Загальна кількість переглядів сторінки

26 червня 2015 р.

Післямова до Фестивалю надії-2015



У Львові відбувся грандіозний захід: Фестиваль надії за участю Франкліна Грема. До цієї події йшли довго та послідовно. Робота з підготовки розпочалася більше року тому. В організації окрім безпосередніх організаторів — Євангелістської асоціації Біллі Ґрема та благодійної організації «Сумка самаритянина» — були задіяні львівська мерія та найбільші протестантські об’єднання України.

І ось 20 червня 2015 року. Львів зустрічає гостей не надто гостинно: йде дощ, прохолодно. Але настрій в прибулих радісний та оптимістичний. Усі в очікуванні якщо не чуда, то принаймні особливих духовних переживань та головної цілі заходу: покаяння людей, які ще не мали зустрічі з Богом. Власне, фестиваль організовувався саме для невіруючих, члени євангельських церков за задумом організаторів мали запросити їх у Львів та приїхати з ними. Загалом так і було. Близько 600 спеціально замовлених автобусів привезли тисячі людей. Стадіон Арена-Львів, розрахований на 40 тисяч присутніх, був заповнений вщерть. Пізніше служба порядку навіть дозволила кому не вистачило місця всістися на газонах стадіону.

14 травня 2015 р.

Слово



«Споконвіку було Слово… усе через Нього повстало»
Євангеліє від Івана 1 розділ

В основу Всесвіту поклав був Слово Бог.
В колисці Слова зорі виростали.
З уламків хаосу в тумані праепох
Складалися гармонії фрактали.

21 квітня 2015 р.

На добраніч



Добрий ранок, моя одинокосте!
Ліна Костенко

Добрий вечір, моя одинокосте!
Наодинці лишаємось знов.
Ти, любове моя і жорстокосте, —
Це ж до ранку он скільки розмов.

31 березня 2015 р.

"Дивлюся в небо. Там, у вишині"



*  *  *

Дивлюся в небо. Там, у вишині,
Мій найрідніший Всесвіту шматочок.
В чужій, буденно сірій метушні
Воно снаги цілющої ковточок.

15 березня 2015 р.

Вся влада фейсбуку!



Усі дні, коли соціальні мережі заполонили новини про зниклого (вбитого, вмерлого) Путіна, перевороти в Кремлі та інші політичні жахи, я відмовчувався. По-перше, офіційних новин немає взагалі, а коментувати коментарі — річ невдячна. По-друге, деякі коментарі або коментують чутки, або просто натягують факти за вуха. А по-третє, деякі матеріали виходять за рамки пристойності та відверто пахнуть злорадством та сумнівним сарказмом.

Але я люблю добрий гумор. І сьогодні у фейсбуці я запостив таку фразу: «З усіх новин щодо зникнення Путіна мені найбільш правдоподібною знається оця: У Росії переворот, Путіна відсторонили від влади. Вся влада перейшла в руки фейсбука».

І тільки після того, як замітка набрала енну кількість лайків, я серйозно задумався над цими словами. Кажуть, в кожному жарті є… доля жарту, все інше — правда.

30 січня 2015 р.

Великий мандрівник




«Вірою Авраам, покликаний на місце, яке мав прийняти в спадщину, послухався та й пішов, не відаючи, куди йде. Вірою він перебував на Землі Обіцяній, як на чужій, і проживав у наметах з Ісаком та Яковом, співспадкоємцями тієї ж обітниці, бо чекав він міста, що має підвалини, що Бог його будівничий та творець» (Єв.11:8-10).

Для віруючих людей Авраам є не лише земним батьком єврейського народу і духовним — усіх віруючих загалом. Його ще можна було б назвати прабатьком усіх земних мандрівників, кінцева ціль яких — потойбічне життя. Той, кому Всевишнім були обіцяні величезні земні багатства: територія, користування щедрими природними ресурсами, величезне та могутнє потомство — не отримав усього цього, все життя промандрувавши навколо обітованої землі та ставши своєрідним символом пілігрима без батьківщини. Ми розуміємо, що Бог, звичайно ж, не обманув Свого улюбленця, обіцяне отримали нащадки Авраама (правда, через свою неслухняність і порушення договору часто втрачали ці дарунки). Але для нього особисто мандрівне життя виявилося своєрідним екзаменом на вірність Богові. Він з честю його витримав, ставши гарним прикладом не лише для своїх кровних нащадків, але й для усіх віруючих.

