На перехресті думок. Блог Юрія Вавринюка

Історія, з якої розпочну, можливо й вигадана, але подібна ситуація може трапитися нині в будь-якому магазинні електронної техніки. Покупець звертається до продавця: — Скажіть, який із цих двох фотоапаратів кращий? — Ну… їх не можна порівняти, бо перший це МР3-плеєр, а другий — мобільний телефон… Жарти жартами, але насправді сучасні пристрої обросли такою кількістю додаткових функцій, що іноді важко сказати, як правильно називається та чи інша річ. Для них навіть термін спеціальний придумали — гаджети (букв. — пристосування). Так називаються оригінальні, нестандартні пристрої чи речі, які, окрім головної функції, мають декілька додаткових, або ці функції замасковані під щось. Найбільш відомими та розповсюдженими гаджетами є мобільний телефон, кишеньковий комп’ютер, авторучка з фотоапаратом тощо. Якщо раніше гаджетами користувалися переважно спецслужби, то тепер — більшість простих людей.

Радість буває різною. Щирою. Нещирою. Штучною. Лукавою. Вдаваною. Злорадною. А от, чи може радість бути невидимою? Коли, скажімо, я маю повні груди радості, але її ніхто не бачить? Саме такою радістю пишаються деякі побожні, похмурі на вигляд християни, які люблять цитувати біблійну фразу «Праведний ледь посміхнеться» (правда, варто зауважити, що в канонічній Біблії таких слів немає, вони написані в Премудростях Сираха). А, взагалі, як визначити, чи має людина радість, чи ні? Чим її виміряти, оту невидиму радість?

Якось на одній християнській конференції несподівано не стало електричного струму. Те, що погасло світло, було ще півбіди. Найгірше — не працювали мікрофони, відеокамери, музичні інструменти. Після декількох хвилин героїчних спроб продовжити хід конференції ведучий змушений був оголосити перерву, доки буде усунена поломка… З цієї нагоди пригадується ще один випадок, про який йшлося в одному документальному відеофільмі. Він був присвячений одній з грізних сил природи: обледенінню. Серед численних прикладів, які приводилися у фільмі, запам’яталася ситуація у Канаді, яка склалася років 10 тому. Через збіг погодних умов одного дня значна частина території країни виявилася покритою товстим шаром льоду. Він був скрізь: на гілках, дротах електроліній, будинках. Найстрашніше те, що вага льоду була такою великою, що ламалися не лише столітні дерева, але й міцні високовольтні опори. В результаті третина Канади залишилася без електроструму. Життя на декілька днів у високорозвинутій країні зав

Чому?!! Ну чому бездарність така плодюча, безцеремонна та вперта? Ну чому церкви, віруючі спонсорують, купляють, розповсюджують та використовують оту бездарність та відвертий маразм? Я вважаю блюзнірством та богозневагою вплітати у той брєд сивої кобили слова про те, що пісенька, яку подаю нижче, «дарунок неба Від небесного Отця». Покайтеся, Бог такого дарувати не може! Він не опускається до рівня словоблудія та елементарного словесного недбальства. Ці віршики я взяв з чергової збірки одного «християнського» автора (вибачте, але слово християнського я беру в лапки), члена (!) Спілки (!) християнських (!) письменників України (!!!). Мені соромно за таку спілку, і тричі соромно, що я теж член цієї спілки. Мені соромно, що я християнин і тому маю якесь відношення до отих «християнських віршів».

В одному науково-популярному фільмі почув цікавий факт. Коли в зебри народжується дитинча, мати перші півгодини-годину намагається захистити його від інших зебр в табуні. Виявляється, коли в перші хвилини життя мале не запам’ятає узору на тілі матері, воно в майбутньому не зможе її впізнати серед суцільного мережива тіл в кучі-малій, а, отже, приречене на смерть. Тому перша година життя тут вирішальна. Щось подібне, на мою думку, відбувається і духовному житті. Я помітив, що оточення в перші дні нового духовного життя в Бозі вирішальні для новонаверненого. Я ніколи серйозно не аналізував цього, але прості спостереження вказують на те, що перші місяці перебування в тій чи іншій церкві, перші друзі, служителі, проповідники, прочитані книги чи християнські телепередачі в той період, визначають яким цей християнин буде в майбутньому, в яку церкву ходитиме, яких поглядів дотримуватиметься і якими стереотипами думатиме. В більшості випадків така людина залишається в тій церкві (конфесії

Апостол Петро згадує праведного Лота як «змученого поводженням розпусних людей», який «день-у-день мучив свою праведну душу, бача¬чи й чуючи вчинки безбожні» (2 Пет. 2:7). Справді, не позаздриш становищу, в якому опинився цей чоловік. Будучи праведником, дуже важко кожен день спостерігати гріх та розпусту, що оточують тебе. А втім, чи не він сам вибрав Содом місцем свого проживання? Чи не добровільно помістив себе у це розпусне місто? Мені здається, що в Лота була ще одна додаткова мука, яка завдавала сердечного болю не менше, аніж содомський гріх. Він мучився, роздираючись між принадою «наводненої околиці Йорданської», яка була «як Господній садок», та служінням Богові. ...Є у грецькій міфології легендарна істота: кентавр — напівлюдина-напівкінь. Ця химера поєднує у собі риси двох істот, що в принципі неприродно. Чимось Лот нагадує отого кентавра, намагаючись поєднати в собі істинну духовність з прибутковим становищем громадянина Содому. Коли ангели прийшли в це місто, Лот «сидів

Сьогодні, як ніколи, треба вміти жити. І це вміння цінується більше, як вища освіта. Таких людей не люблять, але ті, хто не любить, в глибині душі їм заздрять. Вони вміють отримати вигоду в будь-якій ситуації, виходять сухими з будь-якої проблеми. Про них кажуть: «І у воді не тонуть, і у вогні не горять». Вони задарма або за півціни нічого не будуть робити. З такими людьми не пропадеш. Одним словом, вміють жити! Впевнений, що такі люди навіть в умовах теперішньої кризи зуміють непогано прожити. Вони і біду повернуть на свою користь.

Є у Сполучених Штатах дивна премія: «Стелла». Її присуджують за найбільш дивакуваті судові процеси, які важко пояснити здоровим глуздом. Ще важче зрозуміти дії суддів, які виносять позитивні вироки за цими ідіотськими позовами. У 2010 році перше місце у «Стеллі» завоював Мерв Гражинський з Оклахома-Сіті. Він купив новенький дім на колесах фірми «Віннебаго». Під час своєї першої мандрівки він встановив круїз-контроль (прилад, який автоматично тримає встановлену швидкість) на 115 км/год., залишив кермо і спокійно пішов в салон, щоб приготувати собі бутерброд. Зрозуміло, що він не встиг цього зробити, бо автобус з’їхав з дороги і полетів у кювет. Містер Гражинський не довго думаючи, подав в суд на «Віннебаго» з вимогою компенсувати йому моральні та матеріальні втрати за те, що в інструкції не було попередження, що так робити не можна. Він виграв мільйон сімсот п’ятдесят тисяч доларів плюс новенький автобус… Що ж, диваків на світі вистачає. Часто вони через свою дурість, неуважн