Нерозумні

Новинні стрічки багатьох світових ЗМІ наприкінці листопада цього року розповсюдили повідомлення, що на одному з індійських островів від стріл місцевих жителів загинув американський місіонер. Те, що християнські працівники у своєму служінні ризикують життям, далеко не новина. Однак у згаданій пригоді є одна важлива обставина: поведінку молодого місіонера не можна було назвати розумною. Він свідомо йшов на майже вірну смерть.

Отже, коротко про трагедію.

27-річний американський місіонер Джон Аллен Чау відправився на один із численних островів Андаманського архіпелагу. Північний Сентінельский острів у Індійському океані відомий тим, що там живе чи не єдине відоме сьогоднішньому світові плем’я, яке не має ніяких контактів зі сучасною цивілізацією. На будь-які спроби встановити з ними контакт вони відповідають украй ворожо й просто вбивають усіх, хто наважиться ступити на острів. Їх усього чоловік 50-150. Останні десятиліття місцева влада, беручи до уваги бажання плем’я не йти на контакт і з метою вберегти їх від хвороб, проти яких у них немає імунітету, заборонила будь-які відвідини острова.

Джон Аллен Чау знав про цю заборону, як і про неприязнь тубільців та небезпеку для життя, однак свідомо пішов на такий крок. Кажуть, він багато років готувався до цього, бажаючи принести дикунам Євангелію. З його щоденників дізнаємося про палке бажання розказати їм про Бога.

На острів молодого чоловіка доставили місцеві рибалки (яких, до речі, звинувачують у порушенні заборони). Вони ж і стали свідками жахливої трагедії. Щойно місіонер вийшов зі своєї байдарки, як на нього посипався град стріл. Кажуть, він, поранений, ще повернувся до байдарки, але знову вийшов на берег, де й  помер від ран…

Після прочитання цієї історії насамперед напрошується один простий висновок: нерозумний хлопець. Знав, що його чекає, але йшов. Ну, ще можна зрозуміти випадки, коли свідома смерть оправдується адекватним результатом. А тут… Просто безглуздо й безрезультатно загинув.

Що ж, проста логіка та здоровий глузд підказують саме таке пояснення. І ті, хто не схвалює вчинок хлопця, справді праві. От тільки в багатьох життєвих обставинах ця логіка не спрацьовує… І не може пояснити мотиви деяких вчинків, здавалося б, адекватних та тверезомислячих людей.

Початок ХХ-го століття, Китай. У країні політична та економічна нестабільність. У нецивілізованих обставинах працює американський лікар Еліонор Честнат. Вона за власні гроші побудувала лікарню, у якій приймала всіх без винятку місцевих жителів. Під час повстання боксерів, коли ненависть деяких верств  населення до європейців досягла найвищого рівня, Еліонор продовжує працю. Вона залишається на місці найдовше з колег. У 1905 році, коли натовп розлючених людей захопив приміщення лікарні, Еліонор встигла втекти. Але там залишилися її європейські колеги та пацієнти. Вона повернулася, щоб чимось допомогти. Та було вже пізно: колеги були мертві. Місіонерка мала можливість знову покинути небезпечне місце, але залишилася з хворими. Останнє, що вона встигла зробити перед смертю, це відірвати шматок свого плаття, щоб витерти кров пораненій дитині…

Друга половина ХІХ століття. Гавайї. На островах, які нині називають райськими, у той час було пекло. Гавайський архіпелаг став розсадником хвороб усього світу. З 1770 по 1850 роки там уже були епідемії холери, сифілісу, віспи, кору. Проблема ускладнювалася тим, що тубільці звинувачували в усіх своїх нещастях європейців, а ті в свою чергу – вільні звичаї місцевого населення. Щоб якось зупинити поширення хвороби, влада ухвалила рішення ізолювати заражених проказою. Хворих і запідозрених у хворобі звозили в колонію на острові Молокаї. З 1866 року сюди кожен місяць приходив пароплав із Гонолулу, заповнений прокаженими. До 1873 року на острові не було жодної білої людини. Першим, хто ступив у це пекло, був Даміан де Вестер (про життя та служіння цього монаха читайте в наступному номері журналу — примітка ред.). Для освіченого європейця тих років було немислимо добровільно ввійти у світ гниття. Навіть лікарі не торкалися до прокажених, піднімаючи одяг хворого палицею й залишаючи ліки біля порога. Про жодне лікування та одужання не йшлося. І в цей смердючий, зневірений світ увійшов тридцятитрьохрічний монах, озброєний тільки Біблією й розп’яттям. Він відмовився від прийнятих у той час пересторог: не можна священикові торкатися до хворого, даючи причастя або змащуючи оливою руки й ноги… Через 16 років він помре. Від прокази…

Друга світова війна. Окупована Польща. Ще в 1912 році у Варшаві створюється сиротинець для єврейських дітей «Дім сиріт». 30 років ним керував Януш Корчак, польський лікар, педагог, письменник, публіцист, громадський діяч. Наприкінці жовтня — на початку листопада 1940 року «Дім сиріт» було переміщено в єврейське гетто. Під час збройних дій, пов'язаних із переселенням, Корчака було арештовано на робочому місці. Його ув’язнили, але за кілька тижнів звільнили під заставу. Вже в гетто продовжує опіку над дітьми. Уранці 6 серпня 1942 територію Малого гетто оточили підрозділи СС. Корчак вкотре відмовився під пропозиції порятунку, бо не хотів залишати дітей і працівників «Дому сиріт». У день депортації з гетто Корчак повів своїх вихованців на Умшляґпляц, звідки вирушали ешелони в табори смерті. Кажуть, один із офіцерів, упізнавши великого письменника, запропонував йому звільнення від поїздки. Корчак відмовляється. 6 серпня 1942 року він разом зі своїми вихованцями ввійшов у газову камеру концтабору Треблінка…