22 січня 2015 р.

Небо і земля: точки дотику




«На початку Бог створив Небо та землю». (1 М. 1:1).
«І бачив я небо нове й нову землю…» (Об. 21:1).

Небо і земля у людській свідомості майже завжди стоять на різних кінцях Всесвіту. Вони ніколи не зустрічаються, хіба що на лінії горизонту. Вони протилежні один одному за своєю суттю та природою. Вони надзвичайно далекі один від одного. Ну… як небо від землі.

Однак, вони мають багато точок дотику. Більше того, вони перехрещуються, доповнюють одне одного, вони (уявіть собі!) — не можуть існувати одне без одного.


15 січня 2015 р.

Моя алія



Я заздрю єврейському народові. «Білою» заздрістю. І не тільки тому, що це вибраний Богом народ. І не тільки через те, що йому випав привілей отримати Господні закони добра та справедливості. І не тільки тому, що представникам цього народу випала честь внести найбільший з усіх вклад в економіку, культуру та історію цивілізованого світу.

Заздрю ще й з чисто практичних, прагматичних мотивів, бачачи, яких успіхів досягла відносно молода держава Ізраїль.

Мені нещодавно випала честь вперше відвідати цю країну у складі спеціального прес-туру для християнських журналістів, організованого міністерством закордонних справ Ізраїлю. Так сталося, що одна з моїх найзаповітніших мрій — побувати в Ізраїлі збулася тільки тепер. Я багато знав про Ізраїль, цікавився ним, вболівав, молився за нього. Тому багато з того, що вдалося побачити власними очима, не було новиною. Але були і сюрпризи.

21 грудня 2014 р.

Святвечір




Різдвяний вечір, вічністю налитий,
Вкотив на небо місячний обруч.
Ще в кучугурах галасують діти,
З’їжджаючи санчатами із круч.

Морозна гілка стукає об шибку,
І ніч крізь скло в світлицю загляда.
Багатий стіл, духмяна свіжа скибка,
І мати ріже хліб — завсіди молода.

Різдвяний вечір, вдячністю налитий,
Складає славу Богові-Царю —
Тому, Хто, в пелюшки прості сповитий,
В хліві стрічав провісницю-зорю.

В овечих яслах Всесвіт умістився,
До жінки пригорнувся немовлям,
Осанною небесною розлився
На віфлеємських висохлих полях.

Різдвяний вечір, славою налитий,
Йде по землі, освітлюючи ніч...
Співають славу і батьки, і діти,
Родиною зібравшись зусібіч... 


13 листопада 2014 р.

Мягкая посадка

«Мягкая посадка на комету успешно завершена» — это главное событие сегодняшнего дня.

10 лет, 5 месяцев и 14 дней назад начался самый амбициозный проект Европейского космического агентства. Зонд «Розетта» совершил полёт к комете Чурюмова-Герасименко, находящейся в 500 миллионах километров от Земли. 12 ноября 2014 года он стал первым в истории человечества аппаратом, вышедшим на орбиту кометы и сумевшим совершить мягкую посадку на её поверхность. Хоть и с третьей попытки.

По мнению некоторых учёных, эта высадка — «третье эпохальное событие» в освоении космоса после полета Юрия Гагарина и высадки астронавтов США на поверхности Луны.
Журнал ЖЖ



Да, событие поистине эпохальное. Да, мы действительно стали ближе к тайнам Вселенной, стали ближе к огромному Космосу. Но это не помогло нам стать ближе друг ко другу. Россияне и украинцы, арабы и евреи, белые и черные ненавидят и убивают друг друга, все больше и больше отдаляясь друг от друга. Мы стали жить лучше, цивилизованней в области техники и компьютеризации. Но не стали цивилизованней морально и духовно. Мы вбуриваемся в тело кометы и одновременно ненавидим себе подобных. Если мы сумели познать тайны Космоса, но со времени Древней Греции так и не сумели познать себя, грош цена таким знаниям. Если, проникнув в тайну расцепления атома, используем этот атом для убийства, стали ли мы мудрее?

