На перехресті думок. Блог Юрія Вавринюка

Я щойно повернувся з Голготи... Української Голготи...  Півтора тижні тому я вже був там. Хоронили зятя нашої знайомої, він був військовим, загинув на війні. Я добре знайомий з цією родиною, вони інколи відвідували нашу церкву, діти — недільну школу. У цій сім’ї троє — військові, зять і обидва сини. І ось війна забрала одного з них. Забрала сина, чоловіка, батька. Старший син на той час був у госпіталі з пораненням… І от сьогодні на тому ж подвір’ї зібрався такий же багатолюдний натовп співчуваючих — хоронили молодшого сина… Вбитий на війні…  Що можна сказати в той час матері, у якої вже не було сліз, лише крик болю? Скільки ще синів та дочок потрібно віддати Україні, щоб наші діти та онуки прокидалися під мирним небом? На скільки часу ще протягнеться ота українська Голгота? У мене, на жаль, не має відповідей… Але я знаю одне: після Голготи завжди настає ранок Воскресіння… І він настане. Ми будемо святкувати Великдень, день, коли темрява та зло будуть переможені. Ми віримо в це…

Нагадаю банальну фразу: «Після війни ми вже не будемо такими, як до війни».  Так, все так… І Україна буде іншою, і українці. І світ інший, і ставлення до України інше.  І Росія інша… Якщо взагалі буде… Але іншим стане і українське християнство. І євангельсько-протестантське зокрема.  Усі 30 років незалежності ми ще несли тягар радянського минулого. І в богослов’ї також. Більшість українських євангеліків залишалися маргіналами у питаннях політики, патріотизму, любові до рідної країни та мови, ставлення до військової служби. Диванно-кабінетні баталії не приносили ні користі, ні відповіді на дискусійні питання. Навпаки, часто вбивали клин між віруючими, вносячи розбрат та непорозуміння. Війна все поставила на свої місця. Я далекий від думки, що вона зніме з питання денного ці богословські проблеми. Але вона кардинально змінила ставлення християн до них. Вона показала проблему з боку, про який раніше і не згадували. Сьогодні на перше місце вийшла не стільки біблійно-теологічна складова, ск

22 березня 1943 року німецькі фашисти, озлоблені вбивством партизанами кількох німецьких солдат, оточили білоруське село Хатинь. Селян зігнали до дерев’яної стодоли, зачинили двері, обклали соломою й підпалили. Тих, хто намагався вибратися, розстрілювали кулеметники. Таким чином було вбито та спалено живцем 149 жителів села Хатинь, у тому числі 75 дітей, врятувалось лише декілька осіб… Сьогодні роковини цієї сумної дати… Для кількох післявоєнних поколінь, у тому числі і для мене, цей населений пункт став символом жорстокості та людиноневисницької політики гітлерівців. Як і знищені Сталінград, Ленінград, Київ, Брест. Як сотні міст та сіл, зруйнованих та замордованих страшною війною… Але після 24 лютого 2022 року ці символи хоча і залишаться в історії, зітруться з пам’яті майбутніх поколінь. Бо їх займуть інші. Більш сучасні. Більш болючі. Більш живі та актуальні. Маріуполь. Буча. Гостомель. Харків. Вони кров’ю та слізьми вкарбуються у новітню історію України. Вони замінять старі символи

Днями зав’язалася дискусія зі знайомим щодо фрази «мирне небо». Він притримується думки, що нині, під час війни ця фраза в молитві недоречна. Мовляв, як можна дякувати Богові за мирне небо в час, коли над великою частиною України воно далеко не мирне. І особливо егоїстично це звучить у випадку, коли за це дякують жителі місцевості, де спокійно. Мовляв, це неправильно та неетично казати: «Дякую Боже, що ДЛЯ МЕНЕ мирне небо», «дякую, що Я живий»… Дозволю не погодитися з такою думкою, хоча частково розумію логіку опонента.  Є таке відоме прислів’я: «Ми починаємо цінувати щось тоді, коли його втрачаємо». Це стосується і здоров’я, і хліба і безхмарного неба і самого життя. Погодьтеся, раніше мало хто в молитві дякував за мирне небо, за продукти у супермаркеті, за спокійний сон, або навіть за пальне на заправках. Усього було вдосталь, це сприймалося «за замовчуванням». Зізнаюся, я теж рідко згадував про це в молитві. Нині, коли біда прийшла на нашу землю, коли з неба падають бомби та ракети,

