На перехресті думок. Блог Юрія Вавринюка

У червні вперше відвідав Європу Нік Вуджичич (в англомовних країнах здебільшого його прізвище промовляють Вуджисік). І першою країною була Україна. 24 липня його перша зустріч з українцями відбулася на Театральному майдані Луцька. А далі — Рівне, Тернопіль, Київ. Графік у цього незвичайного юнака дуже щільний та напружений. А відомий  він тим, що від народження не має ні рук, ні ніг. Ноги, власне, то є, але їх і ногами важко назвати — однієї майже не видно, друга являє собою невеликий відросток з трьома пальцями, який і замінює хлопцеві руки та ноги. Цією ніжкою він і пересувається по підлозі, пише, працює на комп’ютері, керує інвалідним візком. З’явився хлопець на світ в Австралії у родині сербських емігрантів. Ніхто не може дати відповіді на запитання: «Чому так трапилося?» В дитинстві Нік дуже часто запитував про це і себе, і батьків, і лікарів. Але відповіді не було. Дородове ультразвукове обстеження не виявило ніяких відхилень, тому при народженні і батьки, і лікарі пережили справ

У передостанній день тривожного літа 2022 помер Михайло Горбачов. Людина, яка змінила не лише одну шосту суші, але й, без перебільшення, цілий світ. Постать суперечлива і, разом з тим, варта поваги та захоплення. Одні не простили і не можуть простити йому розвал Радянського Союзу. Інші — дякують за це. Хтось вважав його агентом диявола з диявольською ж міткою на голові. Хтось — інструментом Бога в процесі розвалу атеїстичної системи. У зв’язку зі смертю в Україні витягують на білий світ скелети із шафи, висловлювання Михайла Сергійовича щодо Криму. Цитують хоча б оте відоме інтерв’ю Комсомольской правде у 2014 році:   «Я сказал: одобряю (присоединение Крыма, - ред.), потому что народ, крымчане, высказались почти единодушно за. И проголосовали. Я не ожидал даже, что так вот уже созрело. А международное право? Когда шел распад СССР, где было международное право? Выходит, Запад доверял нам? Хорошо. Пусть тогда и дальше не вмешивается. Я защищаю истину. А истина в этом случае состоит в том

  Слідкую за однією церковною групою у фб. Це сторінка Международного Союза Церквей ЕХБ. Це протестантське об’єднання знаю давно, ще з ранньої молодості. І спогади про нього у мене особливі. Я часто бував на їхніх підпільних зібраннях, в тому числі і в лісі, біблійних курсах, був добре знайомий з їхньою історією та діяльністю. Їхні церкви у Радянському Союзі були поза законом, служителів регулярно судили, даючи тривалі тюремні терміни, служіння проводилися підпільно. Це була в повному розумінні гонима церква. Вони завжди у мене асоціювалися з образом справжнього, безкомпромісного християнства. Вони в умовах тотального атеїзму та переслідувань не боялися вголос говорити про істину, ставати на захист правди та переслідуваних… Сьогодні ж це об’єднання все більше викликає у мене жаль… Це вже не та Церква, яку я знав з молодості. Від неї майже нічого не залишилося, окрім якоїсь штучної паралельної реальності, яку вони створили і в якій продовжують жити. У мене склалося таке враження, що

*   *   * Ще назва є, а річки вже немає... Ліна Костенко Ще назва є, а міста вже немає... Будинки ребрами підперли небеса... Дими зі згарищ сонце затуляють і тишу ріже гуркотом яса. Ще вулиці асфальтами сіріють, а вже людей на вулицях нема... Смертельна тінь німої безнадії змертвіле місто міцно обійма... В підвалах ще життя тепліє іскра. Напівлюдей-напівмерців восковий лик... Руйновища чорніють хижим вістрям як пошматований напалмами рушник. Ще назва є — на картах і в новинах, на перших шпальтах у форматі bold, а місто помирає в домовині, пройшовши пекло у мільйони вольт. Зґвалтоване, розірване на шмаття, ворожим танком вбите упритул... Вкраїнське місто корчилось розп’яте, зловтішно посміхався вельзевул. І Бог мовчав, і світ німів від жаху. А вітер попіл гнав десь у яри... Проказою біліла свіжа плаха у кожному кварталі і дворі... Та назва є — а значить є надія. Живі тримають пам’ять, як мечі. Воскресле місто знов зазеленіє, і спатиме спокійно уночі. Ще довго будуть снитися гармати, зал

