Загальна кількість переглядів сторінки

Показ дописів із міткою християнство. Показати всі дописи
Показ дописів із міткою християнство. Показати всі дописи

7 вересня 2017 р.

Ураган Ірма, німецьке божество та Божий кулак над пляжами




Прочитав сьогодні в одному блозі роздуми одного шанованого (без іронії) мною проповідника та блогера щодо подій природно-катастрофічного характеру в Карибському регіоні. Ось цитата.

Не знаю почему очередной и самый мощный ураган за  все время наблюдения, назван именем Ирма. "Имя Ирма происходит от названия древнегерманского божества Ирмина (Германа или Яримана (Ярило)). Первый слог имени имеет значение «благородный, истинный, жизненный»." Ураган "Ирма" назвать благородным едва ли можно. Он оставляет после себя ужас и разруху. Ураганы не дают дремать людям в местах, где можно хорошо в это время отдохнуть. Даже любимый остров Романа Абрамовича, как сообщает МК, снесен. Может быть Бог таким образом разговаривает с людьми, которые во время отдыха ни о чем не думают, как только о грехе?

18 серпня 2016 р.

ДЕМИДОВИЧ — ШЕВЧЕНКО: РАХУНОК 0:0


Слідкую за фейсбушною дуеллю Демидович-Шевченко. Невідомо, чим вона закінчиться. Але вона вже оголила деякі проблеми сьогоднішнього християнства, зокрема пострадянського, а ще точніше, російсько-українського. Не буду публічно ставати на сторону того чи іншого опонента, і не тому, що, за словами Шевченка, зберігаю нейтралітет, а тому, що маю свою чітку позицію щодо піднятої теми. І це перша проблема, яка яскраво виражена у публікаціях Демидовича та Шевченка, точніше, у коментарях під ними. 

19 березня 2014 р.

Яке ж призначення Церкви?




Ці фотографії облетіли цілий світ. Вони увійшли у золоту фотоскарбницю новітньої української історії. Вони стали символом київського Майдану. А ще — стали символом практичного християнського милосердя. І коли говорити про вплив церкви на суспільство, неможливо знайти для цього більш значущої та красномовної ілюстрації.

Київський Михайлівський собор під час бойових дій у центрі української столиці перетворився на лікарню. Там, де ще вчора в тиші та благоговінні люди схиляли коліна, сьогодні схиляються лікарі над пораненими.

Комусь це може видатися блюзнірством чи оскверненням святого місця. Аж ніяк! Навпаки, саме такою повинна бути Церква!

Даруйте, але ми, віруючі, не завжди розуміємо для чого потрібна Церква. Здається, радянські ідеологи таки зуміли переконати нас у тому, що церковні приміщення (як і зібрання віруючих) мають одну «велику» і «святу» ціль — «совершение религиозных обрядов». Ми в переважній більшості приходимо в наші церкви і доми молитви саме для того, щоб задовольнити наші особисті духовні потреби. Частково це так. Це добре та правильно. Але неправильно обмежуватися лише цим. І — злочинно перетворювати їх у такі собі «закриті зони», «клуби за інтере­сами», куди стороннім вхід заборонено, або де їм незатишно, лячно, де вони себе відчувають чужими й непотрібними.

Пригадую, як шипіли на мене, протестанта, побожні бабусі біля входу в собор, коли я при вході не перехрестився. І пригадую, як сторож протестантського дому молитви виганяв жінку «не по-християнськи одягнуту» (в штанах), яка на свою біду зайшла на територію церкви…

Церква — це не лише місце для поклоніння, духовного навчання чи спілкування, це — лікарня, притулок для обездолених та відкинутих суспільством, це духовна консультація. Це — служба порятунку. Це — будинок доброго самарянина для поранених. І вона повинна працювати цілодобово. Без вихідних. Без поділу на «наших» і «не наших».

В українському суспільстві, згідно зі статистикою, люди найбільше довіряють церкві. Це добре. Це похвально. Виправдаймо це довір’я. Відчинімо церковні двері для усіх без винятку: для щирого християнина, який прийшов у благоговінні подякувати Богові, для пораненого тілом та душею, якому потрібне лікування, і для закоренілого злочинця, який несподівано для себе відчув потаємне бажання зайти до церкви. Не біймося відчинити двері для світу: якщо ми насправді віруючі, насправді святі, світ не зашкодить нам, а, навпаки, зцілиться від нашої любові, милосердя та відкритості.

26 квітня 2013 р.

