Загальна кількість переглядів сторінки

22 січня 2015 р.

Небо і земля: точки дотику




«На початку Бог створив Небо та землю». (1 М. 1:1).
«І бачив я небо нове й нову землю…» (Об. 21:1).

Небо і земля у людській свідомості майже завжди стоять на різних кінцях Всесвіту. Вони ніколи не зустрічаються, хіба що на лінії горизонту. Вони протилежні один одному за своєю суттю та природою. Вони надзвичайно далекі один від одного. Ну… як небо від землі.

Однак, вони мають багато точок дотику. Більше того, вони перехрещуються, доповнюють одне одного, вони (уявіть собі!) — не можуть існувати одне без одного.



Саме така єдність неба та землі була закладена у планах Бога, коли Він задумав створити Всесвіт. І саме так Він і зробив. Напевне, нікому не вдасться розгадати таємницю Едемського саду: де і яким він був. Ймовірно, він знаходився саме на землі, мав чисто фізичне вираження та природу — і одночасно був місцем прогулянок Творця і Його зустрічей з людиною. Небо і земля співіснували в дивовижній гармонії, і важко було б сказати, де починалося одне і закінчувалося друге.

А потім стався розрив. Глибока прірва, ангел з полум'яним мечем, сум в людських очах і щем в серці при погляді вгору. Гріх та людська неслухняність розвели небо та землю у протилежні сторони Космосу та свідомості, як рефері розводить боксерів у різні кутки рингу. Час від часу вони сходяться, але не для обіймів, а для жорстокої битви. Вони стали ворогами. Бог залишився десь в далекому і таємничому небі, земля стала місцем приписки диявола.

І увесь той час між ними висіла важка завіса єврейської скинії…

А потім ця завіса розірвалася. Зверху донизу. У святе святих, яке було маленьким та неточним символом неба на землі, увірвався переможний крик Боголюдини: «Звершилося!» Той, Хто свого часу творив небо на землі (чи землю в небесах?) знову з'єднав їх воєдино. Син Божий — і одночасно син людський — висячи на хресті між небом та землею, розпростертими руками з'єднав те, що роз'єднав диявол.

Тому нині ми маємо повне право говорити про органічну єдність неба та землі. Ця єдність поки що недосконала. Земне ще носить у собі бацили зла та гріховності, люди ще ховаються від променів згори, але по цій землі вже ходять громадяни неба. Вони ще на чужій території, але мають небесний паспорт. Земля ще під владою сатани, але Дух Святий має реальний вплив на земні справи через земних людей, майбутніх жителів неба. «Царство Боже всередині вас» — ці слова, прості і таємничі одночасно, поєднали здавалося, непоєднуване. І тепер небо та земля сходяться не лише на пейзажах відомих художників — вони сходяться в душах та серцях дітей землі, які довірилися голосу неба і стали дітьми Божими.

Люди ще довго будуть використовувати крилатий вислів — «далекий, як небо від землі». Але він вже не точний, не актуальний. Сьогодні небо, як ніколи, стало близьким і доступним. Просто потрібно простягнути руку — і взяти його. Взяти спасіння, запропоноване Ісусом, і отримати перепустку в Царство Боже.

Настане час, коли небо та земля повністю зіллються воєдино. Буде нове небо й нова земля, де перебуватиме правда. Коли на оновлену землю з небес опуститься Новий Єрусалим, щоб стати столицею Царства, яке вже дві тисячі років будується із земних цеглин — оновлених жителів грішної планети.

Тож чи далеко небо від землі? Зовсім ні! Воно поряд — на відстані кроку віри, на відстані руки, як на фресці Мікеланджело. Пам'ятаєте: дві руки, простягнуті назустріч одна одній. Здається, ще мить — і між ними спалахне блискавка єднання, два світи зіллються воєдино. Правда, великий Буонарроті тут зобразив щось інше: сокровенну таїну сотворення Адама. Творець, Який щойно дав життя першій людині, ніби відпускає її від Себе в самостійне плавання, ніби відриває від Себе частинку Себе. Художнику в цьому жесті вдалося поєднати два протилежних за суттю дійства: роз'єднання двох істот і одночасно їхню єдність.

Між подією, зображеною на сікстинській фресці, і нашим часом — величезний пласт часу. Але якби мене попросили зобразити сьогоднішні стосунки Бога та людини, я б просто підвів вас до «Сотворення Адама». Всевишній так само простягає руку в напрямку людини. Небо і земля, Творець і творіння ось-ось з'єднаються у якомусь особливому рукостисканні. Але щоб вони з'єдналися, потрібні руки, простягнуті назустріч одна одній.

А чи помітили ви щось незвичне у позах Адама і Творця? Господь зображений у величезній напрузі, динаміці, здається, ніби Він зібрав усі Свої сили, почуття і вклав їх у єдиний порив назустріч людині. Адам же сидить у зручній, комфортній позі, розслаблений і якось мляво чи навіть неохоче відповідає на Божий жест. У Всевишнього вже немає можливості наблизитися до Адама ні на міліметр, Він і так, скільки міг, простягнув Свою правицю. А от в людини ще є великий запас руху, достатньо лише трішки піднятися, відірватися від землі — і народиться велика мить єднання…

Єднання між небом та землею. «Тлінне зодягнеться в нетлінне, а смертне зодягнеться в безсмертя». «І, як носили образ земного, так і образ небесного будемо носити». Ці оптимістичні рядки апостола Павла — надія і впевненість спадкоємців небесного царства.

А поки що — земний мандрівник, втомлений, збитими до крові ногами торує земні стежини. Земля тримає його, обмежує, не пускає вгору. Його серце гучно б'ється в грудях і хоче чогось більшого, ширшого, вищого. Це небо в душі простягає руки назустріч Всевишньому. Це душа сумує за чистою, як Божа сльоза, землею Едему. А десь там, попереду дороговказом сяє слава нового міста, збудованого для земних небожителів.

Немає коментарів:

Дописати коментар