«Псалом Давидів. Боже мій, Боже мій, нащо мене Ти покинув? Далекі слова мого зойку від спасіння мого!... Мій Боже, взиваю я вдень, та Ти не озвешся, і кличу вночі, і спокою немає мені!.. На Тебе надіялись наші батьки, надіялися і Ти визволив їх. До Тебе взивали вони і спасені були, на Тебе надіялися і не посоромились. А я червяк, а не чоловік, посміховище людське й погорда в народі. Всі, хто бачить мене, насміхаються з мене, розкривають роти, головою хитають! Покладався на Господа він, хай же рятує його, нехай Той його визволить, він бо Його уподобав!.. Не віддаляйся від мене, бо горе близьке, бо нема мені помічника! Багато биків оточили мене, башанські бугаї обступили мене, на мене розкрили вони свої пащі, як лев, що шматує й ричить! Я розлитий, немов та вода, і всі кості мої поділились, стало серце моє, немов віск, розтопилось в моєму нутрі». Псалом 22:1-14 Цей Давидів псалом дуже точно описує стан, в якому опинився український народ. Попри неймовірний героїзм, мужність, надію та опт

Нині гостро стоїть проблема евакуації людей із зон бойових дій. Коли фізично, через постійні обстріли чи зруйновані шляхи, неможливо залишити небезпечну місцевість. Друга проблема — як і чим добратися до кордону Європи. Але окрім чисто фізичної є ще одна проблема — психологічна. Коли є можливість втекти від війни під захист країн Євросоюзу, але щось тримає в душі та почуттях… Учора ввечері до нашої групи, яка годує біженців на пропуску Устилуг, підійшла молода жінка з півторарічною дитиною. Добралася сюди з Житомира, стояла в черзі на піший перехід. Але дитина розплакалася, у мами емоційні сили на межі. Проситься, чи можна де переночувати, щоб зранку перейти кордон. Направили до мене. Хоча в мене вже все було зайнято: якраз чекав групу з восьми чоловік з Києва, маму забрали. Собі постелили на підлозі. Переночували. Зранку, коли на кордоні черг майже немає, я відвіз її на перехід. Через хвилин 10 привожу наступну групу києвлян. Чисто випадково бачу, що ця жінка з дитиною сідає в якийсь

10-й день війни… В Устилузі не чути вибухів та не видно танків. Майже зникли черги в Польщу. Цілодобове чергування залишилося лише в одній точці. Можна трохи видихнути, виспатися. Щось аналізувати та думати важко. Коли вдень та вночі ганяв вздовж черги, розвозив продукти, чай, жінок, дітей, було легше. Тепер, коли напруга спала, на душі важче… Читаючи численні публікації, чуючи від знайомих про героїзм українців на фронті, в оточені, в тилу, за кордоном, бачачи тонни гуманітарних вантажів, сотні, тисячі евакуйованих, відчуваєш, що твоя праця на цьому фоні невелика. Не можу похвалитися грандіозними заходами… Але те, що можу, те роблю. І саме в цьому — наша перемога. Коли кожен на своєму місці робить те, що треба. І те, що може. Наша перемога — це зусилля тисяч українців, і солдат на фронті, і добровольців на блокпостах і тих, хто пригощає чаєм біженців… Пригадується відома притча про чоловіка, який після шторму йшов берегом моря і повертав у воду викинуті морські зірки. Коли йому зауваж

У мене є мрія… Я бачу теплий травневий вечір. Удень я займався своєю улюбленою роботою — писав. Я згадував останні дні лютого 2022… Згадував події, емоції, страхи, невизначеність, розгубленість… Згадував як, відійшовши від шоку, зрозумів, що треба щось робити. У бій проти орків не піду — танки далеко від мого прикордонного містечка, кулемета мій дід мені не залишив…  На другий день війни ще затемна пішов пройтися напівсонним Устилугом. Те, що побачив, вразило страшніше бомбардувань та зруйнованих будинків. Митниця і все містечко було забите автомобілями та людьми… Перед брамою натовп переляканих людей. Хаос та невизначеність. Порядку в чергах немає. Та й черги як такої немає… І тоді прийшло прозріння — вони ж голодні та замерзлі!  Дзвінок, другий, третій, десятий… Церкви та служителі підтримують пропозицію організувати харчування. Хтось уже щось робить. Спочатку малими силами та засобами починаємо гріти чай, каву, робити бутерброди, вивозити до кілометрових черг… Другий день був шалени

Сьогодні вночі прокинувся від вибухів... Будинок трясло, стояв назрозумілий гул... Через кілька секунд усвідомлюю, що це просто проїхав поїзд: метрів за 20 від мого будинку проходить залізнична колія на Польщу... За 36 років відколи я живу в Устилузі, я настільки звик до них, що ніколи їх не помічаю, навіть коли вони проходять на повній швидкості. Навіть уночі. А от сьогодні... Відійшов від шоку. Заснув. Через деякий час знову прокидаюся від кононади... Знову поїзд... Можна бути далеко від бойових дій, але поряд з війною... 25 лютого 2022 р.

