На перехресті думок. Блог Юрія Вавринюка

Роздуми в кріслі церковної зали Липень 2023 року. Я сиджу в затишній залі луцької церкви «Спасіння». Нині тут відбувається конференція місії «Голос надії». Для мене такий захід зовсім не перший. За понад 30 років праці в місії мені доводилося бути на десятках таких конференцій. Цьогоріч так, як завжди: проповіді, свідчення, молитви, розповіді про місіонерські будні, плани на майбутнє. А втім, не так, як завжди… Протягом двох днів разом із духовними, місіонерськими термінами у виступах надто часто звучить слово «війна»… Нині все місіонерське служіння безпосередньо пов’язане саме з війною: чи воно стосується євангелізації, чи допомоги біженцям, душеопікунської праці. А ще одним красномовним та болючим наслідком війни став новий пункт програми конференції: чимало місіонерів звітувалися у форматі відеозвернення. Вони поза ме­жа­ми України — обставини склалися так, що їхнє служіння тепер там. Хтось поїхав туди ще до війни, хтось після її початку як біженець. Нині їхнє поле служіння — Європа

Коли герой — герой Нам притаманно захоплюватися героями. І біблійними також. Ще з недільної школи нам знайомі Давид, який переміг велетня Голіафа, три юнаки в огненній печі, Даниїл серед левів. А скільки чудес зробив Ісус! Недаремно за Ним ходили тисячні натовпи. І одна з причин такого захоплення — те, що такі історії закінчуються неочікувано та щасливо. Власне, часто цей факт і робить ту чи іншу дійову особу оповіді героєм. В американській культурі є феномен, який називають «хепі ендом» (happy end) — щасливий кінець. Саме так, на думку масового читача чи глядача, має закінчуватися будь-яка книга чи фільм. Якщо по-іншому, вважається, що герой оповіді — не герой. Ось захоплююча, місцями детективна історія одного героя.

У 1990-х роках Корейські Авіалінії прославилися своїм рекордним рівнем авіакатастроф.   Показник «втрат» літаків Korean Air в 17 разів перевищував «втрати» американських United Airlines (4.79% на мільйон вильотів проти 0.27% у випадку United Airlines). Гучні та дуже дивні авіакатастрофи Korean Air спонукали ретельно розслідувати причини такого високого показника нещасних випадків.  Як з’ясувалося, основна причина хронічної «схильності до катастроф» на Корейських Авіалініях — це табу на критику першого пілота. Така от культурна особливість цього східного народу. Навіть коли екіпаж бачив, що пілот наламав дров і всі загинуть, — вони не наважувалися це озвучити в чіткій формі.  Дослідників, які слухали записи «чорних ящиків», вражала форма спілкування в кабіні пілота. Улесливо запопадливі спроби натякнути, що пілот помилився й вони зараз загинуть. Для людей західної культури — це було шокуюче відкриття.

Прапор його надо мною —кохання! Пісня над піснями 2:3 Двадцять років тому наш журнал «Благовісник» присвятив один із номерів цікавій та делікатній темі — «Християнська сім’я». І як про один із її аспектів ми говорили про високе почуття кохання. Після виходу журналу до редакції надійшов лист від читача. Анонімний. Але із зазначенням церкви, яку відвідував. Церква велика, кількатисячна. Лист розпочинався розповіддю про невеликий ажіотаж у церкві з приводу цього номера журналу. Читач пише, що його здивувало те, що багато хто з його знайомих шукали саме цей номер. Це його зацікавило — і він вирішив також ознайомитися з часописом: що ж там такого пишуть. Тепер уже не пригадую подробиць самого листа, але реакція його автора була несподіваною. Він обурився, вибухнув праведним гнівом через те, що християнське видання наважилося писати про КОХАННЯ! Його слова були приблизно такі: «До чого вже віруючі дожилися: пишуть про кохання! У християнському журналі разом зі статтями про Бога, спасіння та

