Дороги розгубленого покоління

Усі ми — утрачене покоління.
Гертруда Стайн

В одній із публічних дискусій відомий український богослов Сергій Санніков сказав таку фразу: «Нинішнє покоління — це люди, які загубили себе». Мається на увазі пострадянське покоління, світогляд якого формувався у 90-ті роки минулого століття та на початку ХХІ. Чи мав автор цієї думки рацію? Вважаю, що так. І це, до речі, стосується не тільки молодих людей, що зросли в цей період, але й тих, хто вийшов із радянсько-комуністичного світу. Що ж саме дає підстави говорити про наших сучасників як про загублених?

Загублене покоління

Сам термін «утрачене (або загублене) покоління» належить американській письменниці Гертруді Стайн. Так вона назвала своїх колег по творчості, які працювали в період між двома світовими війнами, започаткувавши однойменну літературну течію. Але відомим термін став після того, коли один із представників цієї течії Ернест Хемінгуей використав фразу Гертруди Стайн як епіграф до свого роману «І сходить сонце». Він узагальнив поняття «утрачене покоління», застосувавши його до людей, які в молодому віці пішли на фронт Першої світової, рано навчилися вбивати, перейшли через усі жахіття однієї з найстрашніших воєн людства і після її закінчення не змогли адаптуватися до мирного життя. Їм не вдавалося нормально жити й працювати, будувати стосунки з людьми, вони часто божеволіли та накладали на себе руки.

Ситуація на посткомуністичному просторі, звичайно ж, не була такою катастрофічною, як у 20-30-ті роки минулого століття. Але все-таки руйнація однієї із найбільш сильних, впливових та витончених ідеологічних систем спричинила подібний ефект. Те, що десятиліттями вкладалося в людську свідомість, чим жили й мріяли мільйони, що вважалося міцним та авторитетним, раптом виявилося міражем, ілюзією. Система розвалилася, як картковий будиночок, і люди відчули себе обманутими та порожніми. Ейфорія від отриманої свободи швидко минула, не пристосоване до нових умов населення опинило­ся в духовному та ідеологічному ва­ку­умі. Попередні ідеали лежали розбиті, а нові ще не сформувалися. Більше того, за законом «природа не терпить порожнечі» цей вакуум швидко почав наповнюватися всім, що попадало на очі, що раніше було під забороною й мало таємничо-привабливий характер. Усі досягнення та пороки західного та східного світу бурхливим потоком ринули з-за зруйнованої залізної завіси — і повністю дезорієнтували як представників старої системи, до якої вони скептично ставилися, так і молодих, які народилися вже в новому, несформованому світі. Люди не змогли себе знайти в умовах безробіття, розгулу бандитизму, рекету, перерозподілу влади та капіталів. Вони загубили себе…

Розгублене покоління

Коли я почув фразу Сергія Саннікова, відразу ж подумав: це не тільки загублене, це ще й розгублене покоління. Молоде покоління, яке повинне було змінити стару генерацію, опинилося в розгубленому стані. Їх не було кому вчити, стара комуністична школа дискредитувала себе, нова не народилася. Батьки гарячкувато намагалися або будувати бізнес, або просто вижити. Учителями стали телебачення, відеокасети, пізніше інтернет — і жорстока дійсність. Школярі та підлітки розгубилися без чітких цілей, орієнтирів та підтримки.
Якось, на початку 90-х років, мені довелося брати інтерв’ю в одного з українських єпископів. Він про цей час сказав так: «Наше населення подібне до телят, які народилися зимою в зачиненому хліві, а з настанням весни їх вперше випустили надвір. Ви бачили, що вони перші години виробляють? Брикаються, бігають, скачуть, поки безсило не падають на землю. Нас, як тих телят, випустили з комуністичного хліва, і в нас запаморочилася голова. Ми не знаємо, за що хвататися і як насолоджуватися свободою. Це стосується й віруючих, які кинулися в різні сумнівні вчення, кинулися на все нове та привабливе».

Що ж, аналогія не дуже толерантна, але справедлива.