Мягкая посадка на комету успешно завершена. Космическая миссия закончилась триумфом. Земная миссия с позором провалилась. Остатки высокий идей и гуманитарных иллюзий разбивают боевики хамаза и донецко-луганского «ополчения». «Цивилизованная» Европа с ужасом смотрит на «дикую» Россию. «Духовная» Россия с презрением смотрит на «содомитсткий» Запад. В Африке князьки не могут поделить джунгли, а капиталисты не могут с ними сторговаться за местные шахты. В шикарных театрах и выставочных залах гурманы от культуры наслаждаются полетом человеческой мысли, а в соседнем квартале на провонявшей кухне наркоманы с нетерпением ожидают своего очередного «полета».

И на все это с высоты неба смотрит Бог. Когда-то Он настолько близко подошел к человеку, что утратил Свой звездный образ. Намного ближе, чем зонд «Розетта» к своей комете. Он вошел внутрь человека, желая вторично вдунуть в него Свое дыхание жизни. Увы, человечество не спешит ответить на объятия Всевышнего. Оно слишком гордо и велико, чтобы верить в вышний разум. Оно ведь манипулирует элементами атома, оно уже побывало на Луне, а теперь на комете. Vivat, homo sapiens!

Жаль, что приблизившись к далеким космическим телам, мы не приблизились к Богу. И в то время, как «космические корабли бороздят просторы Вселенной», Творец Вселенной ходит по земным дорогам с фонарем, вглядывается в лица человекообразных существ и подобно древнему Диогену шепчет: «Ищу человека»…

Космос все ближе. А мы друг от друга все дальше. И дальше от Бога.  Разумно ли, человек разумный?

17 жовтня 2014 р.

За хліб, за мир, за Україну



«Стережися й будь спокійний, не бійся, а серце твоє нехай не м'якне через два залишки димлячих головешок…» (Іс.7:4).

Надворі знову багряна осінь. Пора підсумовувати весняну та літню працю. Пора підраховувати витрати та здобутки.  І — пора дякувати Богові за ще один врожайний рік.
Традиційно у цю пору в євангельських церквах відзначають Свято жнив, чи як ще кажуть, Свято подяки. Уже багато років поспіль Церква християн віри євангельської України переконує владу й суспільство в тому, що в Україні це свято варто було б законодавчо визнати вседержавним, як це є в деяких країнах. Церква вже має досвід проведення таких свят, щорічно проводячи Свято подяки або в Києві, або в обласних центрах.

Ще з першого разу такі Дні подяки традиційно проходили під гаслом «За хліб, за мир, за Україну». Мені особисто ці слова одразу сподобалися лаконічністю, точністю і переліком головних об’єктів, за які потрібно дякувати в час цього осіннього свята. Ніхто не скасовував цього гасла і цьогоріч. От тільки... Коли я, роздумуючи нас статтею, згадав про це гасло, раптом об нього спіткнувся. Ну, дякувати за хліб, за врожай — тут усе зрозуміло. А от як дякувати у непростому, ба навіть трагічному для України 2014 році за мир?

Неспалені кораблі на березі кохання



Я належу своєму коханому, а мені мій коханий…
Пісня над піснями, 6:3

У знаменитій Енеїді не менш знаменитого древньоримського поета Вергілія є цікавий епізод. Після захоплення Трої ворогами жителі цього міста встигли втекти на кораблях у море. Згодом вони пристали до берега Тибру в Італії. Жінки, втомлені втечею та війною, наважилися на відчайдушний крок. Вони спалили всі кораблі, на яких припливли, щоб чоловіки не мали можливості мандрувати далі. Таким чином втікачі залишилися на Апеннінському півострові назавжди.

Ця історія в різних варіантах повторювалася не раз. Так поводилися великі полководці та завойовники. Так вчинив у IV столітті до н.е. Агафокл, спаливши свої 60 кораблів перед битвою з ворогом. Воїнам не було куди відступати — і вони всі сили кинули на битву, у якій перемогли. Так вчинив Вільгельм І Завойовник у 1066 році, напавши на побережжя Англії. Так зробив Фернандо Кортес, завойовник Мексики, дізнавшись про те, що його моряки хочуть вчинити бунт і на захоплених кораблях повернутися в Європу. Так робили й інші воєначальники, спалюючи за собою мости.