Розпочну з розлогої цитати Миколи Романюка з передачі «Хроніки війни». Церква, яка мовчить у час лиха, не має права говорити в час миру. Церква, яка мовчить, бачачи зло, не має права докоряти когось за гріх. Церква, яка мовчить, утрачає свою пророчу місію, своє єство. Така церква, йдучи на один компроміс, згодом піде на другий. Вона вибере якийсь один показовий гріх, у який вкладе усю силу, борючись проти нього (скажімо, одностатеві шлюби чи аборти), і в той же час мовчатиме щодо іншого, більшого зла. Церква в час виклику не може мовчати. Усвідомлення власної гріховності, чутливість до Духа Божого приводить до стану, про який Євангелія каже: «Де Дух Господній — там свобода». Свобода висловити правду на неправду, заперечити неправду правдою, свобода діяти, свобода любити ближнього, свобода виступити з осудженням злочину. Дух Божий дарує тобі не лише свободу від гріха, але й свободу від страху. Але комфорт — це інший дух, який забирає свободу Божу. За сочевичне вариво можна продати й сво

Сьогодні — день народження Пантелеймона Куліша. Людини, яка в українській культурі та історії вважається зіркою першої величини («перворядною», як назвав Іван Франко). А втім, доля його спадщини і саме ім’я досі залишається поза широкою увагою української громадськості. Причина банальна і, на жаль, досить розповсюджена у 19-20 століттях: він був наполегливим та активним впроваджувачем української культури та письменництва у тодішню російську культуру. Зайве нагадувати у яких обставинах йому довелося працювати, згадаймо хоча б Валуєвський циркуляр та Емський указ. Тому попри шалену популярність серед українців, особливо інтелігенції (він дружив з Тарасом Шевченко і той навіть був на весіллі  Пантелеймона за дружбу), його забороняли, його твори арештовували, замовчували.  Не стали винятком і радянські часи. Хоча Куліш тоді і не був заборонений, але мало відомий. Я особисто відкрив для себе цього автора поза шкільною програмою і вже після школи. Письменник, фольклорист, етнограф, мовознав

Вірші мають свою, нерідко цікаву та незвичну історію написання. Інші, буває, потім живуть своїм самостійним не менш цікавим та непередбачуваним життям. Щось подібне сталося з моїм віршем «Життєві пазли» з третьої збірки «Мовчазні діалоги». Щодо історії написання, то народження цього твору не було якимось особливим. Писався вірш легко, без особливих інтригуючи деталей. Пізніше він став одним з моїх улюблених, я часто читав його на творчих зустрічах.  Зрозуміло, що різні читачі по-різному сприймали цей вірш, в залежності від ситуації та власної ментальності. Як і будь який інший витвір мистецтва. А от мої колеги мали своє, нестандартне та несподіване прочитання мого віршу. Вони сприйняли поетичний образ буквально і на моє 60-річчя подарували… пазли зі мною…

Хоч могли ми потужними бути, як Христові апостоли, але ми серед вас були тихі, немов годувальниця та, яка доглядає дітей своїх. Так бувши ласкаві до вас, хотіли ми вам передати не тільки Божу Євангелію, але й душі свої, бо були ви улюблені нам» (1Сол.2:7-8). «Він очеретини надломленої не доломить, і ґнота догасаючого не погасить, поки не допровадить присуду до перемоги…» (Мт.12:20). У моїй практиці було два випадки, які залишили неприємний спогад аж дотепер. Перший стався, коли я був ще зовсім молодим. Якось, прийшовши на недільне богослужіння, відчув якусь напругу серед служителів і в церкві загалом. Служителі оголосили, що після загального зібрання буде членське. Воно не було заплановане, значить — сталося якась надзвичайна подія. Саме так і виявилося: потрібно було «розібрати» вчинок однієї молодої сестри, члена церкви. Її звинувачували в блуді… Не буду переповідати подробиць цієї історії, але в мене на все життя залишилося відчуття якогось сорому, розгубленості та незручності, коли