Я зовсім не цікавлюся боксом. Не кидайте в мене каменем. Таких як я, виявляється, багато. Я не дивився жодного поєдинку, ні в трансляції, ні в записі. Але я добре знаю, хто такий Усік. І те, що він учора переміг Джошуа (хто такий Джошуа я знаю з того, що він якось пов’язаний з Усіком). Я байдужий щодо футболу. Але добре знаю Кріштіану Роналду… Я не цікавлюся балетом. Але знаю хто така Анастасія Волочкова... Я не цікавлюся репом, але знаю про Morgenshtern… Я не цікавлюся приватним життям голлівудських зірок, але добре знаю про трагічно-комічно-детективні перипетії подружнього життя Анджеліни Джолі та Бреда Пітта… Цей список можна продовжувати і продовжувати…

*  *  * Хай рветься на арену третій Рим, Хай кажуть всі: цей світ ледь животіє, — Дай руку: серед спек і довгих зим Ми поговоримо з тобою про надію. Хай труситься із гуркотом земля, Бо падають імперії роздерті, Коли щурі втікають з корабля — Про віру поговоримо відверто.

  Під час Першої світової війни, наприкінці липня – початку серпня 1917 р., після успішної контрофензиви союзних австро-німецьких військ смуга фронту в східній Галичині встановилася по Збручу. У листопаді 1920 року по лівий бік Збруча більшовики здобувають перемогу. У 1921 році був укладений Ризький мирний договір між Радянською Росією та Польщею про те, що річкою Збруч проходитиме кордон. Він проіснував до 1939 року. У вересні 1939 року Червона Армія згідно з пактом Ріббентропа-Молотова переходить Збруч і займає Галичину (Вікіпедія). Перед Першою світовою війною з села Биківці, що на Тернопільщині, на заробітки в Сполучені Штати виїхали українські селяни, серед яких були Порфирій Ільчук, Трохим Нагорний та Йосип Антонюк. У 1919 році вони повернулися в Україну й привезли на батьківщину нове євангельське вчення. Молоді християни активно проповідують Євангелію — і дуже швидко на Тернопільщині виникають нові церкви. Окрім згаданих проповідників, тут працювали Григорій Голубицький, який у

Нещодавно натрапив на фразу «У трамвая немає цілі, є лише шлях». Якщо не рахувати за ціль кінцеву зупинку (для трамваю вона єдина та вимушена), то фраза справді набуває особливого змісту. Життя багатьох людей схоже на трамвай. Вони рухаються єдиною, одного разу кимось прокладеною рейковою дорогою. Вони не мають можливості повернути ні вліво, ні вправо, окрім визначених відгалужень, які, знову ж таки, хтось запланував для них. Вони мають чіткий графік, який не можна порушувати, наперед розроблений маршрут з поворотами у необхідних місцях, спеціально визначені зупинки. У них немає права на власний маршрут чи графік. І коли про декого кажуть: «Зійшов з рейок», це означає серйозну життєву, кар’єрну, особисту, суспільну катастрофу. Проблема ще у тому, що, навіть проявивши вільнодумство і свідомо «зійшовши з рейок», вони взагалі не можуть рухатися далі, бо це неможливо технічно. Людина-трамвай запрограмована пересуватися виключно по рейках.

Псалом Давидів. Боже мій, Боже мій, нащо мене Ти покинув?... Я розлитий, немов та вода, і всі кості мої поділились, стало серце моє, немов віск, розтопилось в моєму нутрі. Висохла сила моя, як лушпиння, і прилип мій язик до мого піднебіння, і в порох смертельний поклав Ти мене… Псалом 21 Псалом Давидів. Господь то мій Пастир, тому в недостатку не буду… Він душу мою відживляє, провадить мене ради Ймення Свого по стежках справедливости…. Псалом 22 «Життя нелегка річ…» Такою банальною фразою розпочну свої невесело-веселі роздуми…  Нелегка річ не лише саме життя, але і його складові. Зокрема служіння Богові. Окрім чисто фізичних, емоційних та духовних труднощів додаються перешкоди у вигляді сумнівів та відчуття безсилля та безвиході. Враховуючи мій багаторічний духовний досвід та моє розуміння Бога і служіння Йому, розумію, що такий стан не нормальний, хибний, але й такий, від якого ніхто не застрахований… Навіть найбільший оптиміст та оспівувач Божої милості та любові Давид. І підтверджен