Так що широко відомий вислів «спалити кораблі» чи «спалити мости» має багато історичних підстав і використовується, коли мова йде про рішучий крок, який робить неможливим повернення до минулого, повністю відрізає шлях до відступу.

17 червня 2014 р.

Время говорить. Но как?



Я долго молчал. В блогах, в личных разговорах. Очень хотелось говорить, иногда кричать, иногда, сознательно забыв, что ты христианин, употребить "крепкое" словечко. Когда читал ленту новостей, комментарии к ним, меня разрывало от негодования, злости, бессилия, возмущения, во мне вскипала "как волна" "ярость благородная". Меня разрывало от потребности говорить. Поэтому я молчал. Где-то в затеряном уголке мышления робко подавал голосок здравый смысл и я усилием воли подчинялся ему...

Я четко знал - сейчас не время молчать. Молчать - это преступление. Извините, мои верующие друзья-христиане, заявляющие, что здесь, на земле, мы временные жители и поэтому не должны вмешиваться в дела земные. И тем более политические. Я уверен, что вы говорите это искренне, что вы действительно так верите и для вас все земное чуждо. Но объясните, пожалуйста это верующим и неверующим жителям Донецка, Славянска, Мариуполя. Объясните это беженцам, потерявшим все нажитое и не знающим, как они встретят завтрашний день. Нет, молчать - все таки преступление.

Но с другой стороны мне страшно, когда я слышу КАК говорят. Мне страшно читать комментарии, полные взаимной злобы, ненависти, мести и просто идиотизма. И вдвойне, втройне больно и страшно слышать это от христиан. События в Украине разделили христиан России и Украины на два вражеских табора. Принимаются резолюции, делаются официальные и неофициальные заявления, раздаются интервью и комментарии. Потом все это бурно обсуждается, накаляя ситуацию и доводя собеседников до невменяемого состояния. В последнее время я стараюсь не ввязываться в дискусии так как это еще больше усугубит ситуацию. Часто что-то доказывать просто безполезно, так как вчерашние братья просто не способны рассуждать логически.
Нам кажется, что мы говорим правду. Но нужна ли такая правда? Правда, которая братьев делает врагами. Правда, которая делает нас злыми, мстительными, возбужденными, теряющими способность здраво рассуждать. Не уподобляемся ли мы в этой ситуации друзьям Иова, рассуждающим буд-то бы здраво и правильно, но не угодившим Богу?
Поэтому я так долго молчал. Я знал ЧТО сказать, но не знал КАК сказать. Я ждал, когда у меня здравый смысл станет выше эмоций. Чесно говоря, я и сейчас до конца не знаю как говорить и как правильно реагировать на происходящее. Поэтому мне кажется, что главным, что христианам сегодня нужно иметь и о чем просить у Бога, это МУДРОСТИ. Не у всех христиан, даже у известных служителей она оказалась. Хорошо и правильно рассуждая о духовной жизни за кафедрой, мы оказались немудрыми в конкретной ситуации.
Сегодня время говорить. Сегодня время действовать. И сегодня время просит у Бога мудрости. Я как публичный человек, как журналист понимаю, что должен что-то сказать, но не всегда имею правильное слово. И не всегда в моем сердце подходящая атмосфера для того, чтобы сказать правильно. Поэтому, я прошу у моих коллег, у всех христиан быть мудрыми, говоря правду. Мудрыми, выбирая собеседников. Мудрыми, подбирая слова. Правда, которая разрушает, ничем не лучше разрушающей лжи. И это одна из проблем сегодняшней войны. Войны не только физической, политической, международной, но и войны духовной.

9 травня 2014 р.

