обговорювалися. Вже через два місяці, у липні, Іван Зуб-Золотарьов відкриває у Човниці регентські та музичні курси, у серпні виходить перший номер журналу «Примиритель».
У кінці 1929 року на запрошення місії в Данциг приїжджає вчитель Біблії Павло Стехлік — і 2 березня 1930 року відкриваються тримісячні біблійні курси, на яких навчалося 25 чоловік. Це була перша п’ятидесятницька школа в Європі. Лише з травня 1930 року до лютого 1933 курси закінчили 271 особа. Окрім того, Густав Шмідт та його працівники за період 1929-1939 років провели близько 100 однотижневих та двотижневих курсів у місцевих церквах для тих, хто не мав можливості навчатися у Данцигу.
З 1 січня 1936 року в м. Кременці почав виходити щомісячний журнал українською мовою «Євангельський голос». До 1939 року вийшло 44 номери цього видання.
З того часу духовна праця набула небувалого поширення. Бог чудовим чином діяв по всій Польщі. Тисячі людей каялися, приймали водне хрещення та приєднувалися до церков, які, у свою чергу, росли та множилися.
За довоєнний період в Союзі відбулося 7 з’їздів (враховуючи два на Тернопільщині). Після Човниці вони проходили: у 1931 році — у с. Кричильську (Сарненський район); в 1933 — в с. Сільці; в 1935 — у Ківерцях; у 1937 — в Лодзі. Кількість віруючих стрімко зростала. Ось статистика лише за декілька років: у 1931 році в Союзі налічувалося 12204 члени, в 1932 — 15441, в 1935 — 18157, в 1937 — 21501. На початок другої світової війни в 15 районних об’єднаннях існувало 300 громад із більш як 25 тисячами членів.
9. Місіонерська діяльность.
Церкви, які утворилися та діяли в період між двома війнами за своєю суттю були місіонерськими. Першочерговим завданням віруючі і особливо служителі, благовісники бачили у поширенні Євангелії серед односельців та в інших селах. Історія поширення євангельського руху в тодішній Волині — це історія місіонерського руху місцевими місіонерами. У журналах «Примиритель» та «Євангельський голос» регулярно публікувалися звіти відомих проповідників про їхні тривалі поїздки в сусідні села та села інших районів. Саме через них утворювалися нові церкви, зміцнювалися вже існуючі.
Для підтримання такої праці виділялися значні кошти і віруючих заохочували жертвувати на таку працю. З протоколу районних бесід від 10 березня 1927 року у селі Биківці та Ришковці дізнаємося, що «во всех общинах должны развивать желание учавствовать в распространении Слова Божия, что можно сделать только через пожертвования и сборы на это дело. Для этого должны быть сборы каждое воскресение».
10. Особиста жертовність та праця окремих проповідників та місіонерів.
В усі часи християнської історії однією із головних, найбільш дієвих причин поширення євангельського вчення були велика посвята та жертовність у справі благовістя окремих проповідників та місіонерів. Починаючи від апостолів і дотепер Божа справа спасіння грішників тримається на людях, які за найбільшу ціль життя поставили служіння Господу. Не стало винятком і духовне пробудження на Волині першої половини ХХ століття.
Читаючи відому працю Володимира Франчука «Просила Россия дождя у Господа», можна звернути увагу на одну особливість стилю автора. Викладаючи перед читачем історію п’ятидесятництва, він особливий акцент робить на персоналізації, присвячуючи цілі розділи окремим діячам цього руху. Він з якоюсь особливою теплотою, навіть трепетом, що виходять за рамки наукового дослідження, детально зупиняється на житті тих, чиїм служінням та жертовністю стало можливе духовне пробудження в Україні.
Це й не дивно, бо історія християнства — це розповідь, складена з історій людей, які поклали себе на вівтар служіння Ісусові.
