На перехресті думок. Блог Юрія Вавринюка

Я хотів Тебе зрозуміти, Боже! Я був — як оте кошеня сліпе. Який в Тебе настрій? На кого схожий? Досліджував Бога, а —                                          знаходив... себе. Я мріяв про зустріч з Тобою, Вічний. Цей пошук погнав мене у світи. Хотів подивитись Святому в вічі. А зустрів... лиш себе на краю самоти. До Тебе йшов, спотикався об мрію, чекав: за цим поворотом — небо. Чекав: Твій образ ось-ось заясніє... А прийшов... А прийшов, як завжди... до себе. Чому ж, ну скажи, Всемогутній Боже,  всі шляхи повертають до мене? Чи Тебе насправді немає, може, чи невпізнанний Ти, безіменний? Хтось торкнеться плеча.                                          По-дружньому так. Обернуся — а там — Твої очі. В тих очах я побачу — себе.                                                    О, як в них багато мене!                                Як співочо Ти звернувся, назвавши по імені: «Найцінніше, що маю під небом, що є скарбом для

Заримована любов Безжально редактор закреслює вірша: «Бездаро-поете, послухай, агов! Ну що може бути в поезії гірше Коли заримовані «кров» і «любов»?! Банально, бездарно отак римувати! Де ж думки політ, де твої словники? В поезії треба шукати, шукати! З найкращих слів-перел низати рядки!» Ну що ж, вчений муже, перечити марно: Писати отак — ворогам для зловтіх. Не просто знайти слово влучне та гарне Та ще й особливе, не так, як у всіх. Та думки ніяк вгамували не можу, Що рветься на тлі хитромудрих розмов, Коли враз пригадую днину негожу, Де в болях-воланнях земних молитов У вічній поемі, на інші несхожій, Небесною мудрістю, почерком Божим Навік заримовані кров і любов. Коли між камінням голгофського схилу Червоним бурштином губилася Кров, Вона в епіцентрі страшного горнила У щастя моє вримувала Любов. На світлині: Юрій Боднар, центральна частина триптиху «Свята Трійця» («Голгофа»)

* * * Він помирав.               Один.                             Стражденний.                                           Збитий. Вжахнулось сонце. Впала хижа ніч. Йому б ще жити, жити, й жити! Йому б ще ряст топтати босоніж. Йому б нести ще факели надії: Он скільки ще зболілих та калік. Ще у скількох душа без світла скніє. Який же Він був добрий чоловік! Та Він вмирав.                             Один.                                           Один на світі. Пекельно-чорна падала вуаль. А серце билось в грудях, наче в кліті: Воно вже чує списа гостру сталь.