  Колись в дитинстві та молодості, коли читав історичні книги, де описувалися події так званих «темних періодів» (а вони були чи не завжди), коли читав біблійні старозавітні історії, часто думав: «Як добре, що я не жив тоді, як добре, що народився у цивілізованому, «хорошому» столітті!» Бо не дай Бог жити у Середньовічі, коли єретиків спалювали на вогнищах, чи в росії за часів Грозного, чи в епоху рабовласництва, чи в часи міжетнічних воєн стародавнього світу, чи… Практично усі старі часи мені здавалися темними, люди жорстокими, дикими, схильними до насилля, коли вигадувалися нелюдські способи катування та страти, коли божевільні самодури при владі винищували цілі племена та народи… Тепер я так не думаю… Навіть коли перейшов у ще більш «цивілізоване» ХХІ сторіччя… Я виявив факт, страшніший за усі дикості та жорстокості минулих епох: «Суспільство, представники якого літають на Місяць та збираються на Марс, суспільство, яке роботизує усі процеси своєї праці, лікує невиліковні хвороби,

Я не песиміст. Хоча песимізм іноді накриває і мене... Ну і оптиміст з мене теж не дуже... Хоча часто штучно заряджаю себе оптимізмом. Щоб не з’їхати з глузду... Я скоріше, реаліст. Намагаюся тверезо дивитися на обставини. І це часто вводить тебе у стан гойдалки: стриманий оптимізм змінюється ще більш стриманим песимізмом... Вже більше тижня не виходить з голови одна замітка з фейсбуку. Залишила її дуже оптимістична людина, гуморист та сатирик за покликанням та діяльністю. Зараз він на війні.  Цитую його повністю. «Коли закінчиться ця війна, я поїду в країну, де тепле море, і спробую залишитись там назавжди. На той момент я вже не буду нічого винен ні моїй землі, ні моєму сумлінню. На той момент кращі загинуть, щоб гірші вижили і продовжили вирішувати мою долю. І змучений цим, я влаштуюсь співаком у якусь забігайлівку на березі чужого моря, де кожен вечір починатиму з Looking for the Summer. Але це буде потім. Коли закінчиться ця війна...» Учора розмовляв з жінкою, яка працює у військов

  З дитинства я знав (і любив) досить відому в українських протестантських церквах «українську» пісню «Місце є дороге, де бажав би бути ще...»: Місце є дороге, де бажав би бути ще, Там з моїми братами в селі, Як колись я там жив, Господеві я служив Там з моїми братами в селі. О, як радують думки Про минулі ті роки! О, як хочеться мені Бути в Церкві з братами в селі. Пізніше не раз чув історію написання цього твору, про те, як одному з українських емігрантів пощастило приїхати зі США у радянську Україну і побувати у своїй рідній церкві. Під враженнями і народилася оця пісня, в якій було так багато радості й суму від спогадів про ті далекі дорогі часи... Інколи навіть називали ім’я цього автора... Але правда виявилася зовсім іншою… Вже пізніше, в дорослому віці, я зі здивуванням узнав, що це зовсім не українська пісня, а… стовідсотково американська. І досить популярна у Сполучених Штатах. Серед виконавців цього твору група The Oak Ridge Boys, Генк Вільямс (Hank Williams). Її оригінальна

Мені уже під 60. Усе свідоме (а перші роки і несвідоме) життя я практично кожного року вечір Чистого або Страсного четверга проводжу у церкві. Спочатку водили батьки, пізніше сам за покликом серця. Це було особливе служіння. У нашій церкві цього дня звершається Причастя. Згадується останній день Ісуса на свободі. Його Пасха, Таємна вечеря. Омиті ноги учнів. Зрада одного з найближчих друзів. Молитва у Гефсиманії. Сонна зрада учнів. Арешт. Зрада Петра. Суд. Знущання. Ці фрагменти калейдоскопом проносяться перед очима, викликаючи відповідну реакцію. Біль від страждань Божого Сина. Біль від зради друзів. Біль від холодної підступності та злоби релігійних лідерів… Цього року додався ще один біль… Біль від усвідомлення того, що саме зараз наш український народ проходить через свій Страсний четвер, через свою Гефсиманію, свою Голгофу. Якраз зараз у новинних стрічках головна новина — про захисників та жителів Маріуполя. Про те, що сьогоднішній день може бути для них останнім. Путін та шойгу ог

