Загальна кількість переглядів сторінки

3 липня 2020 р.

Єдність на віддалі



Карантин окрім явних неприємностей має і свої плюси. Я от, наприклад, за останні десятиліття вперше майже на два місяці залишився вдома удвох з дружиною. І надзвичайно вдячний Богові за той незабутній час… А ще знайшов час переглянути деякі свої архіви. І в архівному «сейфі» — коробці з-під взуття — знайшов армійські записи: маленькі листочки, нарізані зі стандартних аркушів, списані дуже дрібним почерком. «Маленькі» та «дрібним» — це для того, щоб їх легко було сховати у щілині в дерев’яній панелі на роботі. Поринув у спогади… Скільки цікавих моментів спливло у пам’яті!

І у зв’язку з карантином, з обмеженнями та забороною богослужінь мені пригадалися деякі епізоди моєї військової служби. А служив я аж у Хабаровському краї, більше як за 9 тисяч кілометрів від дому — це далі як до Нью-Йорка. Це зовсім інший часовий пояс: у мене вже день котився до вечора, а в Україні тільки прокидалися. Армійська служба була не такою тяжкою, як важкість розлуки. Я ніколи до цього не був так довго і так кардинально розлучений із родиною та церквою. Я тоді уже був членом церкви і відсутність богослужінь, неможливість спілкуватися з віруючими була не менш болючою, як розлука з родиною… Тоді не було Viber та Zoom, не було мобільних телефонів (та й до простих не завжди був доступ) — лише листи. До речі, через те, що на місце служби нас везли 28 днів, поки написав додому листа з адресою, поки отримав відповідь, то минуло цілих два місяці. Два місяці без жодної вісточки! Як я тоді розумів Тараса Григоровича у його ностальгії за Україною там, в орських степах!

Але попри усі незручності та труднощі я намагався тримати зв’язок з батьками, церквою. І не лише через листи. Спочаку це було важче, але пізніше я виробив для себе своєрідний розклад. Я вираховував, коли в моєму селі розпочинається богослужіння, робив усе можливе, щоб залишитися наодинці і подумки, серцем та душею намагався бути разом із братами та сестрами. Як була можливість, ішов у тайгу, благо, вона була одразу за казармою. Незважаючи на тисячі кілометрів, я майже реально відчував той особливий душевний зв’язок із церквою, я ніби чув проповіді (ех, якби тоді мені онлайн-трансляцію!), підспівував, молився. Більше того, навіть брав участь у Причасті: я знав час, коли воно звершувалося і подумки переживав той хвилюючий момент єдності з Христом та Церквою, я торкався духовними руками Тіла та Крові Спасителя. Моя участь у богослужінні була не фізичною, уявною, але для мене, тим не менш, — реальною…

Слухаючи дискусії щодо проведення чи не проведення богослужінь під час карантину, згадую оті віртуальні богослужіння і те почуття майже фізичної присутності поряд з тими, хто тобі дорогий. Мені важко зрозуміти тих, хто не уявляє свого духовного життя поза церковним богослужінням, хто не знає, що робити, коли двері храмів зачинені. В армії я майже рік не мав Біблії — батько у листах писав мені цілі розділи з Писання; я два роки не чув проповідей, але Бог там був не менш реальний. Я не помер духовно, як дехто стверджує, від того, що не відвідував богослужінь. Навпаки — там я ще більше пізнав Бога, Його присутність і Його відкриття. За два роки духовно виріс більше, аніж за 16-18 років відвідування церкви. Саме там я навчився по-справжньому спілкуватися з Богом — віч-на-віч, а не через служителів та церкву.

Так, мені не вистачало фізичної присутності родини, сімейної та церковної єдності, але я був з ними своїм серцем, відчував їхню любов та присутність. І я знав, вірив, що це — тимчасово. Настане час, і ми зустрінемося.

Ми не знаємо, чим закінчиться нинішня пандемія, але вона тимчасова. Віримо, що відкриються двері домів молитви, і ми знову відчуємо плече один одного. Але й зараз ми можемо мати цілком реальну можливість бути разом у дусі з братами та сестрами. Тим більше, що в нас цілий арсенал технічних засобів. І можливість час від часу все-таки зустрічатися. Може, Бог нас, як колись мене, хоче навчити мистецтву спілкуватися з Ним та з церковною родиною за будь-яких обставин?

І ще один штрих. Так сталося, що на момент карантину усі наші шестеро дітей не з нами. П’ятеро взагалі за кордоном без можливості найближчим часом зустрітися. Для батьків це важко. Але навіть у такій ситуації ми живемо однією родиною, хоча в них уже своє життя, свої плани, а між нами — відстані. Чи не щодня спілкуємося по телефону, вайберу, ділимося радощами та проблемами, підбадьорюємо один одного, разом сміємося та плачемо. Карантин не роз’єднав нас, навпаки, ми ще більше стали цінувати один одним, розуміти один одного. Ми розкидані по цілому світі, але ми разом… Звичайно, хотілося б побачитися, обійнятися, але дяка Богові і за це…

Карантин також розкидав наші церковні родини. Але ж телефони, вайбери — фізичні та духовні — ось вони, поряд. Біблії в наших домівках є в достатній кількості. Можливість молитися та спілкуватися з Творцем та братами і сестрами залишилася. А богослужіння… Будуть і богослужіння, якщо у серці буде справжня любов, розуміння та єдність. І — подяка Богові за все.

Юрій ВАВРИНЮК

Немає коментарів:

Опублікувати коментар