"Взвейтесь кострами, синие ночи..."

Сьогодні — День піонерії…

Для нинішніх дітей це слово ні про що не говорить. Коли їх запитати, хто такі піонери, то здебільшого говоритимуть щось на кшталт «першопроходець», або просто знизуватимуть плечима. Хтось особливо ерудований згадає куперівського «Піонера».

Парадокс: але я вперше дізнався про справжнє значення цього терміну лише у старшому шкільному віці. Для мене це слово з першого класу асоціювалося з червоним галстуком на шиї радянського піонера. І зі шкільною лінійкою, на якій в особливій, хвилююче-патріотичній обстановці пов’язували молодим рекрутам ці кумачі, приймаючи у ряди піонерії. А ще це слово асоціюється у мене з неприємними спогадами шкільних років, коли мені потрібно було вибирати між служінням Богові, до якого мене залучали в сім’ї та церкві, та служінням ідеям атеїстичної ідеології піонерської організації. Офіційно членство в піонерії було добровільним, але фактично — обов’язковим. Хто відмовлявся ставав не просто білою вороною, а ізгоєм, а то й ворогом держави та суспільства. Тому для дітей з віруючих сімей це був один з перших фронтів, де гартувалася, або ламалася їхня дитяча віра. Батьки приходили в школу, мали бесіди з вчителями, розказували про свою позицію, десь знаходили порозуміння, а здебільшого ні. Деякі шкільні вихователі були принциповими у питанні носіння галстуків, десь не хотіли йти на конфлікт з батьками. Тому питання носіння галстуків було часто різним, ситуаційним. Але був ще учнівський колектив, з яким не завжди домовишся і які були набагато прямолінійнішими у висловленнях та ставленні до друзів-сектантів. Тому в такому віці далеко не завжди і далеко не усім хотілося бути мучениками за віру. Тому доводилося маневрувати між церквою та школою, Божим та світським. А нерідко і лукавити та обманювати…

Пригадую один знаковий для мене випадок, який і досі багато про що говорить. Я, як і багато моїх друзів-християн, він подвійне «піонерсько-християнське» життя. Тобто, з дому йшов без галстука на шиї, перед школою одягав його, після школи, зрозуміло, знову ховав його в кишеню чи сумку. Якось, після останнього уроку, вибіг з класу, на ходу зриваючи червону шматину і недбало заштовхуючи її в кишеню штанів. І в цей час мене помітила наша класна вихователька, викладачка російської мови. Те, що сталося потім, закарбувалося в пам’яті дотепер. Зупинивши мене, вона сказала мені вийняти галстук з кишені. Я вийняв. «Подивися, на що він схожий» — сказала вона. Я мовчки дивився то на галстук, то на неї, мало що розуміючи. «Я знаю твоє ставлення і твоїх батьків до цього галстука. Ви не вірите в ідеї, які стоять за цим символом. Ви вважаєте носіння галстука гріхом. Я вважаю, що ви або помиляєтеся, або просто не хочете розуміти радянських ідей. Це ваша справа. Але я не дозволю тобі так поводитися з предметом, який для мене є великою святинею. За нього помирали наші діди та батьки. Червоний колір символізує кров, яку вони пролили. Вони платили за нього своїм життям. А ти так негарно поводишся з ним, як ганчірку запхав у кишеню… Якщо для тебе він ніщо, краще його не одягай… Я нічого тобі не скажу, коли будеш без галстука, але так з ним поводитися теж не дозволю…»

Не пам’ятаю, що я їй тоді відповів. Але для мене це був урок, який повністю я зрозумів уже в дорослому віці. Вчителька була справжнім дитям своєї епохи, справжньою комуністкою, для якої комуністичні ідеї були не засобом здобуття кар’єри чи забезпеченого життя, а свідомим, осмисленим вибором. Ми стояли по різні боки барикад, ми не знаходили точок дотику, але її відданість певним ідеям, які я вважав і вважаю помилковими, варті поваги. Це був один з небагатьох випадків, коли я по справжньому заповажав свого ідейного ворога. Її предмет став для мене улюбленим, я по іншому тепер дивився на її поведінку та слова. Я не погоджувався з нею щодо ставлення до комуністичних ідей, але в чому її не можна було звинуватити, так це у лукавстві. І її щирість була пекучим докором мого лукавства, двоєдушності та боягузтва…