  «Боже мій, Боже мій, нащо мене Ти покинув? Далекі слова мого зойку від спасіння мого!... Мій Боже, взиваю я вдень, та Ти не озвешся, і кличу вночі, і спокою немає мені!.. Я розлитий, немов та вода, і всі кості мої поділились, стало серце моє, немов віск, розтопилось в моєму нутрі» (Пс.22:1-14). Цей Давидів псалом дуже точно описує стан, у якому опинився український народ. Попри неймовірний героїзм, мужність, надію та оптимізм, у багатьох у думках пропливають оті слова, які колись говорив Давид, перебуваючи в смертельній небезпеці. І було б гірко та боляче, якби ми нині згадували лише отой псалом… Але Біблія — не просто збірник різних за тематикою та настроєм книг. Це — цілісна книга, яку потрібно читати й розуміти як твір, який має єдину думку та тему. І головна тема Біблії сконцентрована в реченні, яке ми називаємо золотим віршем Біблії: «Так бо Бог полюбив світ, що дав Сина Свого Однородженого, щоб кожен, хто вірує в Нього, не згинув, але мав життя вічне» (Ів.3:16). І — як

«С глубокой болью мы вынуждены признать, что ВОЙНА в Украине СТАЛА КАМНЕМ ПРЕТКНОВЕНИЯ для славянского сегмента церкви во всем мире. Конечно, раскола в среде церкви можно было бы избежать, если бы не пропаганда, а Святой Дух и Священные Писания были нашим главным источником информации». Хм... Цікаве формулювання... А хто ж то з 2014 року став «камнем прєдкновєнія» у славянському середовищі? Хто то писав книги, виставляв відеопроповіді та звернення із засудженням Майдану та боротьби українців за власну свободу? Хто то закликав українців прийняти вимоги Путіна та мовчки піти у російське рабство? Хто то усі ці роки розколював українське християнство, повчаючи його як жити із сонячної Каліфорнії? Хто то говорив, що треба коритися загарбнику, коритися злу та неправді, мовчки іти в рабство і молитися за своїх ворогів?  «Нєт войнє!» Гарний лозунг... От тільки путін теж проти війни... І ряховський... і тисячі російських служителів, які вірять путіну... «Наблюдая за происходящим, я отмечаю неск

Сьогодні — День космонавтики. Саме 12 квітня 1961 року Юрій Гагарін вперше облетів нашу планету.  Я з дитинства дуже захоплювався космонавтикою (як і, мабуть, більшість моїх ровесників). Я цікавився усім, що пов’язано було з цією галуззю. Знав історію космонавтики, її героїв, конструкторів. Знав, яким довгим був шлях до цієї чудо-ракети, яка винесла людину за межі земного тяжіння. Якоюсь мірою я навіть був гордий від того, що саме наша країна стала однією з лідерів освоєння космосу, що саме наш штучний супутник був перший, саме наш Юрій став піонером у космонавтиці… Нинішнє «космічне» свято для мене сприймається у чорних тонах. Бо відкриття у ракетобудуванні, освоєні мирного космосу, результати геніїв-конструкторів використовуються сьогодні для того, щоб нести смерть та руйнування… Чи не щогодинна повітряна тривога, яка звучить в Україні, означає, що на наші мирні міста і села десь летять смертоносні ракети. Такі ж, які колись вивели капсулу з Гагаріним за межі земного тяжіння, а Росію

Війна сьогодні чітко показує хто є хто насправді. «Святі» та «канонічні», які з кожної праски кричали про традиційні духовні цінності, боролися проти західної гомодиктатури, світової змови, абортів закидають бомбами, вбивають, катують, ґвалтують своїх братів (за їхнім визначенням) по крові та духу. В той час як «аморальна, бездуховна, гріховна» Європа широко відкрила двері своїх власних помешкань для біженців, які втікають від знавіснілого «брата»… Притча про доброго самарянина стала, як ніколи актуальною. Брати по вірі, священнослужителі, які, зупинившись дорогою до церковної кафедри, повчають українця, що стікає кров’ю, як любити і прощати ворогів, проходять мимо. Відступники від «істинної віри», атеїсти, байдужі щодо церкви, неформали з татуюваннями та сережками у носі, колишні вороги по історії перев’язують рани і витрушують власні гаманці для допомоги… З дитинства мене вчили, що люди діляться на віруючих та невіруючих, на праведників та грішників. Тепер я думаю інакше. Світ ділить