Свято зі сльозами на очах



Сьогодні День Перемоги. І сьогодні день — зі сльозами на очах. В прямому розумінні. Сьогодні 9 травня викликає суперечливі почуття. З одного боку це дійсно особливий день, який символізує закінчення страхітливої кровопролитної війни і початок мирного періоду, з другого — саме ця світла дата стає каменем спотикання між двома братніми (без будь-якого політичного підтексту) народами. Народами, які пліч-о-пліч виковували перемогу не лише для своїх народів, але й для усієї Європи. Нині ж цю перемогу приватизували певні політичні кола і вона стала інструментом брехні, маніпулювання та шантажу. Страшно, коли українці зі страхом чекають цього свята, бо хтось може використати його для зведення рахунків у вигляді провокацій та терактів. Виникає логічне запитання: Гітлера то ми перемогли, а от чи перемогли себе? Свої імперські та шовіністські замашки, свою зверхність та свій цинізм…

Суперечливим це свято було і для мене, школяра, якому довелося жити у двох паралельних світах — радянсько-комуністичному та християнському. Я виростав у протестантській родині і з дитинства розумів — коли свідомо, коли підсвідомо — брехливість на штучність комуністичної ідеології. У нашому християнському середовищі насторожено, часто вороже ставилися до всього «світського», яке часто було синонімом «комуністичний» та «соціалістичний». Багато чого, що було звичним для радянських людей, в нас не заохочувалось, ще більше — заборонялося. В тому числі святкові демонстрації та паради. Винятки дозволялися лише у крайніх випадках — коли це грозило неприємностями на роботі чи в школі. Але, пригадую, навіть такі нечасті участі у демонстраціях для мене були справжньою мукою, це було не свято, це була хресна дорога сумління та моїх християнських принципів.

День Перемоги однак був святом, відзначення якого хоча й не дозволялося офіційно, але й не заборонялося. Саме сьогодні мені впала у вічі ота суперечливість, яка спостерігалася у нашому протестантському середовищі щодо 9 травня. З одного боку ми розуміли, що це дійсно свято, радісне, щасливе, світле, адже багато хто пройшов через жахи війни і добре їх пам’ятав. З іншого боку — радянська пропаганда зуміла настільки зодягнути цю дату у свою комуністичну обгортку, що День Перемоги уособлював не просто перемогу у війні, а перемогу комунізму та лідерів комунізму, ставав рупором ідеології та інструментом впливу на свідомість. Тому то євангельські християни з обережністю та упередженням ставилися до святкувань 9 травня.

Мені згадалася ця суперечливість саме зараз, коли справді велике та світле свято Перемоги використовується як привід для втілення чиїхось імперських амбіцій, для зведення рахунків зі штучно вигаданим ворогом, у якого самі ж повірили. Коли в центрі уваги не справжні герої Перемоги, про яких, чого гріха таїти, не завжди й на 9 травня згадують, а вожді та їхні хворобливі ідеї. Боляче, коли нація, яка вважає себе великою, «приватизувала» спільну перемогу і цинічно торгує нею у власних інтересах.

Незважаючи на таку суперечливість, на мій внутрішній пацифізм, День Перемоги для мене був і залишається особливий святом. Зі сльозами на очах. Сльозами вдячності тим, хто кував перемогу і віддавав життя за неї. Сльозами вдячності Богові за мир, який вже стільки часу поки що панує в нашій Україні. І так не хотілося б, щоб День Перемоги став днем війни, яка де-факто вже йде на українській землі. Бо рано чи пізно така ситуація призведе до дня поразки та ганьби…

Зі святом вас! З днем Перемоги!

9 квітня 2014 р.

Великодня фотопроповідь



Через півтора тижня україно-російське християнство святкуватиме Великдень — найбільш шановане та найбільш знакове християнське свято. До нього вже готуються. Хто як. Хтось уже тривалий час постить. Хтось збирає все потрібне для приготування крашанок. Хтось витягує з хліва кабанця. А хтось — ось так, з батареєю плашок з оковитою. Ну, для супермаркетів це ще якось зрозуміло — гроші ж, як відомо не пахнуть... Але справа  в тому що маркетологи все таки враховують запити покупців. А ці запити часто бувають дуже далекі від справжньої Пасхи. Для багатьох відсвяткувати Великдень — це добряче напитися. Чи варто тут щось коментувати? Фото говорить саме за себе.

В українській і особливо російській мадіапродукції нерідко можна знайти матеріали про те, як у «загниваючому Заході» вихолощуються християнські свята, як там традиційні християнські символи замінюються безликими та толерантними деталями, які не вказують на істинну суть свята. Даруйте, а про яку «духовну» суть говорять оті горілчані символи в поєднанні з Великоднім поздоровленням?