Згадуючи пострадянське хри­сти­ян­ство, також можна говорити про загублене та розгублене покоління. У той час, як багато свідомих віруючих, і особливо молоді, відразу ж зорієнтувалися й активно стали використовувати несподівану свободу для проповіді Євангелії, багато хто стояв розгублений. Певною мірою про них навіть забули. На порядку денному стояли інші проблеми: як швидше емігрувати подалі з України, як розширити бізнес, як побільше захопити душ новим західним вченням, як збудувати дім молитви на тисячу місць, як зберегти традиції своєї церкви, як… І тих «як» сотні. Молоде покоління розгублено озирається й самостійно шукає свою власну дорогу…

Шукаюче покоління

Але було б великою помилкою ставитися до пострадянських громадян незалежної України тільки як до загублених. Часто можна чути плачі, якими розбещеними, безпринципними, байдужими, безвідповідальними є нинішні діти та молодь. Вони нічим не цікавляться, одні комп’ютери та смартфони в голові, Біблію не читають, на зібраннях відверто пасивні. Не те, що колись…

Я категорично не погоджуюся з такою позицією. Те, що серед молодого покоління спостерігається згадане, це правда. Варто додати, що на зміну «розгубленому» поколінню зараз приходить байдуже покоління. Це діти, які не знають ні тоталітарних часів, ні шокових 90-х, які звикли до більш-менш спокійного й відносно ситого життя. Яких дійсно цікавлять «круті тачки» та останні моделі айфонів.

Але, на щастя, переважну більшість молодих людей я назвав би ШУКАЮЧИМИ. Далеко не всі пасивні та зациклені на ґаджетах, далеко не всі байдужі щодо Бога та віри — далеко не всі загублені, розгублені та байдужі. Так, вони частково є такими, але, разом із тим, намагаються знайти своє місце в суспільному та церковному житті. Вони свідомо шукають серйозних стосунків з Богом, вони прагнуть служити Йому та йти за Ним. З одного боку, вони перевантажені сучасними технічними досягненнями, надміру захоплюються інтернетом, іграми та соцмережами, з іншого — навіть у тих заняттях, які викликають хвилювання, а то й презирство з боку старших, вони намагаються знайти свою дорогу до Бога. Власне, як зауважив один з моїх колег, прочитавши чернетку статті, молоді люди в усі часи проходили дорогою розгубленості та пошуку.

Розмовляючи з молоддю, підлітками, з власними дітьми, я бачу одну серйозну тенденцію, яка була майже непомітна за моєї молодості. Говорячи на життєві, духовні, біблійні теми, слухаючи про обмеження, заборони чи правила, сучасні діти хочуть чути не лише авторитетну та безапеляційну думку старших чи церкви, для них дуже важливе питання: «ЧОМУ?» Вони не задовольняються простими та обтічними (а часто й просто лукавими) відповідями: «Так Біблія каже!», «Так в нас в церкві прийнято», «За це наші брати сиділи». Іноді ці відповіді взагалі бувають зверхніми та недолугими: «Замалий ще таке запитувати», «Бо я так сказав!», «Виростеш, зрозумієш», «Ну, якщо ти не розумієш цього, то що з тобою далі говорити».

Нинішнє молоде покоління значно випереджає попереднє за своїм інтелектуальним розвитком, діти більше за нас знають, оперують величезним обсягом інформації. І, що важливо, вони дуже швидко оцінюють навколишню ситуацію, яка постійно змінюється, і з легкістю адаптуються до неї. Тому вони схильні до аналітичного мислення, тверезого погляду на життя. Вони провокують старших на відвертий діалог, намагаються зрозуміти внутрішню суть речей, які бачать та чують в сім’ї, церкві. Вони вимагають серйозного та логічного пояснення. І не знаходять його. Старше покоління, на жаль, не вміє вести діалогу, боїться та уникає його, тим самим втрачаючи авторитет в очах дітей. Підсвідомо відчуваючи власну нездатність відповісти на те чи інше запитання, вони вимагають від молодих не стільки щирого та свідомого служіння Господу, скільки дотримання своїх усталених традицій, норм та поглядів. Парадоксально, але тут розгубленим постає вже старше покоління. І це відштовхує шукаючу та думаючу генерацію ХХІ століття.

Я не хочу сказати, що в нашому християнському середовищі все так погано. Є багато служителів, і перш за все в дитячому служінні, які розуміють проблеми та особливості сучасних дітей та підлітків. Вони намагаються донести до них Євангелію сучасною та доступною для них мовою, використовуючи сучасні засоби та досягнення. Вони мають духовне чуття й уміють спрямувати тих, хто шукає сенсу життя, у правильне русло. І це радує. Радує те, що ось уже понад чверть століття на пострадянському просторі працюють тисячі місіонерів, переважна більшість із них — молоді люди. Я маю можливість два з половиною десятилітя працювати в місії і бачу їхню ревність та жертовність. Буває, вони помиляються, щось їм не вдається, але вони щирі у своїх почуттях, служачи Богові.

Тому вважаю, що старше покоління віруючих несе серйозну відповідальність перед Богом за те, чи допоможуть вони молодим людям, що шукають істину, знайти її. Чи зможуть зрозуміти своїх дітей, які живуть та вчаться в зовсім інших суспільних та духовних умовах, аніж вони. Це виклик усім нам.