  «Дух Господа Бога на мені, бо Господь помазав Мене благовістити сумирним, послав Мене перев’язати зламаних серцем, полоненим звіщати свободу, а в’язням відчинити в’язницю, щоб проголосити рік уподобання Господу, та день помсти для нашого Бога, щоб потішити всіх, хто в жалобі, щоб радість вчинити сіонським жалобникам, щоб замість попелу дати їм оздобу, оливу радости замість жалоби, одежу хвали замість темного духа! І будуть їх звати дубами праведности, саджанцями Господніми, щоб прославивсь Господь!» (Іс.61:1-3). Є речі, які можна повною мірою побачити та зрозуміти лише здаля чи з плином часу. Коли оглядаєшся на історію місії «Голос надії» — розумієш, наскільки мудро та правильно Бог її вів протягом трьох десятків років. Те, що було незрозумілим раніше, зараз бачиться зовсім в іншому світлі та підтверджує Господнє керівництво.

Я щойно повернувся з Голготи... Української Голготи...  Півтора тижні тому я вже був там. Хоронили зятя нашої знайомої, він був військовим, загинув на війні. Я добре знайомий з цією родиною, вони інколи відвідували нашу церкву, діти — недільну школу. У цій сім’ї троє — військові, зять і обидва сини. І ось війна забрала одного з них. Забрала сина, чоловіка, батька. Старший син на той час був у госпіталі з пораненням… І от сьогодні на тому ж подвір’ї зібрався такий же багатолюдний натовп співчуваючих — хоронили молодшого сина… Вбитий на війні…  Що можна сказати в той час матері, у якої вже не було сліз, лише крик болю? Скільки ще синів та дочок потрібно віддати Україні, щоб наші діти та онуки прокидалися під мирним небом? На скільки часу ще протягнеться ота українська Голгота? У мене, на жаль, не має відповідей… Але я знаю одне: після Голготи завжди настає ранок Воскресіння… І він настане. Ми будемо святкувати Великдень, день, коли темрява та зло будуть переможені. Ми віримо в це…

Нагадаю банальну фразу: «Після війни ми вже не будемо такими, як до війни».  Так, все так… І Україна буде іншою, і українці. І світ інший, і ставлення до України інше.  І Росія інша… Якщо взагалі буде… Але іншим стане і українське християнство. І євангельсько-протестантське зокрема.  Усі 30 років незалежності ми ще несли тягар радянського минулого. І в богослов’ї також. Більшість українських євангеліків залишалися маргіналами у питаннях політики, патріотизму, любові до рідної країни та мови, ставлення до військової служби. Диванно-кабінетні баталії не приносили ні користі, ні відповіді на дискусійні питання. Навпаки, часто вбивали клин між віруючими, вносячи розбрат та непорозуміння. Війна все поставила на свої місця. Я далекий від думки, що вона зніме з питання денного ці богословські проблеми. Але вона кардинально змінила ставлення християн до них. Вона показала проблему з боку, про який раніше і не згадували. Сьогодні на перше місце вийшла не стільки біблійно-теологічна складова, ск

22 березня 1943 року німецькі фашисти, озлоблені вбивством партизанами кількох німецьких солдат, оточили білоруське село Хатинь. Селян зігнали до дерев’яної стодоли, зачинили двері, обклали соломою й підпалили. Тих, хто намагався вибратися, розстрілювали кулеметники. Таким чином було вбито та спалено живцем 149 жителів села Хатинь, у тому числі 75 дітей, врятувалось лише декілька осіб… Сьогодні роковини цієї сумної дати… Для кількох післявоєнних поколінь, у тому числі і для мене, цей населений пункт став символом жорстокості та людиноневисницької політики гітлерівців. Як і знищені Сталінград, Ленінград, Київ, Брест. Як сотні міст та сіл, зруйнованих та замордованих страшною війною… Але після 24 лютого 2022 року ці символи хоча і залишаться в історії, зітруться з пам’яті майбутніх поколінь. Бо їх займуть інші. Більш сучасні. Більш болючі. Більш живі та актуальні. Маріуполь. Буча. Гостомель. Харків. Вони кров’ю та слізьми вкарбуються у новітню історію України. Вони замінять старі символи

