Роздуми у передвеликодню ніч незадовго до світанку Воскресаю. Встаю з мертвих, розплющую очі після молитви. Крізь відчай ночі пророче бачу промінь надії. Воскресаю. Радію. Я з Пилатом страждала три дні від безсоння: позавчора я Його вбила… а сьогодні? Бог помер! Криза цивілізації — поминки Бога. І туди нам дорога. Нам шкода Бога, чесно. І навіть себе (трохи) — коли Він не воскресне. Я була біля гробу, де римська сторожа і римська печатка — на гріхи мої схожа. Я вартую пророка-невдаху чи власні розбиті ілюзії? Вони все одно розбитися мусили… Я з апостолами в горниці оплакувала свою зраду. Мені без Нього навіть дихати важко — чого заради? І з святими жінками несла до могили миро, душу, сльози, простирадла білі. Було темно — від сліз і щему у грудях: Він був мені Братом, Сином, Учителем, Другом. Я впала зомліла ниць від штурхань землетрусу. А раптом шеол не зміг проковтнути Ісуса? А раптом фарисеї праві — і мені просто дали по голові? І все ж могила пу