У червні вперше відвідав Європу Нік Вуджичич (в англомовних країнах здебільшого його прізвище промовляють Вуджисік). І першою країною була Україна. 24 липня його перша зустріч з українцями відбулася на Театральному майдані Луцька. А далі — Рівне, Тернопіль, Київ. Графік у цього незвичайного юнака дуже щільний та напружений. А відомий  він тим, що від народження не має ні рук, ні ніг. Ноги, власне, то є, але їх і ногами важко назвати — однієї майже не видно, друга являє собою невеликий відросток з трьома пальцями, який і замінює хлопцеві руки та ноги. Цією ніжкою він і пересувається по підлозі, пише, працює на комп’ютері, керує інвалідним візком. З’явився хлопець на світ в Австралії у родині сербських емігрантів. Ніхто не може дати відповіді на запитання: «Чому так трапилося?» В дитинстві Нік дуже часто запитував про це і себе, і батьків, і лікарів. Але відповіді не було. Дородове ультразвукове обстеження не виявило ніяких відхилень, тому при народженні і батьки, і лікарі пережили справ

У передостанній день тривожного літа 2022 помер Михайло Горбачов. Людина, яка змінила не лише одну шосту суші, але й, без перебільшення, цілий світ. Постать суперечлива і, разом з тим, варта поваги та захоплення. Одні не простили і не можуть простити йому розвал Радянського Союзу. Інші — дякують за це. Хтось вважав його агентом диявола з диявольською ж міткою на голові. Хтось — інструментом Бога в процесі розвалу атеїстичної системи. У зв’язку зі смертю в Україні витягують на білий світ скелети із шафи, висловлювання Михайла Сергійовича щодо Криму. Цитують хоча б оте відоме інтерв’ю Комсомольской правде у 2014 році:   «Я сказал: одобряю (присоединение Крыма, - ред.), потому что народ, крымчане, высказались почти единодушно за. И проголосовали. Я не ожидал даже, что так вот уже созрело. А международное право? Когда шел распад СССР, где было международное право? Выходит, Запад доверял нам? Хорошо. Пусть тогда и дальше не вмешивается. Я защищаю истину. А истина в этом случае состоит в том

  Слідкую за однією церковною групою у фб. Це сторінка Международного Союза Церквей ЕХБ. Це протестантське об’єднання знаю давно, ще з ранньої молодості. І спогади про нього у мене особливі. Я часто бував на їхніх підпільних зібраннях, в тому числі і в лісі, біблійних курсах, був добре знайомий з їхньою історією та діяльністю. Їхні церкви у Радянському Союзі були поза законом, служителів регулярно судили, даючи тривалі тюремні терміни, служіння проводилися підпільно. Це була в повному розумінні гонима церква. Вони завжди у мене асоціювалися з образом справжнього, безкомпромісного християнства. Вони в умовах тотального атеїзму та переслідувань не боялися вголос говорити про істину, ставати на захист правди та переслідуваних… Сьогодні ж це об’єднання все більше викликає у мене жаль… Це вже не та Церква, яку я знав з молодості. Від неї майже нічого не залишилося, окрім якоїсь штучної паралельної реальності, яку вони створили і в якій продовжують жити. У мене склалося таке враження, що

*   *   * Ще назва є, а річки вже немає... Ліна Костенко Ще назва є, а міста вже немає... Будинки ребрами підперли небеса... Дими зі згарищ сонце затуляють і тишу ріже гуркотом яса. Ще вулиці асфальтами сіріють, а вже людей на вулицях нема... Смертельна тінь німої безнадії змертвіле місто міцно обійма... В підвалах ще життя тепліє іскра. Напівлюдей-напівмерців восковий лик... Руйновища чорніють хижим вістрям як пошматований напалмами рушник. Ще назва є — на картах і в новинах, на перших шпальтах у форматі bold, а місто помирає в домовині, пройшовши пекло у мільйони вольт. Зґвалтоване, розірване на шмаття, ворожим танком вбите упритул... Вкраїнське місто корчилось розп’яте, зловтішно посміхався вельзевул. І Бог мовчав, і світ німів від жаху. А вітер попіл гнав десь у яри... Проказою біліла свіжа плаха у кожному кварталі і дворі... Та назва є — а значить є надія. Живі тримають пам’ять, як мечі. Воскресле місто знов зазеленіє, і спатиме спокійно уночі. Ще довго будуть снитися гармати, зал