Список таких християн надто великий, серед них є відомі й не дуже відомі імена. Вони заради проповіді Євангелії багато чим жертвували, нерідко навіть життям. Але через їхню працю утворилися сотні церков та покаялися тисячі людей. Місіонерська праця на той час була нелегкою. Волинь вважалася бідним аграрним регіоном. Сільське населення, яке переважало і серед якого, власне, і відбувалося пробудження, розраховувало на свою важку працю. Тому той факт, що тодішні проповідники, залишаючи сім’ї та господарство нерідко на декілька тижнів, жертвували добробутом своїх родин, є особливо цінним для майбутніх поколінь, чия віра виросла на вірі та відданості попередників.
Ось які спогади залишилися про відомого волинського євангеліста Луку Столярчука: «Столярчук в більшості випадків бував у євангелізаційних мандрівках — залишав дім на два-три, іноді чотири тижні. Основний тягар роботи в господарстві лягав на плечі дружини. Не раз доводилося господарю сім’ї слухати від неї нарікання: «Лукаше, он хата вже валиться, і в полі нічого не робиться». На що той відповідав: «Моя доля не до поля». І часто ці поля невчасно були засіяні, хіба що Лукаш надійде під час посівної на декілька днів додому. Часто снопи ще довго стояли на полі під дощем, бо не було кому привезти. Але дружина розуміла служіння свого чоловіка та підтримувала його». Закінчив життя проповідник мученицькою смертю.
11. Висока народжуваність
Далеко не другорядним фактором швидкого росту євангельських церков на Волині була і залишається висока народжуваність. Волинські сім’ї традиційно вважаються багатодітними. Це стосується не лише євангельських віруючих, але й православних і неоцерковлених сімей. Тим більше характерним є багатодітність серед п’ятидесятницьких родин. На сьогодні Рівненська та Волинська області вважаються рекордсменами щодо кількості матерів-героїнь (більше як 17 тисяч на Рівненщині та 13 тисяч на Волині). Природний приріс у християнських громадах і дотепер є важливим чинником збільшення чисельності церков.
Волинь першої половини ХХ ст. вважалася переважно аграрною, більшість населення проживала осіло у селах, у родинах були важливими традиційні моральні цінності. Дітей з дитинства привчали слухатися батьків, ходити в церкву, жити згідно з Євангелією. Це допомагало їм, ставши дорослими, отримати спасіння та стати членами церкви. В сучасних волинських церквах звичним є картина, коли більше половини присутніх на зібранні — діти. Окрім того, міграція з сіл була незначною, тому враховуючи велику кількість дітей у сім’ях, церкви швидко зростали чисельно. Але й залишаючи села, віруючі тим самим сприяли поширенню Євангелії там, де оселялися. Цікавою є історія заснування церкви у м. Нововолинську. Утворений на початку 1950-х років як шахтарське місто, Нововолинськ потребував робочої сили, яка знайшлася у поліських селах. Тому нововолинська церква росла разом з містом, ставши однією з найбільших та найактивніших в області.
Інформація про зазначені передумови й причини зародження та розвитку п'ятидесятницького руху на Волині не є вичерпною і може доповнюватися його регіональними чи часовими особливостями. Можна лише зазначити, що перераховані фактори у поєднанні створили надзвичайно сприятливий ґрунт для зародження, поширення та зміцнення п'ятидесятницького вчення в Західній Україні.
Використана література.
1. Борщевич В.Т., Українське церковне відродження на Волині (20-40 рр. ХХ ст. ). Луцьк, 2000
2. Вавринюк Ю. 80 років Союзу церков християн віри євангельської. Історична довідка. Луцьк, 2009.
3. Гапонюк Л., Пирожко М., Чайка В. «Євангельський рух на Волині», 2009.
4. Горошко А. «Іван Воронаєв»
5. Журнал «Благовісник», 1,2001
6. Журнали «Євангельський голос», 1936-1939.
7. Журнали «Примиритель», 1929-1936.
8. Журнали «Христианский вестник», 1972-1974.
9. Зіньківський Т. Штунда. Українська раціоналістична секта.
10. «История євангельських христиан-баптистов в СССР», 1989.
