Публікації

Показано дописи з міткою "гріх"

«Людина»

Зображення
Сусід збирається до млина. На підводі лежать мішки зі збіжжям, запряжені коні готові в дорогу. Але раптом, щось згадавши, господар гукає:  — Гей, жінко, винеси-но мені пляшку самогону в дорогу, щоб з млина їхав, як людина... Жінка, звичайно ж, винесла. І відразу уява малює звичну для нашого часу картину. Дорогою вихилясами їде підвода, на ній — захмелілий господар. Посоловілі очі не впізнають зустрічних, неслухняні руки шарпають за віжки, полохаючи бідних коней, час від часу з-поміж мішків чути якесь бурмотіння. Ось і подвір’я, з якого кілька годин тому господар виїжджав ще «не людиною». Тріщить паркан: не вписався у поворот. Злякані коні мчать прямо на хлів. З підводи доносяться прокльони і «побажання» на адресу жінки, що вибігла на гармидер, на коней, на матір і на самого Бога.  Приїхала «людина»! Біблія, розповідаючи про створення людини, зауважує, що Творець, закінчивши цю працю, сказав, що «вельми добре воно!» Людина виявилася настільки прекрасною і досконалою, що навіт

Казочка про лисичку та вовчика

Зображення
Великий Пушкін якось сказав: «Сказка — ложь, да в ней намек...». Він, звичайно ж, не помилився. Казка може багато чому навчити не лише мрійників-дітей, але й практичних дорослих. Пригадуєте українську казку про лисичку, що якимось дивним чином (ну, в казках це буває часто) роздобула собі сани з конячкою? От їде вона собі зимовим лісом, аж раптом — вовчисько з-за кущів. — Лисичко, кумонько, підвези мене, старого — благає той. — Ет, ні, сани розламаються, он який ти здоровий, — відказує гордовито візниця. — Ну, я тоді лише одну ніжку покладу, — просить сірий. Подумала лисичка: та скільки тієї ноги, нехай вже. Їдуть собі лісом. Вовк знову несміливо: — Лисичко-сестричко, та покладу я мо’ ще й другу ногу, не така вона й важка... Подумала лисиця: а й справді, через якусь ногу морочити собі голову, нехай кладе. Через декілька поворотів вовкові подумалося, а чому б ще й третю ногу на сани не покласти. І тут господарка саней не дуже опиралася. А через деякий час, дивись, вов

Кентавр Содому

Зображення
Апостол Петро згадує праведного Лота як «змученого поводженням розпусних людей», який «день-у-день мучив свою праведну душу, бача¬чи й чуючи вчинки безбожні» (2 Пет. 2:7). Справді, не позаздриш становищу, в якому опинився цей чоловік. Будучи праведником, дуже важко кожен день спостерігати гріх та розпусту, що оточують тебе. А втім, чи не він сам вибрав Содом місцем свого проживання? Чи не добровільно помістив себе у це розпусне місто? Мені здається, що в Лота була ще одна додаткова мука, яка завдавала сердечного болю не менше, аніж содомський гріх. Він мучився, роздираючись між принадою «наводненої околиці Йорданської», яка була «як Господній садок», та служінням Богові. ...Є у грецькій міфології легендарна істота: кентавр — напівлюдина-напівкінь. Ця химера поєднує у собі риси двох істот, що в принципі неприродно. Чимось Лот нагадує отого кентавра, намагаючись поєднати в собі істинну духовність з прибутковим становищем громадянина Содому. Коли ангели прийшли в це місто, Лот «сидів