Ознаки часу


Цивілізований світ перейшов «точку неповернення». Вважаю, що питання загибелі західної християнської цивілізації це лише питання часу. Власне, вона вже мертва, залишилася лише обгортка з традицій та окремих фрагментів, які набувають все більш гротескних форм. Християнство запльоване, зацьковане, висміяне і безсиле загнали в кут і воно животіє тільки тому, що комусь ще хочеться порозважатися продовженням його агонії. Християнська Європа, де за статистикою на одну традиційну європейську сім’ю припадає 1,5-1,8 дітей приречена не тільки морально, але й фізично.




Мене шокували фото, поширені інформаційними агентствами, про напад людиноподібних істот із Femen на католицького священика. Я вважаю їх символом сучасного збоченого псевдотолерантного Заходу. Я навіть не затуляю, як це часто робиться, окремі частини тіла чорними квадратиками — там нічого затуляти, цей прекрасний символ жіночності атрофований, як і сама їхня совість. Я не чув раніше про цього священика, не знаю його поглядів, але яскраво побачив погляд тих, хто зараз править бал у так званому вільному та демократичному західному суспільстві. Хижий оскал толерантності, зло, ненависть, вседозволеність і жодної поваги до загальнолюдських цінностей — це і є справжнє обличчя тих, хто демократично-насильно нав’язує нам спотворену ідею свободи та рівноправ’я. Вдивіться уважно у спотворені ненавистю обличчя «борців за свободу» — це символ «вільної Європи». Вдивіться у спокійну постать священика — це символ сучасного християнства: такого, що ще зберігає почуття власної гідності, але вже безправного та зневаженого.

Впевнений — хуліганки не будуть покарані, бо мають дуже високих покровителів, які, власне, і смикають їх за потрібні ниточки. Їм можна безкарно оголюватися, шокувати противників вульгарністю та цинізмом, обливати брудом християн, спилювати хрести та оскверняти храми, а християнам навіть хрестики на робочому місці не можна носити. Це і є західна толерантність. На плакаті "борців" слова "Ні гомофобії". А оця акція, а оці обличчя, а оце глузування над священиком — це хіба не гомофобія?!

Так, ці мої роздуми надто емоційні та дещо сумбурні. Так, я обурений. Обурений не лише витівками кістлявих дівуль із Femen, але й «толерантним» мовчанням самих християн. Обурений обуренням деяких «християнських» діячів та журналістів, які реагують майже так, як оті оголені самиці, на окремі несміливі акції протесту проти гомосексуалізму та узаконення гомосексуальних шлюбів. Які з «християнської» точки зору переконують, що нічого страшного у цьому немає.

Що ж, як це не боляче, але я повністю підтримую думку, яка прозвучала з вуст сучасного «толерантного» політика, що «у нас не забагато ісламу, у нас замало християнства».

І це — страшніше, аніж богохульні акції Femen.

20 лютого 2012 р.

«Гаджетне» християнство


Історія, з якої розпочну, можливо й вигадана, але подібна ситуація може трапитися нині в будь-якому магазинні електронної техніки. Покупець звертається до продавця:



— Скажіть, який із цих двох фотоапаратів кращий?

— Ну… їх не можна порівняти, бо перший це МР3-плеєр, а другий — мобільний телефон…

Жарти жартами, але насправді сучасні пристрої обросли такою кількістю додаткових функцій, що іноді важко сказати, як правильно називається та чи інша річ. Для них навіть термін спеціальний придумали — гаджети (букв. — пристосування). Так називаються оригінальні, нестандартні пристрої чи речі, які, окрім головної функції, мають декілька додаткових, або ці функції замасковані під щось. Найбільш відомими та розповсюдженими гаджетами є мобільний телефон, кишеньковий комп’ютер, авторучка з фотоапаратом тощо. Якщо раніше гаджетами користувалися переважно спецслужби, то тепер — більшість простих людей.

Знеструмлене християнство

Якось на одній християнській конференції несподівано не стало електричного струму. Те, що погасло світло, було ще півбіди. Найгірше — не працювали мікрофони, відеокамери, музичні інструменти. Після декількох хвилин героїчних спроб продовжити хід конференції ведучий змушений був оголосити перерву, доки буде усунена поломка…



З цієї нагоди пригадується ще один випадок, про який йшлося в одному документальному відеофільмі. Він був присвячений одній з грізних сил природи: обледенінню. Серед численних прикладів, які приводилися у фільмі, запам’яталася ситуація у Канаді, яка склалася років 10 тому. Через збіг погодних умов одного дня значна частина території країни виявилася покритою товстим шаром льоду. Він був скрізь: на гілках, дротах електроліній, будинках. Найстрашніше те, що вага льоду була такою великою, що ламалися не лише столітні дерева, але й міцні високовольтні опори. В результаті третина Канади залишилася без електроструму. Життя на декілька днів у високорозвинутій країні завмерло…