Свідчення як жанр притаманне переважно християнській аудиторії. І, до речі, досить популярне та затребуване. Розповіді про особисті долі, дорогу до Бога, Божі чудеса в житті можна часто почути на богослужіннях у церкві, прочитати в книгах, журналах, соцмережах, подивитися на відео. Люди люблять такі «історії з життя». Деякі з них, якщо не більшість, можна сміливо віднести до категорії проповіді, бо в результаті спрямовують слухача (читача, глядача) до Бога, до особистого духовного вдосконалення, підбадьорюють та зміцнюють віру. В основі слова «свідчення» є інше слово — свідок. Тобто, це розповідь людини, яка була свідком чогось. У цьому разі — Божих чудес в особистому житті чи житті інших.

Як ви думаєте, чим закінчиться антивакційна істерія?  А тим же, що й сотні подібних анти-.  Все за традиційною схемою: заперечення — гнів — компроміс — депресія — прийняття.

Мав нещодавно невеличку суперечку щодо вакцини від ковіду. В розмові хтось згадав останню проповідь свого пастора в церкві. У ній він озвучив «страшну» інформацію щодо нової вакцини від ковіда. А цю інформацію йому повідомив син, який працює у Сакраменто лікарем (тобто, інформація точна та надійна).  Виявляється, до складу нової вакцини входить люциферин (!!!). Причому його частка (оповідач не міг точно пригадати цифри) виражалася у цифрі, в якій було 666… 

Сьогодні в розмові почув таку фразу. Згадавши про одного знайомого, мій співрозмовник сказав про нього: «Я з ним стараюся поменше спілкуватися. Бо поговоривши з ним, сам стаєш песимістом…» Я не можу сказати про себе, що я великий оптиміст. Але й песимістом теж не вважаю. Звичайно, бувають моменти, коли обставини заганяють в кут, немає ні настрою, ні сили, ні оптимізму і хочеться комусь просто душу вилити. Буває, що для оптимізму потрібно просто виговоритися перед кимось. І от тут, виявляється, потрібно проявити мудрість та, дозволю так висловитися, «оптимістичний песимізм». Тобто, так сказати, щоб твій, не дуже хороший у цей момент настрій, не перейшов на співрозмовника. Щоб не заразити його песимізмом. Виявляється, важливо розуміти, що далеко не з усіма можна поділитися твоїм паршивим настроєм. І далеко не завжди. І головне — не робити цього постійно…

Досить часто у вирішенні конфліктних ситуацій або у випадку якогось гріха говорять про прощення. Особливо це помітно у середовищі віруючих людей, які опираються на слова Біблії, що закликають прощати навіть ворогам. «Якщо ти віруючий, ти повинен простити мені (йому, їй)», — часто кажуть у подібних випадках. Такі фрази можна чути і на церковних членських зібраннях, де піднімаються питання стосовно небіблійних вчинків і лунають заклики «забути все і простити». Але нерідко в ці слова вкладається власний, а не біблійний погляд на прощення. Нерідко буває неправильним, а то і відверто спотвореним розуміння цієї духовної істини. Тому ми поговоримо про те, що НЕ Є ПРОЩЕННЯМ.

Колись давно десь натрапив на таку фразу: «Кому прийшло в голову назвати журнал, який описує хвороби та способи їх лікування, «Здоров’ям»?» Звісно, тут явне перебільшення, бо журнал не лише описував хвороби, він також пропагував здоровий спосіб життя, але частинка правди в цих словах є. Про здоров’я ми згадуємо здебільшого, коли вже хворі… Цей жарт прийшов мені на пам'ять, коли я готував матеріал на тему «Християнин і здоров’я». Так чомусь сталося, що в наших церквах про фізичне здоров’я говорять мало. Ну, не біблійна, кажуть, тема: на зібрання ми приходимо, щоб послухати про духовне, небесне. Але разом із тим жодне зібрання не обходиться без згадок «земного»: переважна більшість наших молитов — це прохання до Господа зцілити від тої чи іншої недуги, яка вже окупувала тіло. Проповідники багато повчають, як поводитися під час недуги, як довіряти Богові, як молитися за зцілення, яка роль таких неприємностей у духовному житті віруючого. Одним словом — наші фізичні болячки нахабно втру