Передивляюся стрічку новин у фейсбуці,
переглядаю фотографії з Дня подяки, переслуховую виступ Ніка Вуйчича, перечитую
коментарі та аналітичні матеріали про цю історичну подію. І стає сумно.
Повертаюся до численних новин та публікацій під тегом R500, які наповнили
християнський медіапростір і продовжують сипатися уже майже рік. І стає сумно.
Повертаюся до своєї журналістської практики, коли мені доводилося збирати
матеріали та брати інтерв’ю про певні історичні події. І стає сумно. Найгучніше
у світі, навіть гучніше аніж у тій самій Європі, зокрема Німеччині, відзначаючи
ювілей Реформації, ми так і не зрозуміли основного: нам гостро потрібна власна
Реформація: особиста, на рівні місцевої громади, об’єднання, конфесії. Але ми
бездоганні та безгрішні, ми чітко дотримуємося 5 solas, тому треба усі сили
кинути на прозелітизм… І у святій простоті, в емоційному пориві настільки
відриваємося від реальності, що мало впливаємо на цю реальність. Ми продовжуємо
жити у своєму напівштучному світі, проводимо заходи під себе, тішимося ними,
гордимося ними, мало звертаючи уваги на те, як усі ці наші дії сприймають «не
наші».
Про що це я?