Декілька разів на конференціях служителів чув від працівників, що працюють з дітьми, такий аргумент: «Церкви дуже багато зусиль та коштів витрачають на служіння людям, які скотилися на моральне, духовне, суспільне дно: наркоманам, п’яницям, злочинцям. Для них створюються дороговартісні реабцентри, робота йде роками, і не завжди з позитивним результатом. А чи не краще зробити серйозний акцент на праці з дітьми, щоб просто не допустити, щоб в майбутньому вони стали, п’яницями, наркоманами, злочинцями?» І це, дійсно, правда. Як кажуть, пожежу легше попередити, аніж загасити.

Повірте, діти та молодь нині не такі вже й погані. Вони ще не втрачені. Їхні душі — як чисті листки паперу, на яких ще потрібно щось написати. Якщо не напишемо ми, напише вулиця, напише інтернет, напише жорстока дійсність дорослого життя. Але щоб допомогти їм, дорослим потрібно спуститися на рівень дітей, щоб вести діалог на рівних. А ми часто намагаємося розмовляти з ними з позиції зверхності та авторитету. Часто апелюємо до минулого, до переживань та досвіду нашої молодості. І це ще збільшує бар’єр та непорозуміння між поколіннями.

Розуміюче покоління

Наші діти живуть в особливому світі, до якого нам важко, а здебільшого й неможливо адаптуватися, який для нас часто незрозумілий та ворожий. Але це їхній світ, з його досягненнями та небезпеками. Від нього не втечеш, його не зміниш. Тому нашою молитвою повинні стати слова Ісуса з Його заступницької молитви: «Не благаю, щоб Ти їх зо світу забрав, але щоб зберіг їх від злого» (Ів.17:15). Наше завдання — не відгородити дітей колючим дротом від світу, а навчити їх жити в ньому так, щоб вони були Людьми та Християнами (саме так, з великої літери).

Дозволю привести цитату з лекції Сергія Вітюкова.

«Одного разу ми відпочивали з друзями. Під час однієї з прогулянок містом я побачив, що наші друзі закрили дітей плащем і дуже швидко пробігли повз одне вікно будинку. Коли ми підійшли ближче, я зрозумів, чому вони так зробили. З вікна лунала гучна музика, п’яні голоси. У вікні діти могли побачити дим, що заповнював кімнату. Друга сім’я повторила те ж, що зробила перша. А я думав, як же вчинити мені, й вирішив, що не ховатиму своїх дітей від цього, тому що нам не уникнути зустрічі з цим «вікном» ні тепер, ні потім. Я розумів, що діти рано чи пізно побачать це, але тоді біля них може не бути нас. Коли ми підійшли до вікна, очі доньки розширилися, і вона запитала: «Тату, а що там відбувається?» Я нахилився, розуміючи, що маю буквально 30 секунд, і сказав: «Є люди, які не люблять Господа, у їхньому серці гріх, тому вони люблять це. Дим, алкоголь і ось така музика — це все, що їм подобається». Донька сказала: «Тату, швидше ходімо звідси! Як це жахливо». У наступні декілька тижнів я зрозумів, що моя донька засвоїла урок. Почувши подібну музику, вона казала: «Тату, а це музика з того вікна! Вона мені не подобається». Ці 30 секунд нашої розмови вплинули на її сприймання музики як такої.

Ви можете відгородити дітей від світу й тримати їх так до повноліття. Певною мірою це добре бажання. Мені теж цього хочеться. Але потім ви все-таки будете змушені відпустити дітей. І вони безпомічно дивитимуться на те, що їх оточує, не знаючи, як на все це реагувати. Колись вони все це побачать, і так би хотілося, щоб мали правильне уявлення й правильну реакцію на те, з чим стикнуться у своєму житті. І ці уявлення та реакцію маємо сформувати ми, батьки, правильно коментуючи те, що діти бачать, і формуючи в їхній свідомості правильні висновки й правильні бажання».

 «Загублене покоління», «розгублене покоління», «байдуже покоління», «шукаюче покоління»… Зрозуміло, що ці терміни, як і самі роздуми автора, певною мірою схематичні, вони не відображають усієї палітри думок та почуттів покоління, яке вже завтра прийде на зміну нинішньому. Зрештою, певною мірою і старші пройшли через ці етапи, хай і не такі чіткі та яскраві. Тому тим більше вони повинні з увагою та серйозністю поставитися до життєвих та духовних пошуків своїх дітей та онуків. Стати для них «розуміючим поколінням». Допомогти відшукати дорогу до Бога співпрацею, молитвою, підтримкою. Молоді зрозуміють старших, коли старші зрозуміють їх. І не тільки їх, але й час, у якому вони живуть.

Журнал "Благовісник", 4,2016