11. Історія релігії в Україні: у 10 томах. Пізній протестантизм в Україні. Том 6. Історія релігії в Україні
Ред. проф. Петра Яроцького. Київ, 2002
12. Калинюк Т. «Християни віри євангельської на Волині», 1994.
13. Калинюк Т. «Історія християн віри євангельської», 2006.
14. Кіт В. Григорій Федишин: 1903 – 1924 – 1941. Львів, 2008
15. Костюк М.П. Німецькі колонії на Волині (ХIХ - початок ХХ ст.). - Тернопіль, підручники та посібники, 2003.
16. Корнелюк Д. Духовне небо Волині. Луцьк, 2005
17. Кукурудза А. Р. «Православ’я на протестантизм на Волині початку 20-х рр. ХХ ст.», НАУКОВІ ЗАПИСКИ, Серія «Історичне релігієзнавство», Випуск 5, Острог – 2011
18. Луцик Д.С. Незакінчена повість. 1999. Сакраменто
19. Огієнко І. «Українська церква, Нариси з історії Української Православної Церкви»
20. Свинчук А. Церковно-релігійна політика польського уряду щодо Волині у 30-х роках ХХст. // Науковий вісник ВДУ. – №1. – 2000
21. Тимощук О. П’ятидесятництво у Західній Україні: діяльність Союзу християн віри євангельської»
22. Тимощук О. «До проблеми формування протестантських ідей на теренах православної Волині»
23. Рощенюк Ф.С. Євангельський рух на Тернопільщині. Тернопіль, 1996
24. Русин П. Під вітрилами реформації: (Несправедливо забута сторінка історії української духовності), 2005
24. Черенков М.М. Європейська реформація та український євангельський протестантизм: Генетико-типологічна спорідненість і національно-ідентифікаційні виміри сучасності / Ін-т філософії ім. Г.С.Сковороди НАН України, Від-ня релігієзнавства. – К.: Асоціація «Духовне відродження»
26. Чехи на Волині: історія і сучасність. Праці Житомирського науково-краєзнавчого товариства дослідників Волині. Т.24. – Житомир-Малин: «Волинь», 2001. – С.73-74.
27. Франчук В., «Просила Россия дождя у Господа», 2001.
Примітки:
Тимощук О. «До проблеми формування протестантських ідей на теренах православної Волині»
Іван ОГІЄНКО, «УКРАЇНСЬКА ЦЕРКВА, Нариси з історії Української Православної Церкви»
Костюк М.П. Німецькі колонії на Волині (ХIХ - початок ХХ ст.). - Тернопіль, підручники та посібники, 2003.
Чехи на Волині: історія і сучасність. Праці Житомирського науково-краєзнавчого товариства дослідників Волині. Т.24. – Житомир-Малин: «Волинь», 2001. – С.73-74.
Гапонюк Л.А, Пирожко М.О., Чайка В.Г.,Євангельський рух на Волині в документах і долях людей, Луцьк, 2009.
Тимощук О., П’ятидесятництво у Західній Україні: діяльність Союзу християн віри євангельської»
Зіньківський Т. Штунда. Українська раціоналістична секта. С.128, 132.
А. Р. Кукурудза, «Православ’я на протестантизм на Волині початку 20-х рр. ХХ ст.», НАУКОВІ ЗАПИСКИ, Серія «Історичне релігієзнавство», Випуск 5, Острог – 2011
Рощенюк Ф.С., Євангельський рух на Тернопільщині. Тернопіль, 1996
Калинюк Т. Історія християн віри євангельської Волині. Сакраменто, 2006
Вавринюк Ю. 80 років Союзу церков християн віри євангельської. Історична довідка. Луцьк, 2009.
Журнал «Благовісник», 2,2000
Вітаю Вас. Я і є ота Тимощук О.(сьогодні я - Підлужна О.), на працю якої Ви спираєтеся. Щодо мене - то, як мені видалося, Ви не цілком точно процитували з моєї статті. Внаслідок - у Вашій інтерпретації вийшло, що Ольга Тимощук принижує рівень розвою протестантизму.
ВідповістиВидалити