3 січня 1956 року. Джунглі Еквадору. Група молодих американських місіонерів готується до моменту, підготовка якого йшла декілька років: першого прямого контакту з одним із найбільш кровожерливих племен аука й подальшої місіонерської праці серед них. Їх попереджали про небезпеку як державні чиновники, так і керівництво місії в США. Тому сама операція трималася в секреті. Її готували обмеженим колом людей, серед яких були молода дружина й однорічна донька Джима Еліота, керівника операції, та сестра ще одного місіонера. Декількома рейсами невеликого літака, яким володіла група, переправляють на територію племені речі, намети. Благополучно приземляються, освоюються, роблять привал. На місіонерській базі з ними тримають зв'язок жінки. Через декілька днів, коли місіонери в черговий раз не вийшли на плановий зв'язок, другий літак вирушив на з’ясування причин мовчання. Пілот виявив літак місіонерів пошматованим, намет поламаним, речі розкиданими. Тіла п’ятьох молодих людей пізніше знайшли неподалік…

Можна було б ще приводити приклади «нерозумної» поведінки розумних людей. Їх багато. І вони ламають звичне уявлення про те, як правильно повинні поводитися люди в тій чи іншій ситуації, не наражаючи себе чи інших на небезпеку. І мимоволі постає запитання: «А чи варто так ризикувати життям? Особливо, коли дуже мало або й немає шансів на життя, коли результати можуть бути нульовими».

Відповіді можуть бути різними. Єдине, що можна сказати впевнено, — це те, що такі «безглузді» жертви з часом дають неймовірні результати.

Великий апостол Павло, людина високоосвічена, інтелектуальна, мудра та поміркована, одного разу сказав про себе та таких, як він: «Ми нерозумні Христа ради…» І пояснює: «Ми стали дивовищем світові, і анголам, і людям… Ми до цього часу і голодуємо, і прагнемо, і нагі ми, і катовані, і тиняємося… Коли нас лихословлять, ми благословляємо, як лають, ми молимося, ми стали як сміття те для світу…» (1Кор.4:9-13).

Парадокс, але історію, здебільшого, рухають саме ті «безумці». Саме вони є душею, пульсом і мотиватором історії. Їхня жертовність, наївність, дивацтво якщо й не призводить до бажаних результатів, то дає поштовх для інших, тверезомислячих і далекоглядних.

Та, власне, навіть Сам Бог учинив «нерозумно» — зійшовши зі святих небес на грішну землю й одягнувшись у людську одежину, помер як останній зі злочинців. Нелогічно, хтось скаже. Так, але ота «нелогічність» врятувала життя, як земне, так і вічне, мільйонам грішників.

Впевнений у собі Савл йшов по життю правильно та розумно. Усе злагоджено, усе по закону як людському, так і Божому. І раптом… зустріч із дивакуватим Назарянином. Вона все ставить із ніг на голову. І правильний та логічний борець за чистоту віри стає «нерозумним Христа ради» Павлом, і від всього, що було до того, «відмовився, і вважав за сміття…» (Фил.3:7-9).

Пізніше, коли Павло був уже відомим апостолом, в одній із церков йому було пророче слово, що у Римі його чекає смерть (див. Дії 21:8-14). Розумний послухався б, щось змінив, але ж він «нерозумний»… І пішов на вірну смерть.

Але Павлова «нерозумність» призвела до великого пробудження не тільки в самому Римі, але й у всій імперії.

Еліонор Честнат в конкретному випадку нічого не змінила своєю смертю. Але вона вклала частинку своєї праці, свого серця й душі в країну, яка нині вважається однією з перших за темпами зростання християн…

Даміан де Вестер помер, не просто полегшивши життя своїх підопічних, він показав приклад жертовності та відповідальності для інших. І сьогодні Гавайські острови — всесвітньо відомий курорт і райське місце відпочинку. А статуя монаха стоїть нині у вашингтонському Капітолії…

Януш Корчак загинув, але його подвиг став прикладом мужності, чесності, співчуття та відданості тим, кому служиш…

Джим Еліот зі своїми друзями не встиг сказати дикунам аука про Ісуса Христа. Навпаки, їхню операцію вважали авантюристською та непродуманою. Але через два роки після кількох обережних спроб зав’язати стосунки, люди аука запросили Рейчел Сейнт, сестру вбитого місіонера, до себе. Вона разом із дружиною Джима Еліота та їхньою маленькою донькою вирушила в джунглі. Сьогодні майже всі представники племені аука — християни…

Наприкінці 2018 року Джон Аллен Чау загинув безглуздою смертю на індійському острові. Нерозумний, хтось скаже. Можливо. Тільки в отій «нерозумності» є одна суттєва особливість. Він «нерозумний Христа ради». А це значить, що його історія не закінчена. І вона, ми надіємося, матиме несподіване та оптимістичне продовження. Яке саме — один Господь знає. Може, тріумфальне, може тихе та непомітне. Але в Бога ця смерть буде оцінена по-особливому. Бо Він оцінює — не як ми…