Днями зав’язалася дискусія зі знайомим щодо фрази «мирне небо». Він притримується думки, що нині, під час війни ця фраза в молитві недоречна. Мовляв, як можна дякувати Богові за мирне небо в час, коли над великою частиною України воно далеко не мирне. І особливо егоїстично це звучить у випадку, коли за це дякують жителі місцевості, де спокійно. Мовляв, це неправильно та неетично казати: «Дякую Боже, що ДЛЯ МЕНЕ мирне небо», «дякую, що Я живий»… Дозволю не погодитися з такою думкою, хоча частково розумію логіку опонента.  Є таке відоме прислів’я: «Ми починаємо цінувати щось тоді, коли його втрачаємо». Це стосується і здоров’я, і хліба і безхмарного неба і самого життя. Погодьтеся, раніше мало хто в молитві дякував за мирне небо, за продукти у супермаркеті, за спокійний сон, або навіть за пальне на заправках. Усього було вдосталь, це сприймалося «за замовчуванням». Зізнаюся, я теж рідко згадував про це в молитві. Нині, коли біда прийшла на нашу землю, коли з неба падають бомби та ракети,

«Псалом Давидів. Боже мій, Боже мій, нащо мене Ти покинув? Далекі слова мого зойку від спасіння мого!... Мій Боже, взиваю я вдень, та Ти не озвешся, і кличу вночі, і спокою немає мені!.. На Тебе надіялись наші батьки, надіялися і Ти визволив їх. До Тебе взивали вони і спасені були, на Тебе надіялися і не посоромились. А я червяк, а не чоловік, посміховище людське й погорда в народі. Всі, хто бачить мене, насміхаються з мене, розкривають роти, головою хитають! Покладався на Господа він, хай же рятує його, нехай Той його визволить, він бо Його уподобав!.. Не віддаляйся від мене, бо горе близьке, бо нема мені помічника! Багато биків оточили мене, башанські бугаї обступили мене, на мене розкрили вони свої пащі, як лев, що шматує й ричить! Я розлитий, немов та вода, і всі кості мої поділились, стало серце моє, немов віск, розтопилось в моєму нутрі». Псалом 22:1-14 Цей Давидів псалом дуже точно описує стан, в якому опинився український народ. Попри неймовірний героїзм, мужність, надію та опт

Нині гостро стоїть проблема евакуації людей із зон бойових дій. Коли фізично, через постійні обстріли чи зруйновані шляхи, неможливо залишити небезпечну місцевість. Друга проблема — як і чим добратися до кордону Європи. Але окрім чисто фізичної є ще одна проблема — психологічна. Коли є можливість втекти від війни під захист країн Євросоюзу, але щось тримає в душі та почуттях… Учора ввечері до нашої групи, яка годує біженців на пропуску Устилуг, підійшла молода жінка з півторарічною дитиною. Добралася сюди з Житомира, стояла в черзі на піший перехід. Але дитина розплакалася, у мами емоційні сили на межі. Проситься, чи можна де переночувати, щоб зранку перейти кордон. Направили до мене. Хоча в мене вже все було зайнято: якраз чекав групу з восьми чоловік з Києва, маму забрали. Собі постелили на підлозі. Переночували. Зранку, коли на кордоні черг майже немає, я відвіз її на перехід. Через хвилин 10 привожу наступну групу києвлян. Чисто випадково бачу, що ця жінка з дитиною сідає в якийсь

10-й день війни… В Устилузі не чути вибухів та не видно танків. Майже зникли черги в Польщу. Цілодобове чергування залишилося лише в одній точці. Можна трохи видихнути, виспатися. Щось аналізувати та думати важко. Коли вдень та вночі ганяв вздовж черги, розвозив продукти, чай, жінок, дітей, було легше. Тепер, коли напруга спала, на душі важче… Читаючи численні публікації, чуючи від знайомих про героїзм українців на фронті, в оточені, в тилу, за кордоном, бачачи тонни гуманітарних вантажів, сотні, тисячі евакуйованих, відчуваєш, що твоя праця на цьому фоні невелика. Не можу похвалитися грандіозними заходами… Але те, що можу, те роблю. І саме в цьому — наша перемога. Коли кожен на своєму місці робить те, що треба. І те, що може. Наша перемога — це зусилля тисяч українців, і солдат на фронті, і добровольців на блокпостах і тих, хто пригощає чаєм біженців… Пригадується відома притча про чоловіка, який після шторму йшов берегом моря і повертав у воду викинуті морські зірки. Коли йому зауваж