  Колись в дитинстві та молодості, коли читав історичні книги, де описувалися події так званих «темних періодів» (а вони були чи не завжди), коли читав біблійні старозавітні історії, часто думав: «Як добре, що я не жив тоді, як добре, що народився у цивілізованому, «хорошому» столітті!» Бо не дай Бог жити у Середньовічі, коли єретиків спалювали на вогнищах, чи в росії за часів Грозного, чи в епоху рабовласництва, чи в часи міжетнічних воєн стародавнього світу, чи… Практично усі старі часи мені здавалися темними, люди жорстокими, дикими, схильними до насилля, коли вигадувалися нелюдські способи катування та страти, коли божевільні самодури при владі винищували цілі племена та народи… Тепер я так не думаю… Навіть коли перейшов у ще більш «цивілізоване» ХХІ сторіччя… Я виявив факт, страшніший за усі дикості та жорстокості минулих епох: «Суспільство, представники якого літають на Місяць та збираються на Марс, суспільство, яке роботизує усі процеси своєї праці, лікує невиліковні хвороби,

Я не песиміст. Хоча песимізм іноді накриває і мене... Ну і оптиміст з мене теж не дуже... Хоча часто штучно заряджаю себе оптимізмом. Щоб не з’їхати з глузду... Я скоріше, реаліст. Намагаюся тверезо дивитися на обставини. І це часто вводить тебе у стан гойдалки: стриманий оптимізм змінюється ще більш стриманим песимізмом... Вже більше тижня не виходить з голови одна замітка з фейсбуку. Залишила її дуже оптимістична людина, гуморист та сатирик за покликанням та діяльністю. Зараз він на війні.  Цитую його повністю. «Коли закінчиться ця війна, я поїду в країну, де тепле море, і спробую залишитись там назавжди. На той момент я вже не буду нічого винен ні моїй землі, ні моєму сумлінню. На той момент кращі загинуть, щоб гірші вижили і продовжили вирішувати мою долю. І змучений цим, я влаштуюсь співаком у якусь забігайлівку на березі чужого моря, де кожен вечір починатиму з Looking for the Summer. Але це буде потім. Коли закінчиться ця війна...» Учора розмовляв з жінкою, яка працює у військов

  З дитинства я знав (і любив) досить відому в українських протестантських церквах «українську» пісню «Місце є дороге, де бажав би бути ще...»: Місце є дороге, де бажав би бути ще, Там з моїми братами в селі, Як колись я там жив, Господеві я служив Там з моїми братами в селі. О, як радують думки Про минулі ті роки! О, як хочеться мені Бути в Церкві з братами в селі. Пізніше не раз чув історію написання цього твору, про те, як одному з українських емігрантів пощастило приїхати зі США у радянську Україну і побувати у своїй рідній церкві. Під враженнями і народилася оця пісня, в якій було так багато радості й суму від спогадів про ті далекі дорогі часи... Інколи навіть називали ім’я цього автора... Але правда виявилася зовсім іншою… Вже пізніше, в дорослому віці, я зі здивуванням узнав, що це зовсім не українська пісня, а… стовідсотково американська. І досить популярна у Сполучених Штатах. Серед виконавців цього твору група The Oak Ridge Boys, Генк Вільямс (Hank Williams). Її оригінальна

Мені уже під 60. Усе свідоме (а перші роки і несвідоме) життя я практично кожного року вечір Чистого або Страсного четверга проводжу у церкві. Спочатку водили батьки, пізніше сам за покликом серця. Це було особливе служіння. У нашій церкві цього дня звершається Причастя. Згадується останній день Ісуса на свободі. Його Пасха, Таємна вечеря. Омиті ноги учнів. Зрада одного з найближчих друзів. Молитва у Гефсиманії. Сонна зрада учнів. Арешт. Зрада Петра. Суд. Знущання. Ці фрагменти калейдоскопом проносяться перед очима, викликаючи відповідну реакцію. Біль від страждань Божого Сина. Біль від зради друзів. Біль від холодної підступності та злоби релігійних лідерів… Цього року додався ще один біль… Біль від усвідомлення того, що саме зараз наш український народ проходить через свій Страсний четвер, через свою Гефсиманію, свою Голгофу. Якраз зараз у новинних стрічках головна новина — про захисників та жителів Маріуполя. Про те, що сьогоднішній день може бути для них останнім. Путін та шойгу ог